Дозвольте запитати, капітане. Якщо, за вашими словами, це застереження британцям написав я, чому ж воно бенгальською? — Він вказав на Дігбі.— Хоч цей факт і дратує помічника інспектора, я ж маю чудову англійську освіту. Чому б мені не написати його англійською?
— Це ж очевидно! — не витримав Дігбі.— Щоб поставити під сумнів свою вину, якщо тебе схоплять!
Сен похитав головою, немов розчарований неймовірною тупістю дитини. Повернувся до мене.
— Справді, капітане, хіба це правдоподібно? Хіба я б так учинив, сподіваючись, якщо мене спіймають, посіяти сумніви в серцях моїх обвинувачів? Яка мені від того користь? Невже лише в тому, щоб звернутися до славетного британського чуття чесної гри? Хіба матиму я можливість постати перед судом присяжних? Авжеж ні! Усе, на що я можу розраховувати,— пародія на суд і куля або петля. Але я не боюся помирати, капітане. Я вже давно прирік себе на мученицьку смерть. Просто хочу, щоб мене замучили за те, що я робив, а не навішували на мене чиїсь гріхи.
Я відкинувся на спинку. Так допит нічого не дасть. Наївно було з мого боку очікувати швидкого зізнання.
— Розкажіть про напад на поштовий Дарджилінга,— змінив я тему.— Що саме ви шукали?
Сен здивувався.
— Не розумію, про що ви?
— Ви нічого не знаєте про напад на цей потяг у четвер уранці?
— Ви збираєтеся повісити на мене всі нерозкриті справи? — запитав він.— Як я вже сказав, я повернувся закликати до ненасильства. Ані вбивство англійця, ані напад на потяг, про які ви згадали, не мають ніякого відношення до мене і моїх товаришів.
Я поглянув на годинник. Уже майже годину ми топчемося на одному місці. Час міняти тактику. Я дістав пачку «Кепстанс» і запропонував одну Сену. Він узяв сигарету тремтячою рукою. Банерджі витяг сірники, запалив один і простягнув йому. Сен глянув на сержанта з огидою і відклав сигарету. Сірник обпалив палець Банерджі. Він потрусив рукою і погасив вогонь.
Сен повернувся до мене.
— Вибачте, але я нічого не прийму від людини, яку вважаю зрадником свого народу.
— Але ж у мене сигарету ви взяли!
— Ми з вами — по різні боки,— пояснив він.— Як би ми не відрізнялись, але я визнаю ваше право захищати свої принципи. Вам теж варто визнати моє право захищати те, у що вірю я. Але ж він,— змахнув рукою в напрямку Банерджі,— співучасник поневолення власного народу. Від нього я нічого не прийму.
Банерджі поморщився, немов з трудом утримував язика за зубами, в очах його вперше спалахнув гнів.
— А хіба,— поцікавивсь я,— посилаючись на вашу нову мантру терпимості й розуміння, вам не варто спочатку дізнатися про причини служби сержанта в поліції, а вже потім його засуджувати? Скажу вам більше: якби не він, ми з вами обидва загинули б минулої ночі.
Сен помовчав. Урешті-решт узяв сигарету і потягнувся до Банерджі.
— Перепрошую, сержанте. Старих звичок позбутися важко. Я не мав права засуджувати вас без доказів. Сподіваюся, що і ваш капітан дотримується таких само принципів.
Сен курив, неквапливо смакуючи кожну затяжку. Коли залишається так мало, заради чого варто жити, людина приділяє багато часу тим задоволенням, які ще лишилися. Його легко зрозуміти. На його місці я б зробив так само. Він закінчив, і ми почали все спочатку: ті ж самі запитання, ті ж самі відповіді. Знову Сен заперечував, що має відношення до вбивства Мак-Олі і напад на поштовий потяг. Знову заявляв про свої нові плани на мирні зміни, захищав їх із пристрастю щойно наверненого. Логіка його була спокусливо привабливою. Не раз мені довелося нагадувати собі, що переді мною самовпевнений терорист, ватажок організації, яка нівечила і вбивала не лише англійців, а й індійців, військових і цивільних. Його удаване перетворення на людину миру було аж занадто зручним.
Переконаний, він здатен збрехати, може казати що завгодно, аби посіяти в моїй душі сумніви. Я ж його ворог, утілення всього, із чим він бореться все своє життя. Та попри все я починав сумніватися. Правдиві чи ні його слова, але деякі речі здавалися дивними, як от записка, знайдена в роті Мак-Олі. Навіщо і справді Сенові писати її бенгальською, якщо він пише і розмовляє англійською не гірше за інших? І чому він так наполягав, щоб я показав записку Банерджі?
Та й сам папір. Після вбивства я не мав можливості ретельно його оглянути, та щойно побачив знову, виникли запитання. Я забув про його якість — розкішний, цупкий, із гладенькою поверхнею. Такий можна знайти в номерах п’ятизіркового готелю. Мій досвід підказує, що в Калькутті таким небагато хто користується. Індійці надають перевагу тонкому грубому паперу. Навіть той, який видають поліції, за якістю значно гірший, ніж в Англії. Де ж тоді втікач, що переховувався чотири роки, візьме такий? І навіщо його м’яти і пхати жертві в рот?
Я оголосив перерву. Охоронець повів Сена і його лікаря до камери. Щойно вони вийшли, я повернувся до Дігбі та Не Здавайся. Дігбі трусив головою, а Не Здавайся просто сидів із побитим виглядом, як і завжди у пригніченому настрої.
— Ну? — запитав я.
— Скажу одне,— підвівся Дігбі.— Уяви йому не бракує. Усі ці нісенітниці про ненасильство. Можна подумати, що ми заарештували святого, а не ватажка терористів.
— А що скажете ви? — звернувсь я до Банерджі.
Він відірвався від своїх думок.
— Не знаю, що й думати, сер.
— Не піддавайся сумнівам, сержанте,— вигукнув Дігбі.— Я вже таке бачив. І повір мені, синку, горлянку він тобі переріже так само просто, як і білому, дай тільки нагоду.
Банерджі не відповів. Що б він там не думав, ділитися з нами він не збирався. Коробка з доказами стояла на столі переді мною. Я відкрив її, витяг заплямовану кров’ю записку і передав йому.
— Варто було зробити це раніше, сержанте. Дігбі каже, що тут британців із погрозами закликають полишати Індію. Прочитайте і скажіть свою думку.
Банерджі оглянув папірець.
— Помічник інспектора Дігбі має рацію.
— Ось бачиш! — вигукнув Дігбі.
— Хоча дуже дивно.
— Що саме?
— Сер, дуже важко пояснити тому, хто не розмовляє бенгальською. Існують два варіанти бенгальської. Розмовна й офіційна бенгальська, схожа на вашу королівську англійську, але ще більш формальна і надміру ввічлива. Записка не на стандартній розмовній бенгальській. На офіційній.
— Хіба це важливо?
Банерджі завагався.
— Ну... це схоже на те, як ви б написали близькому приятелю записку церковною мовою. Не сказати, що неправильно, просто незвично. Особливо коли пишеш погрози.
Дігбі міряв кроками кімнату.
— Сен — освічена людина. Може, він надає перевагу формальній бенгальській? Не розумію, чому варто на це звертати увагу.
— Мабуть, я не дуже добре пояснив,— зітхнув Банерджі.— Якщо записка містить погрози, то це найввічливіша погроза, яку лише можна уявити. Тут буквально сказано: «Я мушу вибачитись за те, що подальших засторог не буде. Кров людей, які прибули з-за моря, потече вулицями. Будьте такі люб’язні, полиште Індію». Не знаю, навіщо Сену таке писати.
Дігбі повернувся до мене, шукаючи підтримки.
— Слухай, Сен — відомий терорист, на його рахунку численні напади. Раптом з’являється після кількох років переховувань. У перший же день у місті виступає з промовою, закликаючи до дій проти британців. Того ж вечора неподалік від місця, де він агітує, вбивають Мак-Олі. Наступної ночі здійснюється напад на потяг, який, згідно твоїй версії, був терористичним рейдом. Ти ж не можеш серйозно вважати, що все це просто збіг? Ну, пише чоловік дивну записку. Що з того? Факт лишається фактом: записка містить погрозу, попередження про подальше насильство. Саме цьому і присвятив своє життя Сен. Він винний. Визнає він це чи ні, несуттєво.