Він посміявся над таким абсурдом і продовжив:
— Почнемо з того, що я не вірив, чи існує у вашій душі щось хороше.
Я на власні очі бачив, як ваші війська забивали моїх друзів. Для мене ви всі були бездушними демонами. Але час і самотність змушують змінюватись. Я продовжував переховуватись, моя лють ущухала. Я дедалі більше думав про те, що проповідують Ганді і такі, як він. І одного дня у мене сяйнула думка. Дуже добре пам’ятаю цю мить, саме качав воду з колонки. Справа монотонна, тож думки мої блукали. І тут я зрозумів. Я і сам роблю те, у чому звинувачую британців. Якщо ставлю вам за провину поводження з індійцями як із нижчою расою, то не хочу сказати, що індійці вищі за англійців. Ми мусимо бути рівними. А якщо ми рівні, то мушу визнати, що ви маєте таку ж гідність, що й індійці. Якщо вірю, що індійці мають свідомість і моральний компас, що ми є хорошими по суті, тоді мушу прийняти, що більшість англійців також є хорошими. І якщо з цим погодитися, виходить, що принаймні кілька англійців зможуть усвідомити хибність своєї поведінки, якщо їм на неї вказати.
Тоді я зрозумів, що наші дії — дії «Джугантара» й інших груп — лише виправдовують ваші репресії. Кожен вибух бомби, кожна куля забезпечують вам виправдання для посилення контролю над нами. І я побачив, що єдиний спосіб покінчити з британською владою в Індії — це відкинути всі виправдання і розкрити вам очі на те, чому ви насправді окупували мою країну. Саме про це я і повернувся розказати. Тільки єдність усіх індійців і звернення до хорошого в душі гнобителів, тільки ненасильницька співпраця дають надію на свободу.
Дігбі відкинувся на спинку і пирснув.
— Гарні слова, Сене. Чого у вашій країні вистачає, так це бенгальців, що виступають із промовами. Ваш народ ніколи за словом у кишеню не полізе, еге ж? Завжди готові доводити, що чорне — це біле, що день — це ніч.— Він повернувся до мене: — У нас навіть така приказка є, капітане: «Боже, бережи нас від люті афганців і красномовства бенгальців!»
І знову Сен проігнорував Дігбі, звернув свої слова до мене.
— Чи можу я запитати, капітане, котра з цих двох націй, згадана помічником інспектора, гірша?
Дігбі почервонів. Звертаючись виключно до мене, Сен вправно його дратував.
— Тут тобі не дебати, Сене,— сердито заявив Дігбі,— та коли вже ти питаєш, пихаті бенгальці набагато гірші!
Сен усміхнувся.
— Із власного досвіду знаю, капітане, що більшість ваших земляків плекає особливу нелюбов до бенгальців, більшу, ніж до інших індійців. Визнаю, що не знаю, чому саме. Може, помічник інспектора зможе висвітлити цей момент?
— Може, тому що ви всі до дідька багато варнякаєте? — парирував Дігбі.
— У такому разі,— продовжив Сен,— маємо проблеми. Уже понад сторіччя бенгальцям розказують, як їм пощастило, що британці люб’язно насаджують у нас дивовижну англійську мову і свою хвалену західну освіту, спочатку тут, на нашій землі, а тоді вже на решті території Індії. Але, навчаючись у вас усі ці роки, користуючись вашими дарами, ми накликаємо на себе звинувачення в тому, що міркуємо і багато розмовляємо. Може, західна освіта не така вже і добра думка? Може, саме завдяки їй ми, «пихаті бенгальці», нахапалися недостойних нас ідей? Схоже, помічник інспектора вважає, що хороші індійці лише ті, хто знає своє місце.
Я втрутився, доки Дігбі не встиг сформулювати нічого доладного. Час спливав, а мені край потрібно отримати від Сена відповіді.
— Якщо ви приїхали проповідувати Євангеліє ненасильства,— запитав я,— чому ж не здалися, коли вночі вас оточили?
— Такий варіант був. Я навіть намагався переконати в цьому моїх товаришів. Але я був у меншості.
— Але ж лідер ви, Сене. Хочете сказати, що вас не послухали б? Переконувати ви вмієте. Кажете, що повернулися переконати свій народ, навернути його на шлях ненасильства, і хочете, аби ми повірили, що власних прибічників не змогли умовити?
— Ви колись були присутні на рейді, влаштованому вашими колегами з військової розвідки? — запитав він у відповідь.— Якщо так, мусите знати, яку репутацію вони мають. Усе відбувається в темряві. У багатьох випадках людей, які вирішили здатися, перестріляли. Мої товариші постановили, що краще померти як чоловіки, ніж як собаки.
— І ви сподіваєтесь, я в це повірю?
Сен відкинувся і зітхнув. Зазирнув мені в очі.
— Я не можу вас переконати, капітане.
— Гадаю, ви брешете,— заявив я.— Ваш «новий напрямок дій» передбачає терористичні заходи, і перший із них — убивство високопоставленого британського урядовця.
— Навіщо продовжувати цей фарс, капітане? Ваші шпигуни явно були присутні на наших зборах. Вони можуть підтвердити все, що я вам кажу.
— Наші інформанти повідомили лише про збори,— сказав Дігбі.— Вони не згадували про ваші чудесні бесіди по дорозі з Дакки.
— О котрій годині закінчилися збори у Дутти? — поставив я нове запитання.
— Незабаром після опівночі.
— Що ви робили потім?
— Поговорив із містером Дуттою іще десь із півгодини. Тоді повернувся до квартири в Коні.
— Хтось із вами був?
— Мене супроводжував товариш. Ваші солдати вбили його вночі.
— І ви пішли просто туди?
— Так.
Я стукнув кулаком по столу — необережно з мого боку,— і поранену руку пронизав біль.
— Вважаєте мене дурником? — закричав я.— Мені відомо, що з будинку Дутти ви вийшли зі своїм спільником. Відомо, що зустріли на вулиці Мак-Олі. Відомо, що вбили його і запхали до рота записку. Я просто хочу з’ясувати, чи ви заздалегідь обрали його своєю жертвою, чи він став першим-ліпшим білим чоловіком, що, на свою біду, трапився вам на шляху?
Лікар Сена миттєво підвівся.
— Капітане, я протестую! Цей чоловік одужує після операції. Він дуже слабкий. Будь ласка, негайно припиніть допит!
Сен махнув на нього рукою.
— Дякую, лікарю, але я хочу продовжити розмову.— Він повернувся до мене і посміхнувся.— Схоже, я був наївним. Вас цікавить не правда, еге ж? Просто хочеться похвалитися, що впіймали терориста, який убив урядовця, і що вулиці знову безпечні для мешканців Калькутти — принаймні для білих. Шукати справжнього вбивцю вам не хочеться. Потрібен козел жертовний, от і все. А хто підійде на цю роль краще за борця за свободу? Це дасть вам виправдання продовжувати свої репресії.
Я повернувся до Банерджі:
— Сержанте, будь ласка, передайте мені доказ «А».
Із коробки, що стояла на підлозі, Банерджі дістав заплямовану кров’ю записку, яку запхали до рота Мак-Олі. Розправив її і передав мені.
Чорнило трохи потекло, плями стали червонувато-брунатними, але слова розібрати можна було. Я поклав записку на стіл перед Сеном.
— Упізнаєте? Знайшли в роті покійного.
Сен роздивився її і гірко розсміявся.
— Оце і є ваш доказ, капітане? Клаптик паперу? — Він кивнув на Банерджі.— Ваш лакей прочитав записку?
Я зрозумів, що не показував її Не Здавайся. Нерозважливо з мого боку, але ми з сержантом іще не познайомилися, коли знайшли цей папірець, і, враховуючи все, що відтоді сталося, я просто забув це зробити.
Сен про все здогадався, побачивши моє обличчя.
— Ні? Не схоже. Може, варто йому показати? Він скаже, що я не міг її написати... Якщо він, звісно, не боягуз.
Позаду мене Банерджі шумно втягнув повітря. Я підняв руку, доки він не встиг проковтнути наживку. Не можна дозволяти Сенові диктувати умови допиту і не можна визнавати, що Банерджі не бачив записки.
— Чому ви написали цю записку, Сене? — запитав я.
— Ви мусите знати, що я її не писав. Гадаю, жоден бенгалець не міг її написати. Її явно сфабрикували ваші люди, щоб мене скомпрометувати.
— Можу запевнити вас, що це не так. Я сам знайшов цю записку.
Сен зітхнув.
— У такому разі маємо проблеми, капітане. Ви заявляєте, що не вірите, коли я кажу, що не писав цієї записки. А я не можу повірити, коли ви кажете, що її писали не ваші люди, щоб звести наклеп на невинного індійця. Ми обидва вважаємо, що інший бреше. Може, один із нас дійсно бреше, але існує ймовірність, що ми обидва кажемо правду. Кожен має вибір: вірити чи ні в хороше в душі опонента.