анок покаже, що вечір не скаже.
Спав я добре: коктейль із віскі та морфію виявився непоганими ліками як від болю, так і від нічних жахів. Годі й сумніватися, що колись заповзятливий хлопець, швидше за все американець, продаватиме його на ринку як тонік для підтримання здоров’я. І я його купуватиму.
Прокинувсь я в тиші. Ні голосів із вулиці, ні закликів муедзинів. Навіть кляті круки не каркали. Я прийняв душ, вдягнувся і, не заходячи до їдальні, вийшов на вулицю. Салмана на звичному місці не було. Були всі інші. От недоречно! Роботи багато, а час спливає. Нарешті я відчув, що натрапив на слід. Мушу поговорити з місіс Боуз і ще раз розпитати Деві, і доведеться їхати у Серампор до Бучана. Та й у місті роботи чимало. Якщо я не помиляюся, терористи-націоналісти тепер мають кошти, щоб вихлюпнути на вулиці свою ненависть. Мусимо зупинити їх, доки не розпочалася війна. Але це вже не моя проблема. Принаймні технічно.
Вибору не було, довелося йти на Лал-базар пішки. Вулиці були на диво тихими. Не скажу, що порожніми, бо час від часу проїжджали автомобілі, подзенькували трамваї. От тільки індійців було значно менше, ніж звичайно. Кіоск на Центральній авеню, де я іноді купляв каву, був закритий, кілька крамничок на Коледж-стрит забиті дошками. Мабуть, якесь державне або релігійне свято. Довіряти індусам, буддистам, сикхам і мусульманам можна лише в одному — принаймні раз на тиждень вони влаштовують якийсь святий день.
Проте Лал-базар охопила паніка. Офіцери віддавали накази констеблям у латхі, а перелякані пеони квапливо розносили записки з одного кабінету в інший. Я кинувся до Дігбі.
— Що відбувається? — запитав із порога.
— Ось і ти,— похмуро відповів він. Відкинувся на спинку крісла.— Ми вже почали хвилюватися, що ти опинивсь у центрі подій.
— У центрі подій?
— Оголошено тривогу. Схоже, учора відбулася спроба підняти повстання.
Мене аж морозом пройняло. Починається! Справдилися мої найгірші припущення.
— Де?
— Амрітсар. За тисячі миль звідси. Десь у Пенджабі. Утім, причин для паніки немає. Схоже, армія придушила його в зародку. Та все одно Делі оголосило у всій провінції воєнний стан.
— Але чому тривога тут?
— Бенгалія — осередок політичної агітації, старий,— відповів він.— Чутки розлітаються як пожежа. Голову даю відтяти, що всі ті конгресмени пускають плітки про британську жорстокість, аби тільки виманити народ на вулиці. Уже рапортують про бунти під Баранагаром. Лейтенант-губернатор хоче закрити місто, просто про всяк випадок.
— Учора я говорив із Доусоном,— сказав я.— Він каже, що пограбували банк у місті. Утекли, прихопивши із собою двісті тисяч рупій. Він вважає, що це може бути пов’язано з невдалим нападом на поштовий Дарджилінга.
Дігбі спохмурнів.
— Це все ускладнює, еге ж? Може, і справді армію покликати. Імперська поліція не в тому стані, щоб упоратись із національним повстанням.
Правда.
— А Коссіпор? — запитав я.— Чи можна туди дістатися?
Дігбі надув щоки.
— Не дуже вдала думка роз’їжджати зараз країною. Варто зачекати, доки ситуація нормалізується. Лейтенант-губернатор викликав гарнізон із форту Вільяма, а я завжди нервуюся, коли на вулицях повно озброєних індійців. Байдуже, що вони в нашій формі, усе одно залишаються клятими індійцями. Навмисне чи ненавмисне, усе одно вони в нас стрілятимуть.
Я облишив його і пішов до свого кабінету. Записок на столі не було, і Не Здавайся біля дверей не чекав. Я зателефонував на комутатор. Ніхто не відповів. Довелося іти в кімнату сполучення на самісінькому верхньому поверсі. Ця кімната — наші очі й вуха, за допомогою телеграфу, телефону та радіо з’єднує нас із рештою Індії та цілим світом.
У кімнаті було душно, стояв запах горілого кабелю. Одну стіну займав колосальний радіопристрій Марконі: хаотичне накопичення кнопок, ручок, стрілочок і циферблатів. Переплутані дроти і кабелі тягнулися від пристрою по підлозі, як корені химерного баньяну[42].
Керували обладнанням три офіцери, молодий англієць і двоє його індійських підлеглих. Один із індійців сидів у великих чорних навушниках. На столі перед ним стояв важкий сталево-сірий мікрофон. Він несамовито шкрябав по паперу і передавав записки колегам, а ті передруковували їх у звіти для начальства. Усе гуло, як у добре налагодженому механізмі.
Я прочитав щойно надіслані звіти. І досі все туманно, але картина потроху починає складатися. Схоже, Дігбі має рацію. Напередодні загін гуркхів під командуванням бригадного генерала на ім’я Даєр відкрив вогонь по кількатисячному революційно налаштованому натовпу в місті Джаллинвала-багх в Амрітсарі. Лейтенант-губернатор Пенджабу хвалив Даєра за придушення збройного повстання. Просив у віце-короля дозволу оголосити в провінції воєнний стан і швидко цей дозвіл отримав.
Що більше я читав, то більш невиразною ставала загальна картина. Першим натяком на те, що не все так гладко, став наказ віце-короля приховувати новини. За ним пішли звіти про жертви.
Спочатку мова йшла про три сотні вбитих і понад тисячу поранених, включаючи жінок і дітей. Досвід підказував, що озброєні революціонери, ладні підняти повстання, неохоче беруть із собою дружин і дітей, аби ті помилувалися видовищем. Що ж до гуркхів Даєра, серед них не було жодного пораненого, навіть подряпин ніхто не отримав. Вражає, враховуючи, що сімдесят п’ять солдатів виступили проти кількох тисяч повстанців.
Мені стало моторошно. Уява малювала різанину. Якщо мої тривоги не марні, це пояснює, навіщо приховувати новини. Не тому, що це допоможе тримати жах у таємниці. Не в наш час. Урешті-решт, ми живемо у вік інформації; технології, які дозволяють нам отримувати інформацію з відстані в тисячу миль за кілька годин, доступні й індійцям. Можна не допустити новин до газет і радіо, але не можна заборонити індійцям розмовляти один із одним по телефону, бо інакше це паралізує й уряд. Усе одно запізно. Якщо звіти про повстання у Баранагарі правильні, про нього вже говорять на вулицях Калькутти. Якщо новини дісталися Калькутти, долетіли вони і до Делі, Бомбея, Карачі, Мадраса й усіх міст між ними.
Раптом рішення лейтенант-губернатора звернутися до армії набуло сенсу. Якщо я не помиляюсь, у Пенджабі розгортається трагедія, яка пустить паростки по всій країні, а може, й за її межами. Цей Даєр щойно запалив сірника, який може розпалити національну революцію і перетворити Радж на купку попелу, а з ним і всіх нас. Проблема в тому, що я нічого не можу зробити. Інколи варто лише міцніше триматися і сподіватися, що хвиля історії тебе не змиє.
Коли я повернувся, Не Здавайся сидів на стільці пеона в коридорі біля мого кабінету. Вигляд у нього був іще більш пригнічений, аніж завжди. Я наказав йому заходити всередину і сідати, а сам пішов за Дігбі. На мить мені здалося, що він хоче щось сказати, але сержант передумав, похмуро увійшов до кабінету й сів.
Незабаром за моїм столом уже сиділи всі троє: Дігбі у стані нервового збудження, я і Не Здавайся з таким виглядом, немов щойно пристрілили його собаку. Обговорювати події в Амрітсарі і на вулицях не було сенсу, тож я перейшов до справи.
— Мусимо привезти на допит місіс Боуз і дівчину Деві.
Із обличчя Дігбі миттєво зникла посмішка.
— Навіщо? — розгубився він.
Я розказав про те, що сталося вчора, про свідчення преподобного О’Ґунна, що Мак-Олі знаходив Бучану повій, і про те, що перед тим, як його вбили, він збирався з усим цим покінчити. Передав і зізнання Деві, що вона бачила, як Мак-Олі виходив із борделю і сперечався з білим чоловіком перед самісіньким убивством. Про свої сумніви щодо надійності її слів я промовчав. Дігбі все це не дуже переконало.
— Ти серйозно віриш у те, що один із найвпливовіших людей в уряді водив повій до Бучана? І що його вбили, бо він хотів із цим зав’язати? — вигукнув він.— Цілковита дурня. Не знаю, що там тобі напатякав той клятий індієць Сен, але ти хапаєшся за соломинку.
Він має рацію. Недоліків у теорії більше, ніж у планах генерала Хейга[43]. Ми явно щось упускаємо, і я мушу знайти, що саме.
43
Дуглас Хейг — британський військовий діяч, фельдмаршал. Командував британськими військами під час Першої світової війни, у тому числі й у битві на Соммі, де Велика Британія зазнала найбільших утрат за всю свою військову історію.