— Послухаємо, що ти скажеш через шість місяців.
Може, вона і має рацію. Мої слова пролунали напружено, щойно я їх вимовив. Спокусливо легко звикнути до побутового расизму, на якому, схоже, тут усе базується. Кілька годин тому я і сам його продемонстрував. Він дуже підступний. Але я можу бути кращим: можу навчитись у цієї жінки, цієї вродливої розумної жінки, яка бачила все, що ховається за обманом і лицемірством.
— Я серйозно,— додав я, намагаючись переконати не стільки її, скільки себе.
— Авжеж, Семе. Ви не схожі на інших. Ви не такий.— І вона осушила келих.
Що сказати? Наполягати, що я дійсно не такий? Боюся, не таким я можу і не бути. Не знайшовши слів, я просто промовчав і налив їй іще вина.
— Вибачте,— зітхнула вона.— Ви на це не заслуговуєте. Просто я бачила, як це відбувається. Милі хлопці із середнього класу, з якогось Ширу, приїжджають сюди, і влада та привілеї паморочать їм голову. Їм раптом починають уклонятися і все підносити, навіть одягають їх слуги. І незабаром вони переконуються, що мають на це повне право.
— Тоді мені краще забути про слуг і купити натомість коняку.
Вона посміхнулася. Чарівна посмішка. Як чоловік узагалі може проміняти її на кар’єру?
— Ну що, розкажете мені, що сталося вчора? — запитала вона.
— Майже нема чого розказувати. Ми вистежили підозрюваного. Він пручався. Я робив свою роботу.
— Гадаєте, він убив Мак-Олі?
Я завагався, але похитав головою.
— Більше нічого сказати не можу, Енні. Це не моя забаганка.
Вона посміхнулась і легенько погладила мою руку.
— Вибачте. Не дуже пристойно з мого боку.
Не встигла вона закінчити фразу, почулися гучні голоси. Усі розмови обірвалися, очі присутніх повернулися до дверей. Увійшло четверо чоловіків на чолі з лейтенант-губернатором. На ньому була бездоганна чорна краватка і накрохмалена сорочка з комірцем. За ним тупотів огрядний джентльмен у військовій формі, генерал, якщо вірити лацканам, і дві леді. До них кинувся метрдотель. Уклонився так низько, що я злякався, чи зможе він розігнутися. Коли чолов’яга таки розігнувся, збуджено заговорив щось до лейтенант-губернатора. З нашого місця я не міг почути його слів, але масні посмішки і широкі жести не свідчили, що він протестує проти політики уряду.
Метрдотель повів процесію в нашому напрямку. До вільного столика в дальньому кутку, трохи подалі від інших. Просувалися вони не швидко, оскільки лейтенант-губернатор зупинявся біля деяких столиків, і гості підводилися, щоб його привітати. Тут кілька слів, там обмін потиском рук. Він помітив Енні, одразу впізнав її і попрямував до нашого столика. Ми підвелися, як усі інші вздовж його маршруту.
— Міс Ґрант,— промовив він. Носовий акцент надавав йому схожості з единбурзьким біржовим маклером.
— Ваша честь.
— Просто хотів висловити, як мене вразило те, що сталося з бідолашним Мак-Олі. Запевняю, що злочинці незабаром постануть перед судом.
— Дякую, ваша честь,— опустила вона очі.— Це втішає.
— Скажіть мені, люба, як ви тримаєтеся?
Вона слабо посміхнулася.
— Добре, дякую. Хоча пережити такий удар було нелегко.
— Оце дух, я розумію. Ну, не падайте духом.
Енні повернулася, щоб представити мене.
— Це капітан Сем Віндгем, ваша честь. Нещодавно...
— О! Я вже мав таке задоволення, моя люба! — перервав він і простягнув мені руку.— Хлопче, ви сьогодні герой! Я так розумію, що саме вам ми мусимо дякувати за арешт нашого давнього приятеля Беноя Сена.
— Не можу зловживати такою довірою, ваша честь,— відповів я.— То була велика операція.
— Так, я чув. Отримали його зізнання?
— Іще ні.
Він поморщив носа.
— Не скажу, що це мене дивує. Мусите передати його військовій розвідці. Вони мають досвід у таких справах. Міс Ґрант, капітане Віндгем.
Ввічливий кивок кожному, і він пішов, повернув до свого столика. Я сів, відпив вина і повернувся до Енні.
— Ви не казали, що товаришуєте з лейтенант-губернатором,— зауважив я.— Якої думки про нього бармен Азіз?
— Навряд чи можна назвати його моїм приятелем, Семе. Кілька разів зустрічалися, коли я супроводжувала Мак-Олі до Будинку уряду. Так це правда? Ви дійсно заарештували Беноя Сена?
Я промовчав і посміхнувся. Якщо жінка вражена тим, що ви зробили, краще за все просто дати їй волю думати, що хочеться, і не псувати ситуацію фактами.
— Вдалий хід,— похвалила вона.— Його кілька років розшукували.
— Я не маю права обговорювати розслідування,— сказав я.
— Облиште, Семе. Лейтенант-губернатор сам випустив кота з мішка. Тепер ви просто зобов’язані все мені розповісти.
Я поміркував. Алкоголь завжди послаблює мою рішучість, а в голові у мене аж дзвенить від думок. Яка біда в тому, що я поділюся з нею? За кілька годин усе одно новини опиняться на першій шпальті «Стейтсмена». До того ж хлопчиськові в моїй душі надто вже хотілося справити на неї враження. Я підняв руку, здаючись.
— Гаразд. Що саме ви хочете дізнатися?
— Усе! — вигукнула вона.— Як ви його вистежили, як захопили, який він. Геть усе!
— Не так уже це й цікаво.
— Авжеж, цікаво,— не відступала вона.— Галантний капітан Віндгем лише кілька тижнів у Калькутті, а вже встиг захопити одного з найнебезпечніших злочинців у країні.
— Як я сказав вашому приятелю лейтенант-губернатору, це не лише моя заслуга. Участь брало багато людей.
— Але ж лейтенант-губернатор назвав героєм саме вас!
Я похитав головою.
— Просто я його заарештував.
— І в процесі отримали поранення.
— Це? — показав я на перев’яз.— Та це ж я зі слона впав.
Я дістав портсигар і запропонував їй сигарету. Вона вдячно прийняла. Я взяв і собі і запалив обидві.
— Чому ж він убив Мак-Олі? — запитала вона.
— У тому-то і справа,— зітхнув я.— Не певен, що це зробив він.
— А ось і несподіванка! — вигукнула вона, широко розплющивши очі.— І навіть словом не прохопилися лейтенант-губернатору?
Я похитав головою.
— Нічого це не змінить. Його все одно повісять. Сен лише пішак у великій грі.
Можна було додати, що й себе вважаю таким пішаком.
Я очікував, що вона обуриться. Питатиметься, чому я дозволяю відправити на шибеницю невинно засудженого. Десь у глибині душі мені навіть хотілося, щоб вона обурилася, розсердилася, що я таке допускаю. Хотілося, щоб вона звернулася до моєї порядності й зіграла роль мого сумління, докори якого я намагаюся заглушити. На мій подив, вона нічого не сказала. Я був здивований і навіть трохи розчарований.
— Не варто через це страждати, Семе,— сказала вона, немов прочитала мої думки.— З того, що я чула, можу зробити висновки, що ця людина — справжнє чудовисько. Він заслуговує на те, що на нього чекає, вбивав він Мак-Олі чи ні.
— Якби ж то все було так просто,— відповів я.
Вона на мить замислилася.
— Якщо ви вважаєте, що убивця не Сен, то хто ж тоді?
— Це я і збираюся з’ясувати.
— Але якщо лейтенант-губернатор наказав висунути Сенові звинувачення, хіба це не означає, що справу закрито?
— Байдуже. Я мушу робити свою роботу. Продовжувати розслідування. Я приїхав до Калькутти не для того, щоб служити декоративним собачкою.
— А навіщо ж ви тоді приїхали, Семе?
— Щоб зустріти вас, звісно.
Вона посміхнулася, і я відчув себе закоханим школярем.
— Ви приїхали врятувати мене із цього Богом забутого місця? — запитала вона.— Тоді маю вас застерегти: рятувати мене не потрібно.— Вона нахилилася вперед і вдихнула сигаретний дим.— Може, ви тут, бо самі потребуєте порятунку?
Ми вийшли десь об одинадцятій: «Великий східний» позбувався гостей. Вони юрмилися на тротуарах п’яними групками, чоловіки галасували, жінки хихотіли. Дівчата з «риболовного флоту» отримали добрий улов.
Білий констебль і досі залишався на своєму посту, намагаючись не привертати уваги. На обличчі у нього було написано: «Прошу, Боже, не дозволь цим покидькам улаштувати скандал на моєму чергуванні!» Саме таке обличчя буває в його колег із Мейфера і Челсі в суботу ввечері. Що робити бідолашному копу з робочого класу із п’яним натовпом аристократів?