Слова його мене збентежили.
— Ви хочете, щоб я звинуватив Сена в нападі, хоча, можливо, це справа рук інших?
— Я хочу, щоб ти був розумним, Семе. Хіба ти знайшов докази на підтримку теорії, що обидва злочини скоєні однією людиною?
Я поміркував. Таких доказів я не мав. Грубе припущення з мого боку. Я вирішив, що ворог має бути один, але нічим не можу це довести. Таггарт це відчуває.
— Не існує нічого, що пов’язувало б ці два злочини,— продовжив він.— Тож я хочу, щоб ти висунув Сенові звинувачення в убивстві Мак-Олі і передав підрозділу «Н». Сподіваюсь, вони від тебе відступляться. Скажи, що не вважаєш його винним у нападі на потяг. Нехай самі полюють на цих бандитів. У них непогано виходить. Щойно відвернемо їхню увагу, продовжуй розслідування справи Мак-Олі. Щось дивне тут відбувається, і я хочу знати що.
— А той факт, що вони повісять Сена за злочин, якого він не скоював, вас не хвилює?
Таггарт зітхнув.
— Ми вступаємо в бій, якщо можемо його виграти, Семе. Я не просто так покликав тебе до Калькутти. Влада корумпована, з неї тече, як із сита. Більшість індійців бере на лапу, і половина білих не цурається. Мені потрібна людина, на яку можна покластися і навести лад. Професіонал, який ні від кого не залежить. Я не можу дозволити тобі впасти жертвою цієї справи. Ти мені потрібен, Семе.
Не краща пропозиція. Послати невинну людину на шибеницю, на мою думку, аж ніяк не кваліфікується як успішне закінчення, але наразі не маю іншого вибору, як підкоритися вимогам Таггарта. Та хоча б можу продовжити розслідування.
— Гаразд,— погодивсь я, наступивши на горло власній гордості.— Так і зроблю.
— От і добре. Але пам’ятай, Семе: Калькутта — місце небезпечне. Берегтися варто не лише терористів. Тут повно впливових людей, які не зупиняться перед тим, щоб знищити тебе, якщо відчують загрозу своїм інтересам. Тобі знадобиться мій захист, щоб виконувати свою роботу. Але абсолютного захисту я тобі гарантувати не можу. Тож ступай обережніше. Ти вже отримав кількох могутніх ворогів серед військових. Полковник Доусон прагне твоєї голови. Такого трюку, який ти провернув у Коні минулої ночі, повторитися не може.
— А мої офіцери? Чи можна довіряти Дігбі?
Таггарт відпив віскі.
— Вважаю, що так. Особливої любові між ним і Доусоном немає. Під час війни Дігбі написав критичний звіт про політичну акцію, влаштовану Доусоном і його людьми десь на півночі. Якимось чином він потрапив до рук підрозділу «Н». Вони ж бо мають шпигунів і в поліції. Звіт передали лейтанант-губернатору. Заявили, що це на руку ворогам. Лейтенант-губернатор став на їхню сторону, зідрав шкуру з попереднього комісара і наполіг, щоб в особисту справу Дігбі занесли догану. Відтоді бідолаху обходять із підвищенням. Із таким досвідом він уже давно б мусив стати інспектором.
Цікаво. Може, то не лише нелюбов Дігбі до всього індійського не дає йому припустити, що Сен невинний. Може, він боїться знову перейти дорогу підрозділу «Н»? Одного разу він уже це зробив і добряче поплатився. Як кажуть, хто обпікся на окропові, той і на холодну воду дмухає. Тут і для мене урок. Як Таггарт щойно зауважив, він вступає в бій лише тоді, коли може його виграти.
— Ви мусите іще дещо дізнатися про Сена,— сказав я.— Він відмовився від насильства.
— Справді? — Таггарт збирався відпити віскі, але так і завмер зі склянкою в руці.
— Каже, багато думав, доки переховувався. Дійшов висновку, що насильницька боротьба є самознищенням.
— Ти йому віриш?
— Не схожий він на людину, що бреше. Каже, саме тому і повернувся до Калькутти. Заявляє, що тепер проповідує принципи ненасильництва і неспівпраці. Розповсюджує їх із завзятістю святого Петра в Дамаску.
Таггарт зробив ковток і замислився.
— А нашим друзям із підрозділу «Н» це відомо?
— Не думаю, але дізнаються, щойно ми його віддамо.
— А ось це вже дуже цікаво...
О пів на восьму я стояв під аркою перед «Великим східним готелем», задихаючись від дизельного диму, і спостерігав за трамваями. Убрався до вечері. Чорна краватка, смокінг і перев’яз. На місто вже опустилася темрява, але вечір був і досі задушливим. Після зустрічі з Таггартом я повернувся до кабінету, покликав до себе Дігбі. Усього йому не розказав, лише те, що Таггарт наказав висувати Сену звинувачення і передавати підрозділу «Н». Попросив його зайнятися формальностями. Він явно зітхнув із полегшенням і запевнив мене, що ми все робимо правильно. Казати про те, що розслідування триватиме, я не став. Урешті-решт, завтра неділя, у нього вихідний. Навіщо його псувати? Новини зачекають до понеділка. Добу можу протриматися і без нього.
Інша справа Банерджі. Він із радістю присвятить роботі неділю. І не диво. До того ж він пояснив, що, як і для будь-якого індуса, неділя для нього не має особливого значення. Ми домовилися зустрітися о десятій ранку. Розберемося із Сеном і поїдемо до Дум-Дума шукати преподобного О’Ґунна. Але зараз думав я не про Дум-Дум — побачив, як із протилежного боку вулиці між автомобілями пробирається Енні Грант. На ній була проста блакитна сукня до колін, яка дозволяла скільки завгодно милуватися стрункими ніжками.
Людей було багато. Переважно парочки, що вийшли повечеряти суботнього вечора. Судячи з рудого волосся і червонуватих облич, серед них було чимало колишніх мешканців Данді. Енні зупинилася, виглядаючи в натовпі мене. Я помахав рукою, і вона посміхнулася, та коли помітила руку на перев’язі, посмішка змінилася переляком.
— Семе! — вигукнула вона.— Що сталося? По телефону ви запевняли, що не постраждали.
— Дурниці,— відмахнувсь я.— Я просто виконував свій обов’язок. Мусить же хтось захищати спокій калькуттських жінок.
Вона ніжно поцілувала мене в щоку.
— Маленька подяка від усіх жінок Калькутти.— Енні взяла мене під руку і повела до готелю.
Біля входу стояв британський констебль і керував транспортом.
— Хіба не дивно? — зауважив я.— Білий офіцер виконує обов’язки регулювальника?
Дівчина посміхнулася.
— Це ж «Великий східний», Семе, найкращий готель із цього боку Суеца. Тут збираються пограти верхи білого суспільства. Чи годиться, щоб їх зауважував індієць, коли вони виходять із готелю п’яні як дим? Уяви тільки, який це скандал!
Ми увійшли у фойє, трохи менше за собор. Воно сяяло кришталевими люстрами, а мармуру тут було більше, ніж у Тадж-Махалі. Енні має рацію, сюди приходять верхи калькуттського суспільства. Військові офіцери у формі, комерсанти, модні панянки в шовках і атласах. У кімнаті стояв гул розмов, між вишуканими гостями, як маленькі рибки між акулами, снувала дюжина місцевих офіціантів. У бездоганно накрохмалених білих одежах вони мовчки обслуговували публіку, швидко підходили, щоб наповнити склянку чи підкласти на тарілку якоїсь страви, і знову розчинялись у залі. Десь поруч струнний квартет грав популярні віденські мелодії.
— Вип’ємо перед вечерею? — запропонувала Енні.
— Чому б і ні? Це допоможе позбутися присмаку бензину.
Я пішов за нею сяючим коридором, повз готельні крамнички, перукарню і мініатюрну копію універмагу «Гарродз», адаптовану для тропіків. У кінці, біля дверей, що відчинялися на обидва боки, висіла латунна табличка з написом «Вілсонз». Ми увійшли в бар. Як і в «Червоному слоні», тут було темно, як у льосі. В одному кутку сидів за роялем індієць у чорній краватці і тихо грав. Уздовж усієї кімнати простяглася барна стійка, у кінці якої стояв худий бармен у формі, явно на кілька розмірів для нього завеликої. Народу було небагато, так, кілька завсідників, тож роботи у нього було мало. У затінку оксамитових завіс закохано перешіптувалась юна парочка. Бармен театрально витирав склянку картатим рушником, не звертаючи на нас уваги.
Я постукав по стійці, щоб привернути його увагу, Енні всілася на високому стільці. Бармен продовжував полірувати ще кілька секунд, тоді підійшов до нас. На латунному значку на сорочці було вказано «Азіз».
— Так, сер?
Я повернувся до Енні.
— Що питимете?