Вона демонстративно оглянула довгий ряд пляшок на дзеркальній поличці.
— «Джин елінг»[38],— нарешті сказала вона.
Я замовив, собі попросив віскі «Лафройг».
Бармен кивнув, налив мені віскі і похмуро взявся за коктейль для Енні.
— Тепла зустріч,— прокоментував я.
— Хіба це несправедливо? — піддражнила вона.— Усіх своїх приятелів-чоловіків сюди приводжу. Якщо Азізові ви сподобаєтеся, можете розраховувати на друге побачення.
— Не знав, що він ваш приятель. Може, і його пригостити напоєм?
— Не дуже вдала думка, Семе. Йому релігія не дозволяє.
— Дивно, що він працює в барі.
— Ми всі іноді робимо дивний вибір,— знизала плечима вона.— За це платять гроші.
Азіз повернувся з коктейлем і мовчки поставив його на стійку. Я подякував, він кисло посміхнувся.
Ми з Енні цокнулися і перейшли до порожнього столика за завісою.
— Ну, розкажете мені, що сталося? — попросила вона, вказуючи на перев’яз.
— Повірите, якщо скажу, що впав зі слона?
Вона незадоволено надула губки, склавши їх у чутливу, витончену «О».
— Бідолаха,— пожаліла вона.— Хіба імперська поліція не може видати вам автомобіль?
— Я ж новенький,— парирував я.— Щоб отримати такі пільги, потрібно прослужити деякий час. Мені ще пощастило, що не довелося починати з віслюка.
— Навіть не знаю,— підіграла вона. — З віслюка не так боляче падати.
Я ковтнув віскі.
— Серйозно, Семе,— продовжила вона.— Я чула, у вас стріляли.
— Бачили б ви того, хто стріляв. Лежить собі на столі в моргу на Коледж-стрит.
Її очі округлилися.
— Ви його вбили?
— Ні, убив інший. Минулої ночі я стримався і нікого не пристрелив. Власне, я навіть не стріляв.
— Я рада.— Вона накрила мою долоню своєю.— Ви не схожі на людину, яка із задоволенням хапається за пістолет.
Не можу не погодитись. За своє життя я бачив багато смертей. І запросто можу прожити решту своїх днів, ні в кого не стріляючи.
У горлі раптом пересохло, і я залпом допив віскі.
— Когось іще поранили? — поцікавилася вона.— Як там англійський офіцер, із яким ви працюєте разом?
— Дігбі? Ні, з ним усе гаразд. Навіть подряпини не отримав. Я і не знав, що ви знайомі.
— Не знайомі,— виправила вона, провівши по краєчку склянки наманікюреним пальцем.— Знаю про нього через подругу.
Вона допила коктейль, і ми пішли в ресторан вечеряти.
Приміщення для вечері нагадувало банкетний зал у палаці султана, але такий, яким його спроектували б англійці. Завбільшки з бальну залу, оздоблену білим мармуром і золоченими листочками, розділену на дві зони — головну і терасу, які розділялися вишуканою золоченою огорожею. Незважаючи на свої розміри, зала була заповненою. Струнний квартет грав черговий віденський вальс, хоча за гомоном його ледь можна було почути. Метрдотель висунув для Енні стілець і метушливо допоміг сісти. Вона подякувала і заглибилась у меню.
Я замовив вино, пляшку білого південноафриканського, до якого звик за час війни. Там його було багато, ще й обходилося найдешевше. З їжі Енні порадила спробувати рибу хільсу.
— Бенгальці полюбляють рибу,— пояснила вона.— Хільса — місцевий делікатес.
Я відмовився і замовив стейк. Мені хотілося чогось простого, без усіляких несподіванок.
— А ви хоробрий,— зауважила вона.
Я приготувався до поганих новин.
— Чи вам відомо, що існує велика ймовірність, що стейк буде з буйволового м’яса, а не з яловичини? Не забули, що корова для індусів священна? Більшість кухарів і не торкнеться її м’яса, тож багато ресторанів вважають за краще подавати натомість буйволяче, особливо зараз, коли групи із захисту корів з’являються усюди, як гриби після дощу. Утім, це ж «Великий східний», може, вам і пощастить.
Вона посміхнулася, і мені раптом стало байдуже, який той стейк, буйволячий чи коров’ячий.
Принесли вино, ми виголосили тост.
— За нові початки,— підняла келих Енні і продовжила: — Коли про це зайшла мова, ви вже знайшли квартиру?
— Часу не було навіть подумати про це. Зараз мене і пансіон улаштовує, хоча їжею можна легко отруїтися. Власне,— знизав я плечима,— мені байдуже, де жити.
— Дурниці,— відрізала вона.— Ви не в Лондоні, Семе. Тут варто пам’ятати про престиж. Не личить офіцеру імперської поліції, пукка сагибу, мешкати в пансіоні. Вам потрібна власна квартира. Гарні апартаменти в районі Парк-стрит і слуги, звісно.
— І скільки слуг?
— Якомога більше. Що більше, то веселіше,— посміхнулася вона.
— Претензійно якось.
— Звісно,— піддражнила вона.— І це добре.
— З моєю платнею, боюсь, можу дозволити собі тільки куций кортеж.
— У Калькутті так не годиться, Семе. Народ тут ладен власну бабцю продати на мило, ніж відмовитися хоч від одного слуги. Що казатимуть люди, якщо леді Така-то відмовиться від парочки покоївок через урізаний бюджет? Ото скандал буде! Власне, ось і проблема в Індії: люди тут значно дешевші за тварин. Слугу, кухара і покоївку дешевше утримувати, ніж коня.
— У такому разі завтра вранці негайно дам оголошення: шукаю усіх трьох. Де ж я поставлю коня у квартирі?
Вечір ішов саме так, як я і сподівався. Грав оркестр, ллялося вино. Ми їли і розмовляли про Англію, про війну, про Індію та індійців. Коли в бесіді виникали паузи, я роззирався навкруги. За столиками сиділо напрочуд багато блідих юних леді у супроводі чоловіків щонайменше вдвічі старших за них. Я вказав на це Енні.
— Ці дівчата — «риболовний флот», як ми тут кажемо,— розсміялася вона.— Щороку сюди припливають кораблі, завантажені англійками зі шкірою кольору ріпи, які приїхали шукати собі чоловіків. Це триває вже багато років, а після війни їхня кількість іще збільшилася.
— Це можна зрозуміти,— відповів я.
— Система досить добре працює,— продовжила вона, відпивши вина. Підняла келих і трохи покрутила, щоб підкреслити свої слова.— Щось таке відбувається з англійськими дівчатами, коли їм виповнюється двадцять п’ять. Починають боятися, що залишаться на поличці. Тож сідають на пароплав і приїжджають до Індії, де буквально тисячі сагибів сумують за домашнім затишком і ладні одружитися з першою ж ліпшою англійською трояндою. І байдуже, що вона простенька чи має якісь вади, якщо має правильне походження, то чоловіка тут знайде. Мені чоловіків шкода, особливо чиновників. Бідолахи приречені на монаше життя. Знаєте, тут і досі не схвалюють шлюб до тридцяти. А якщо одружитися з небілою жінкою, то можна взагалі поставити хрест на кар’єрі.— Голос у неї став хрипким, у ньому забряжчали металеві нотки. Схоже, вилилася вся гіркота, накопичена за життя. Вино розв’язало язик.— Можуть іще заплющити очі на нетривалий зв’язок,— продовжила вона,— але щоб шлюб? — І вона помахала рукою: — Оце вже ні, ні.
— Як його звали?
Вона здивовано перевела на мене погляд.
— Кого?
— Ви знаєте кого.
— Ім’я не важливе. До того ж це вже давня історія.
Вона відпила вина. Я не поспішав порушувати мовчання. Бачив, що вона хоче зняти із себе тягар болю, а найкраще, що чоловік може зробити для жінки,— це її вислухати.
— Він служив у письменників,— продовжила вона.— Ми познайомилися, коли мені було двадцять один. Він щойно приїхав із Англії. Закрутив мені голову. Майже рік були разом. Обіцяв одружитися.
— Що сталося?
— А що може статися? Індія. Імперія. Вона змінює англійців. Придушує їх. Вони приїжджають сюди з широко розплющеними очима, сповнені найкращих намірів. І дуже скоро стають цинічними і черствими. Навчаються у старших і починають вірити в усі нісенітниці про британську вищість, не паруються з нижчими расами. Починають зневажати місцевих. Усі не-білі вважаються недостойними. Імперія псує добрих чоловіків, Семе.— І вона зробила ще один ковток.— Запам’ятайте мої слова, з вами теж таке станеться.
— Не думаю,— не погодивсь я.— Годі з мене вже тієї британської вищості.
Вона гірко розсміялася.