Я опинився перед вибором. Можу прийняти все як є і дивитись, як вішають Сена, або ж можу робити свою справу: шукати доказів, винний він чи ні, і якщо ні, знайти того, на кому лежить провина. Я підвівся з-за столу, накинув на плечі мундир Дігбі, ступив за двері й пішов до камери.
Настав час обіду, але слабкий аромат вареного рису не міг заглушити смороду, що тут стояв. Сен повернувся до тієї ж камери, у якій я його відвідував. Сидів на підлозі біля койки, а поруч стояла масна бляшана миска з рисом і даалом[35] із сочевиці. Лікаря, який його супроводжував, не було. Сен їв, рукою підхоплюючи маленькі порції рису і сочевиці і відправляючи до рота. Підвів очі, почувши клацання замка у дверях камери, проковтнув їжу і посміхнувся.
— Капітане Віндгем. Настав час переводити мене до ваших колег із військової розвідки? Якщо так, не проти зачекати кілька хвилин, доки я закінчу трапезу? Не думаю, що у форті Вільяма обслуговування краще, ніж у вас.
Я мимоволі посміхнувся.
— Як на засудженого, ви справляєте враження спокійної людини, Сене.
— Засудженого, капітане? Без суду? Звісно, ви маєте рацію. Я засуджений. Хоча, упевнений, і суд буде, і так само, як і ви, не маю сумнівів щодо вироку. Але, як я вже казав, я змирився зі своєю долею. Смерті я не боюсь.
Я сів на койку.
— Чи шкодуєте про щось? Не хотіли б зняти тягар із душі?
Він проковтнув іще одну жменьку рису й обміркував запитання. Зітхнув.
— Багато про що шкодую, капітане. Думаю, що б зробив зі своїм життям, народись я за інших обставин. Батько мій завжди згадував, що я народився під напрочуд поганою зіркою. Доброю він був людиною, військовий інженер у часи афганських війн, поважав британців. Вони навіть медаллю його нагородили — індійським орденом «За заслуги» другого ступеня. І він неймовірно ними захоплювався. Саме він умовив мене поступити на державну службу. Якийсь час я вважав це за велику честь для індійця.
— Що змінилося?
— Я виріс. Долучився до політики. Саме це і роблять бенгальці. Таке в нас національне хобі. У вас садівництво, у нас політика. Мене зацікавили роботи таких, як Пал і Тілак[36]. Вони відкрили мені очі на справжній характер вашого панування в моїй країні. Але ви, певне, не хочете чути про мою еволюцію від людини, що піднімається, до революціонера.
— Ви сказали, що шкодуєте.
Сен вправно підхопив кілька останніх зернинок рису і сочевиці й закинув до рота. Кивнув.
— Так, шкодую, капітане. Шкодую, що колись вважав, що свободу можна завоювати за допомогою насильства. Що можна боротися з вогнем за допомогою вогню. Шкодую про кожне втрачене життя: життя ворогів, усіх моїх товаришів і невинних людей. Шкодую про те, що всі ці смерті зробили зі мною. Я втратив співчуття. Гадаю, кожен, хто став свідком таких речей, мусить вимкнути якусь частину своєї людяності, інакше не зможе жити в злагоді з самим собою. Але, зробивши це, він втрачає частину душі. Може, тепер ви зрозумієте, чому я кажу, що готовий до смерті. Як я можу її боятися, коли найкраща частина моєї душі померла багато років тому?
Я зазирнув Сенові в очі.
— Це ви вбили Мак-Олі?
— Ні,— відповів він.— Я не маю відношення до цього вбивства, як і до нападу на потяг.
— Ви ж знаєте, що вас усе одно повісять.
— Знаю, капітане. Але обдурити карму не можна. Якщо мені судилося бути повішеним, так воно і буде. Я готовий.
Досвід навчив мене довіряти інтуїції, а вона підказувала, що, якими б не були його злочини, Сен не вбивав ані Мак-Олі, ані залізничника Пела.
Я підвівся і гукнув наглядача. Той підійшов, човгаючи ногами, і відімкнув двері. Я озирнувся на Сена, який так і сидів на підлозі. Простягнув йому руку і допоміг пересісти на койку.
— Можна дещо запитати, доки ви не пішли, капітане? — поцікавився він.— Коли мене передадуть військовим?
— Не знаю,— зітхнув я,— але сумніваюся, що доведеться довго чекати.
Сен поміркував.
— Дякую за відвертість,— нарешті сказав він.
Повертавсь я до кабінету, немов мене накрило чорною хмарою. Прийшов і побачив на столі записку від Деніелза. Комісар чекає на мене у себе вдома о п’ятій. Отже, маю ще час перечитати записи Банерджі й обміркувати подальші дії. Я прочитав уже кілька сторінок, коли задзвонив телефон. Олов’яний голос повідомив, що з’єднує мене з Будинком письменників. І за мить я вже говорив із Енні Ґрант. Від її голосу на мене накотила нелогічна радість, як тоді, коли під час війни нам видавали добавку і це означало, що вранці ми йдемо в атаку.
Голос у неї був схвильований.
— Семе? Я щойно почула новини. З вами все гаразд? Тут усі гудуть як бджоли.
— Що саме ви чули? — уточнив я.
— Що ви заарештували вбивцю Мак-Олі. Підрозділ «Н» каже, що це відомий терорист і ви відмовляєтесь їм його віддавати.
— Від кого ви це дізналися?
— Лейтенант-губернатор наполягає, щоб його передали військовим. Наказ друкувала моя подруга. Зателефонувала мені й поділилася новинами. Сказала, що вас поранили.
— Зі мною все гаразд.
— Точно? Голос у вас втомлений.
— Не виспався вчора.
— Тож це правда? — продовжила вона.— Ви впіймали вбивцю?
Із обережності багато розказувати їй не хотілося. І досі не давала спокою думка про те, що бачив її біля «Стейтсмена».
— Ми заарештували підозрюваного,— відповів я.— Це все, що я можу наразі сказати.
— Щось не так, Семе? Ваша відповідь якась... холодна.
— Просто зайнятий, Енні. Дуже багато роботи.
Вона помовчала.
— Зрозуміла,— нарешті зітхнула вона, хоча те, яким тоном вона це сказала, наводило на інші висновки.
— Слухайте,— додав я,— мені дуже шкода. Зараз стільки всього, що й голови підвести не можу. А якщо сьогодні повечеряємо разом?
Вона повеселішала:
— Ну, капітане Віндгем, я не проти.
Я поклав слухавку і змусив себе зосередитися на Мак-Олі. Що більше я думав, то більше нагадував собі дресировану мавпу, яку нацькували на Сена. Ба — гірше, я сам до нього пострибав, із власної волі. Відтоді, як ми зустрілися з інформатором Дігбі, я геть забув про всі інші напрямки розслідування. Господи, я навіть місце злочину не оглянув. Розслідування, моє розслідування, стало інтермедією в чиїйсь грі.
Я зателефонував на комутатор і попросив прислати до мене Не Здавайся. За кілька хвилин він постукав у двері і засунув голову в кабінет. Вигляд у нього був пригніченим.
— Ви наказували мені з’явитися, сер?
І досі сердиться на мене.
— Так, сержанте, я просив, щоб вас покликали. Не стійте там, ходіть сюди, маємо багато роботи.
Здивований Банерджі увійшов і зачинив двері. Сів за стіл і витяг із нагрудної кишені олівець і нотатник.
— Я тут думав,— почав я,— про нашу розмову. Існує цілий ряд запитань у цій справі, на які нам потрібні відповіді. І ми мусимо ці відповіді знайти, якщо хочемо переконатися, що Сен винний.
— Або невинний,— вставив Банерджі.
— Проведемо належне розслідування,— продовжив я.— Повертаймося до того моменту, коли ще не чули про Сена. Купа роботи. Потрібно з’ясувати, що саме робив Мак-Олі в Коссіпорі тієї ночі. Потрібно поговорити з повією, яку ви бачили у вікні. Я також прошу пошукати на місці злочину відбитки пальців. Мусимо дізнатися, з якої зброї скоєне вбивство, якщо це можливо. Вам удалося розпитатися про комерційні інтереси містера Стівенса, колишнього заступника Мак-Олі?
36
Біпін Чандра Пал і Бал Гангадхар Тілак — лідери радикального угрупування, ініціатори руху за бойкот англійських товарів.