— Ще ні. Я зв’яжуся з Будинком компаній.
— Добре. Тепер щодо приятелів Мак-Олі. Хочу ще раз поговорити із Джеймсом Бучаном. І священиком.
— Преподобний О’Ґунн має повернутися до Калькутти сьогодні, сер.
— Добре,— кивнув я.— Навідаємося до нього завтра.
— А помічник інспектора Дігбі? — запитав Банерджі.— Він переконаний, що вбивця Сен.
— Про Дігбі я подбаю.
Банерджі закінчив писати і підвів очі.
— Іще щось, сер?
— Наразі це все.
Він вийшов із кабінету, і мої думки повернулися до Дігбі. Пихи у нього не менше, ніж у метрдотеля в «Савої», але правда в тому, що він мені потрібен. Без його досвіду і знання місцевості не обійтися, якщо я дійсно хочу дізнатися, що сталося з Мак-Олі, хоча переконати його, що Сен невинний, буде важко. Більше того, інформація про повернення Сена в Калькутту надійшла від агента Дігбі. Якщо Сена швидко визнають винним, Дігбі отримає підвищення, на яке, можливо, заслужив. Щонайменше йому забезпечена вдячність кількох високопоставлених приятелів у підрозділі «Н». А я збираюся переконувати його у протилежному, спираючись лише на свою інтуїцію. Потребую дива. Звернення до святого Юди, покровителя програних справ, не зашкодило б, але номера його я не маю, тож підняв слухавку і натомість зателефонував до кабінету Дігбі.
— Повірити не можу, що ми взагалі про це говоримо,— вигукнув він, міряючи мій кабінет кроками.— Цей покидьок безперечно винний!
— Ми не можемо цього довести напевно.
— Ми не мусимо доводити напевно. Як гадаєш, навіщо нам закони Роулетта? Щоб кидати за ґрати терористів на кшталт Сена і не хвилюватися, що вони вислизнуть через формальності. До того ж його розшукують, звинувачують у цілій низці злочинів — від заклику до заколоту до вбивства. Хочеш сказати, що це не має значення?
— Не хочу,— відповів я.— Але це важко назвати формальностями. Ми не маємо надійних доказів, які пов’язують його з убивством Мак-Олі. А якщо ми помиляємось і вбивці розгулюють на волі? Вони можуть готуватися до терористичної кампанії.
Дігбі зітхнув.
— Якщо на потяг напали терористи — і це дуже велике «якщо» — ти сам казав, що вони не знайшли готівки, яку шукали. Враховуючи те, що інших нападів на поштові потяги за останні дні не було, можна зробити висновки, що винні або Сен зі своєю бандою, і ми їх знищили, або ж усі напади були лише зухвалими пограбуваннями дакоїтів.
Він провів рукою по волоссю.
— Коли ти вже второпаєш, що тут не Англія? Сен тобі не якийсь там політик на імпровізованій трибуні під дощем у «Кутку ораторів»[37] у неділю. Такі, як він, намагаються скинути законний уряд Індії! Для них це боротьба не на життя, а на смерть. Якщо заради цього потрібно вбити службовця або підірвати шпиталь, так воно й буде. Вони ні перед чим не зупиняться, аби тільки досягти своєї мети.
— Я тільки прошу,— сказав я,— щоб ми продовжили розслідування, доки не знайдемо потрібних доказів, які безумовно підтвердять його провину. Мені не обійтися без вашої допомоги.
Здається, це його трохи заспокоїло.
— Слухай, старий,— зітхнув він,— це безнадійна справа. Сена давно шукали по всій країні. Преса вже пронюхала, що відбувається. А вони не дурні, сам знаєш. Невеличка бійка, яку влаштував підрозділ «Н» учора, розв’язала язики не лише в тому районі. Гадаєш, вони це пропустять? Завтра вранці новини про арешт цього покидька з’являться на перших шпальтах. Як відреагує Таггарт, почувши про твої сумніви? Розлютиться так, що аж небо зажевріє. І заради чого все це? Усе одно доведеться передати Сена розвідці, а вони висунуть звинувачення і стратять його, і тижня не мине.
— Дискусію закінчено,— підсумував я.— Якщо на нього чекає смертний вирок, я хочу бути певним, що він винний, до того, як йому на шию накинуть петлю. Ми продовжуємо розслідування. Якщо потрібно, я змушу тебе підкорятися моїм наказам.
Він пильно на мене глянув.
— Так, сер,— відрізав він.— Тільки не забудь. Усе одно закінчиться це смертним вироком. Але Сену чи твоїй кар’єрі, залежить від тебе.
Двадцять три
івденна Калькутта. Серце Білого міста.
Повз нас швидко проносилося зелене передмістя, широкі проспекти і побілені вілли, сховані за високими живими огорожами. Геть не схоже на місцеві краєвиди, крім хіба що дарванів, похмурих індійських сторожів на воротах, які контролюють в’їзд до будинків своїх господарів. Та ще час від часу крізь залізні ґрати огорожі можна було краєм ока помітити садівників, які підстригали смарагдові лужки.
Південна Калькутта, заповідник першосортних людей із другосортних міст на кшталт Гілфорда або Кройдона. Резиденція колоніальних адміністраторів, військових офіцерів і торговців. Південна Калькутта з незчисленними раутами на полях для гольфу і в садах, перегонами і джином на веранді. Гарне життя. Значно краще, ніж у Кройдоні.
Ми їхали в напрямку Аліпора і резиденції лорда Таггарта. Водій уповільнив хід авто і звернув на широку доріжку, засипану гравієм, у кінці якої серед квіткових клумб і лужків широко розкинувся триповерховий будинок. Тільки у Калькутті такі особняки називають «бунгало».
Автомобіль плавно зупинився під портиком біля входу в дім. Білі колони обплетені зеленими ліанами. Підбіг констебль у формі й відкрив дверцята.
— Капітан Віндгем до лорда Таггарта.
— Так, сер,— відповів він.— Лорд у південному саду. Запрошує вас приєднатися до нього. Будь ласка, ідіть за мною.
Він кивнув, повернувся і пішов прямо через недоторканий лужок. Повітря наповнилось ароматом англійських квітів. Троянди і наперстянки. Куточок Англії в чужому полі. Хоча який там куточок, не менше кількох акрів. Поки ми йшли, я помітив озброєних людей, приховано розміщених навколо будівлі. З дороги їх не побачити, із будинку вони також око не муляють.
Таггарт насолоджувався приємною погодою. Сидів за маленьким плетеним столиком, розстібнувши комір сорочки, і переглядав газети. Підняв очі і привітав мене посмішкою.
— Вітаю, Семе. Радий тебе бачити, хлопче.— Голос у нього був теплим, як полуденне сонечко.— Сідай.— І він указав на стілець.— Чим себе труїш? Джин? Віскі?
— Віскі, будь ласка.
Він махнув рукою, підкликаючи слугу.
— Віскі капітану.— Повернувся до мене: — Що до нього?
— Просто трохи води.
— А мені віскі із содовою,— сказав Таггарт.
Слуга вийшов і незабаром повернувся з двома склянками.
Ми випили за здоров’я один одного.
Віскі було солодким і оксамитовим. Як правило, я такого не п’ю. Переважно тому, що не можу собі дозволити.
— Що нового, Семе? — запитав він.— Лейтенант-губернатор і підрозділ «Н» вимагають передати Сена їм. Не певен, що можу довго їх стримувати. Скажи, що ти з цього покидька щось вибив, і покінчимо з цим.
Я завагався. Усю дорогу від Лал-базара я сушив голову над дилемою, що йому розповісти, бо те, що збирався, може покласти край моєму недовгому перебуванню в Калькутті. Не так уже це й погано, мабуть. Я зробив іще один ковток і зібрався з духом.
— Не думаю, що він убив Мак-Олі.
Слова лишились у повітрі. Я ковтнув іще віскі, цього разу не кваплячись. Якщо Таггарт вирішить виставити мене за двері, шкода, коли таке добро пропаде.
— А напад на потяг?
Я похитав головою.
— Ніяких доказів, що він має до цього відношення.
Полетіли секунди. Десь далеко пронизливо крикнув на фікусі зелений папуга. Відповідь Таггарта, коли він нарешті її дав, була несподіваною:
— Так я і думав.
Оце й усе. Ні гніву, ні погроз, ні нотацій. Перебираючи усі можливі варіанти, я навіть і уявити не міг, що Таггарт зі мною погодиться.
— Сер? — наваживсь я.— Ви теж вважаєте, що він може бути невинним?
— Навряд чи. Мак-Олі, може, він і не вбивав, але невинним його точно назвати важко. І його точно повісять за всі злочини. Просто ще і цей припишуть. У будь-якому разі мусимо розібратися з нападом на потяг. Якщо це не Сен зі своїми спільниками, хто тоді?
37
«Куток ораторів» — місце в Гайд-Парку, де щосуботи та щонеділі виступають оратори на різноманітні теми.