— Що ж змусило його прийняти рішення, що з нього годі?
О’Ґунн підняв руки.
— Цього я не знаю. У мене склалося враження, ще тоді, коли він прийшов до мене п’яний, що якась ситуація стала останньою краплею. І коли він зізнався, залишилося відчуття, що чогось він не договорив, існує щось страшніше, чим він не готовий поділитися зі мною. Я вирішив не тиснути, сподіваючись, що, коли буде готовий, сам усе розповість.— О’Ґунн помовчав.— Тепер уже не розповість.
— Чи розказував він щось іще про свої стосунки з Бучаном? — запитав Не Здавайся.
— Небагато. Схоже, його мучили сумніви. Щось таке він робив для Бучана, про що шкодував. Але за всі ці роки він пройшов із Бучаном довгий шлях, так просто відректися від нього нелегко.
Ззовні пролунав дзвоник. О’Ґунн поглянув на годинник. Дощ уже лляв щосили. Повітря сповнилося металевим запахом свіжонамоклого ґрунту, десь сумно закричав дикий павич.
— Джентльмени,— сказав він.— Вибачте, мушу допомагати з обідом для дітей. Не проти, якщо ми продовжимо трохи пізніше?
Уперше, відколи ми знайшли тіло Мак-Олі, я відчув, що щось намацав. Не можна закінчувати розмову, доки не отримаємо від преподобного останню краплину інформації. Я б охоче сам допоміг готувати дітям обід, якби О’Ґунн іще щось розповів.
— Будь ласка, іще кілька запитань, преподобний,— попросив я.— Розкрити вбивство вашого друга дуже важливо.
— Так,— погодився він.— Гадаю, можу приділити вам іще кілька хвилин... Заради Алека.
— Ви сказали, що Алек мав на душі інший тягар. Щось не розказав?
Він кивнув.
— Так.
— Не знаєте, що б це могло бути?
О’Ґунн прокашлявся.
— Боюся, ні, але можу присягнутися, що це пов’язано із Бучаном. Може, краще його запитати? Можу тільки сказати, що Алек Мак-Олі, якого я тут зустрів, був глибоко нещасною людиною. Гадаю, він соромився того, яким став.
— І яким же? — запитав я.
О’Ґунн сумно посміхнувся.
— Лицеміром, капітане.
Він помовчав і продовжив:
— Колись він був людиною, яка невтомно працювала, щоб полегшити долю найбіднішої верстви суспільства, а тепер завдячував своєю посадою багатим кровопивцям. Відколи я сюди приїхав, я зрозумів: Індія з усіх нас робить лицемірів. Господь у своїй мудрості подарував нам панування над цією землею, щоб ми несли його слово й навертали індійців до справжньої віри, а ми що зробили? Скористалися цією щедрістю для власних недобрих потреб. Випили до останньої краплі кров із цієї землі та набили собі скрині. Грішили проти Господа, бо служили не йому, а мамоні[40]. А тепер доводиться брехати самим собі, що ми тут захисники, а не паразити.
— Вас послухати, так ми невиправне зло,— зауважив я.
Він похитав головою.
— Ні, капітане. Якби ми були невиправним злом, не було б потреби у лицемірстві. Ми навіть не намагалися б виправдати свою присутність у ролі господарів у чужому домі. Але ми шукаємо спокутування, тож переконали себе, що творимо добро. У Господові наш порятунок, капітане. Він створив нас спроможними виправити свої вчинки, і наша свідомість спонукає нас стати на бік янголів. Якщо ми бачимо себе на іншому боці, відчуваємо ненависть до самих себе.
Він побачив вираз мого обличчя.
— Не вірите мені? Скажіть чесно, капітане. За винятком місіонерів, скільки ваших земляків тут є по-справжньому щасливими? Вони проклинають індійців і клімат, пиячать із ранку до вечора у вишуканій ізоляції своїх клубів — і навіщо? Щоб переконати себе, що вони тут заради блага місцевого населення. Усе це брехня, капітане. І собі ми брешемо більше, ніж індійцям,— указав він на Банерджі.— Освічені бачать нас такими, якими є ми насправді, а коли прагнуть керувати власною країною, ми не розуміємо, як вони можуть бути такими невдячними.
Преподобний розчервонівся від запалу, але торкнувся речей, які мене не стосувалися і на які я не мав часу. Утім, слова його виявилися співзвучними ідеям, які кружляли навколо мене останні кілька днів. Я подякував і попросив дозволу йти.
— Авжеж,— погодився він, трохи заспокоївшись.— Сподіваюся, став вам у нагоді. До речі, похорон вже відбувся?
— Прошу?
— Похорон Алека. Його вже поховали?
Добре запитання. Тіло мають віддати найближчим родичам після розтину, але таких він не мав. Наскільки мені відомо, тіло і досі лежить у шухляді моргу Медичного коледжу.
— Якщо не було,— сказав О’Ґунн,— я б хотів зайнятися похороном.
Я кивнув.
— Я перевірю і повідомлю вам.
Двадцять шість
ощ не вщухав. Ми повертались у місто. Робітники на Джессор-роуд відклали інструменти і сховалися під навісами з пальмового листя, викопані ями заповнилися густою чорною рідиною, і це нагадувало Францію. Ми їхали до Коссіпора. До першокласного борделю місіс Боуз.
Стічні труби захлинулися зливою, і дороги перетворилися на канали. Чорне місто стало нагадувати Венецію бідняків, щоправда, гондол тут було значно менше, а втоплених пацюків значно більше. Транспорт їхав дуже повільно, майже повз, лише місцеві не звертали на погоду уваги. Схоже, дощ надавав їм енергії.
Маніктолла-лейн була завузькою для автомобіля, тож Банерджі наказав водію зупинитися на сусідній вулиці.
— Доведеться решту шляху іти пішки,— сказав він. Пішки так пішки. Хоч у мене створилося враження, що краще вже пливти. Чорна вода сягала добряче за щиколотки. Черевики і шкарпетки наскрізь промокли, та й штани були вологими аж до колін. Не Здавайся почувався набагато краще. Ішов поруч зі мною, тримаючи свої черевики і шкарпетки в руках, і посміхався, як дитина в калюжі на Брайтон-Біч. Вологі штани також не створювали йому проблем, бо їх просто не було: за правилами, індійські офіцери носили шорти, як хлопчаки в початковій школі.
Перейшовши вулицю вбрід, Не Здавайся гучно постукав у розхитані дерев’яні двері номера сорок сім. Через якийсь час ми почули човгання слуги.
— Ке?
— Поліція! — крикнув Не Здавайся — Дорйа коло!
— Зачекайте. Зачекайте,— примовляв старий, відсуваючи засув.
— Та?
Нас він не впізнав, мабуть, очі його чи мозок закрив туман. Не Здавайся щось грубо йому сказав. Гадаю, попросив провести до місіс Боуз.
— Мадам барі-me ней.
— Каже, що мадам пішла.
— Коли повернеться?
— Мадам кокон фірбе? — запитав сержант.
Старий приклав долоню до вуха:
— Кі?
Не Здавайся закричав іще голосніше, і старий щось пробелькотів у відповідь.
— Каже, дуже пізно.
— А Деві? Вона тут?
— Каже, і вона пішла.
— Скажи йому, що ми почекаємо тут.
Повідомлення не сподобалося. Старий, і досі посміхаючись, енергійно замотав головою. Не Здавайся підвищив голос, може, щоб налякати старого, а може, просто щоб той зрозумів. У будь-якому разі результат був негативний.
— Він каже, що отримав інструкції не пускати незнайомих. Наказати йому, сер?
Сенсу в тому не було. Місіс Боуз не матиме ніякого бажання співпрацювати з нами. Навряд чи наша присутність у її вітальні покращить настрій жінки.
— Облиште,— махнув я.— Повернемося пізніше.
Ми вийшли на затоплену вулицю і поплелися до автомобіля. На розі Не Здавайся вказав на індійку, яка йшла вулицею. Вона підійшла ближче, і я її роздивився. Деві. Вона підвернула один кінець сарі, перетворивши його на імпровізовану торбинку, і щось у ньому несла. Здавалася безтурботною і не звертала на дощ уваги. Та раптом побачила нас і спала з обличчя. Зупинилася, закрутила головою, немов шукала обходу, але, крім як розвернутися на сто вісімдесят градусів, інших варіантів не було. Доки вона не встигла нічого вдіяти, Не Здавайся поквапився в її бік. Дівчина застигла і чекала на нього.
Незабаром ми втрьох уже сиділи в чайній, що виходила прямо на вулицю. Підлогу тут поставили на кам’яні блоки, тож вода її не затопила. І була б вона сухою, коли б дощ не просочувався крізь стелю, у якій за дірками не було видно навісу. Народу не було, крім власника, огрядного індійця в побитій міллю сорочці і картатому блакитному лунгхі. Він сидів на стільці й похмуро дивився на дощ — може, розмірковував, скільки ми можемо тут просидіти. Навряд чи сюди хтось іще завітає, доки двоє поліцейських ласують тут чаєм.
40
Мамона — у деяких давніх народів (сирійців та ін.) — бог багатства та наживи; у християнстві — злий дух, уособлення користолюбства. Поклоніння мамоні — жадоба до наживи, ненаситність, зажерливість.—