— Сер, як вважаєте, скільки часу ми маємо? — запитав я.
Таггарт похитав головою.
— Важко сказати. Гадаю, Доусон поговорив зі своїм начальством іще вчора, і вранці вони одразу кинулися телефонувати лейтенант-губернатору. Лейтенант-губернатор мусить обговорити справу зі своїми радниками. Якщо ті вважатимуть, що Сена потрібно передати розвідці, то наказ ми отримаємо сьогодні вдень. Можемо якийсь час його ігнорувати. Я поговорю з Деніелзом, нехай він цілий день відповідає, що зв’язатися зі мною не можна, але все одно доведеться його віддати, найпізніше завтра вранці. Дійте, виходячи з припущення, що маєте щонайбільше двадцять чотири години.
— Планую допитати його, щойно ми закінчимо нараду,— відповів я.
— Добре. Хочу, щоб до вечора йому висунули обвинувачення. Спробуйте умовити його на співпрацю, якщо це можливо. Пристрашіть, якщо відмовиться, що відразу передамо до підрозділу «Н». Усе одно, звісно, це станеться, але йому цього знати не варто. Ще щось, джентльмени?
— Сер,— сказав Дігбі,— що казати пресі? Вони вже помирають від цікавості з приводу вчорашнього феєрверку. Вимагають коментарів.
— Якщо запитають, скажіть, що розслідування просувається і незабаром вони отримають детальнішу заяву. Не хотілося б, щоб вони дізналися деталі, доки ми не висунемо обвинувачення Сену. А тепер, джентльмени,— закінчив він, підводячись зі стільця,— якщо більше нічого немає, піду готуватися «зникнути» на цілий день. Звертайтеся до Деніелза, якщо виникне потреба терміново зі мною зв’язатися. В іншому разі викличу вас рівно о шостій.
— Допит починається о десятій годині, дванадцятого квітня, 1919 року.
Кімната була замалою, на двадцять градусів спекотнішою, ніж потрібно, ще й повітря бракувало. Ми вп’ятьох втиснулися на місце, розраховане на двох, і повітря набуло різкого присмаку поту. Сен сидів, утупившись у підлогу, поруч із ним стояв лікар. Мені компанію склав Дігбі. Нас розділяв масний металевий стіл. Банерджі з жовтим нотатником і ручкою примостився збоку.
У протокол записали вступну частину: «Допит проводить інспектор капітан Самуель Віндгем. Допомагають помічник інспектора Джон Дігбі і сержант С. Банерджі».
Недосип і дірка в руці — не найкращий спосіб підготуватися до допиту. Якщо мене щось і втішало, так це вигляд Сена, значно гірший за мій. На ньому було стандартне тюремне вбрання: широкі штани на зав’язках і сорочка. Хакі з чорними плямами. Руки в кайданках спокійно лежали на колінах.
— Будь ласка, назвіть для протоколу ваше ім’я.
— Сен,— сказав він.— Беной Сен.— Голос звучав утомлено.
— Чи відомо вам, чому вас заарештували?
— А вам потрібна причина?
— Вас підозрюють у вбивстві.
Сен і оком не повів.
— Коли ви повернулися до Калькутти?
Відповіді немає.
— Можете сказати, що ви робили вночі восьмого квітня?
Знову тиша.
Ні часу, ні бажання з ним панькатись у мене немає.
— Слухайте, Сене,— сказав я.— Ви, мабуть, не відчуваєте, як вам пощастило. Ваше щастя, що вас заарештували поліцейські, а не військові. Саме тому вас і допитують у такому приємному оточенні з лікарем під боком, і все вноситься до протоколу. Якщо не бажаєте з нами співпрацювати, можемо повернути вас нашим друзям у форті Вільяма, а грати за правилами їм подобається значно менше, ніж нам.
Сен відірвав очі від підлоги і глумливо хмикнув.
— Кажете, правила, капітане? Чому ж ваші правила на них не розповсюджуються?
— Ви тут не для того, щоб ставити запитання, Сене.
Він усміхнувся.
— Я повторю запитання: коли ви повернулися до Калькутти?
Він поглянув на мене, немов оцінив, тоді підняв руки і поклав на стіл. Почулося тихе брязкання металу об метал.
— Я приїхав до міста минулого понеділка.
Я кивнув.
— А чому ви повернулися?
— Я бенгалець, народився і виховувався в Калькутті. Це мій дім. Хіба мені потрібна причина для повернення?
Бажання вступати в полеміку я не мав.
— Просто відповідайте, чому повернулися. Чому саме зараз?
— Повернувся, бо мене запросили.
— Хто запросив? З якою метою?
— Вибачте, капітане. Я не розголошуватиму імен інших патріотів.
— Нам відомо, що ви виступали з промовою в будинку містера Амарната Дутти.
Інформація застала його зненацька.
— Мої вітання, маєте гарних шпигунів,— відповів він.— Визнаю, що дійсно виступав із промовою. Говорив із прогресивними людьми про необхідність незалежності.
— А чи відомо вам, що такі збори не є законними? — продовжив я.
— Мені відомо, що за вашими законами такі збори не є законними, а такі виступи називаються бунтарськими. За цими законами індійцям забороняється збиратись у власних будинках і обговорювати бажання незалежності для своєї країни. Їх прийняли англійці, не думаючи про індійців, на яких ці закони розповсюджуються. Чи не погодитесь ви, що такі закони не є справедливими? Чи вам здається, що індійці, на відміну від європейців, не мусять мати права вирішувати власну долю?
— Це не політична дискусія,— зауважив я.— Просто відповідайте на запитання.
Сен розреготався, стукнувши руками по столу.
— Вона і є, капітане! Як інакше? Ви офіцер поліції. Я індієць. Ви захищаєте систему, яка змушує мій народ підкорятись. Я людина, яка бореться за свободу. Іншої дискусії між нами і бути не може, тільки політична!
Господи, ненавиджу політичних. Краще вже мати справу з психопатами чи масовими вбивцями: у порівнянні з політичними допитувати їх завжди дуже легко. Вони, як правило, охоче зізнаються у своїх злочинах. Політичні ж завжди напускають туману, виправдовуються, переконують, що діють заради справедливості і загального добра, і не можна підсмажити омлет, не розбивши голів.
— Не я визначаю, права чи не права політична система, Сене. Моя справа — розслідувати вбивство. Це все, що мене цікавить. Розкажіть, про що йшла мова на зборах у будинку містера Дутти.
Сен на мить замислився.
— Я наголошував на важливості єдності. На потребі нового напрямку дій.
— І яким мусить бути цей «новий напрямок дій»?
— Ви певні, що хочете це почути, капітане? А то скажете, що я намагаюся долучити вас до політичної дискусії.
— Пильнуй язика, Сене! — втрутився Дігбі.— Не вистачало ще, щоб якийсь там бабу читав нам нотації!
Сен не звернув на нього уваги, не відвів погляду від мене.
— Продовжуйте,— кивнув я.
— Вам, інспекторе, без сумнівів, відомо, що до повернення в Калькутту мені довелося на кілька років залягти на дно. У мене було багато часу, щоб добре все обміркувати. Стало ясно, що попри боротьбу за незалежність усіх індійців, яку ми вели двадцять п’ять років, успіхів у нас було дуже мало. І я замислився, у чому ж причина наших невдач.
Звісно, пояснення лежали на поверхні: селянам, виснаженим щоденною важкою працею заради виживання, бракує політичної свідомості; внутрішні розбори між нашими групами, які так безжалісно експлуатуєте ви і ваші лакеї; той факт, що ваші шпигуни можуть проникнути до нашої організації і зруйнувати плани; але я весь час повертався до одного головного запитання: якщо те, що ми робимо, справедливе, чому народ нас не підтримує? Чому ваші шпигуни не розуміють, що ми відстоюємо і їхні інтереси також? Ось яке запитання не давало мені спокою, над ним я міркував цілими днями.
Коли ти переховуєшся, маєш одну перевагу — безліч часу. Я багато читав. Усе, що міг дістати. Книжки, газети, усе про боротьбу за незалежність у світі. Боротьбу за скасування рабства в Америці, боротьбу за права індіанців у Південній Америці. Особливу увагу приділив газетним вирізкам зі статтями Ганді. Питання він сформував дещо по-іншому. Він питав: «Якщо те, що ми робимо, справедливе, чому наші гнобителі цього не розуміють?» Він доводив, що коли гнобителі серцем чи розумом збагнуть, що не праві, вони втратять бажання гнобити.
Спочатку я посміявся над цими заявами. За його словами, нам тільки і залишається, що вказати вам на те, що ваші дії злі, і ви перелякано відсахнетеся, розкаєтесь і повернетеся додому. Мені, запеклому скептику, все це здавалося ілюзіями безнадійно наївної людини. Якби ми звернулися до того хорошого, що є у вашій душі, ви б самі побачили хибність своєї поведінки!