Сама Лал-базар була майже порожньою. Більшість офіцерів вирушили до потенційно проблемних точок, залишилися тільки адміністративний персонал і пеони. І детективи, звісно. Їхня черга настане тільки тоді, коли піднімуться в небо аеростати і почнуть гинути люди. Я полишив Не Здавайся у своєму кабінеті, а сам пішов до радіорубки. Хотів дізнатися останні новини, але, враховуючи настрій сержанта, вирішив його із собою не брати. Він і досі вагався, і мені не хотілося, щоб він побачив неприкрашені звіти про те, що відбувається по всій країні, і знову почав говорити про відставку.
Але щоб зрозуміти, що справи кепські, читати звіти мені навіть не довелося. Вистачило виглянути з вікна на четвертому поверсі. На півночі та сході піднімалися чорні стовпи диму, вкриваючи небо, як чорні грозові хмари.
Була вже майже середина дня. Від розжарених електричних приладів радіорубка стала схожою на горно. Мене зустріла нова зміна, білого офіцера і двох констеблів-індійців змінила схожа команда: інші два індійці під керівництвом білого офіцера. Я прочитав останні звіти. Почалися заворушення в більшості великих міст. У Делі вже не було одностайності, військових звітів стало вдвічі більше, усі розхвалювали Даєра як рятівника імперії, цивільні власті були значно стриманішими. Переплутані повідомлення і перший натяк на паніку. Із Пенджабу — нічого. Немов провінція просто зникла.
Я заглибився у звіт із Бомбея, коли до кімнати увірвався Не Здавайся. Весь мокрий. Зі скронь збігали цівки поту.
— Повідомлення з дільниці в Коссіпорі,— ледь видихнув він.— Від помічника інспектора Дігбі. Погані новини.
Двадцять вісім
олслі» в гаражі не було. Там узагалі нічого не було. Усі моторизовані транспортні засоби поліції вирушили в проблемні точки по місту. Залишилося кілька коней у стайні, і я запропонував узяти парочку. Не Здавайся глянув на мене, немов я попросив його вийти на бій із ведмедем.
— Це вишколені поліцейські коні,— пояснив я,— не дикі бики.
— Я не в конях сумніваюся, сер,— відповів він.— Не думаю, що боги створили бенгальців для верхової їзди.
Можна було просто наказати йому сідати верхи, та чи був у тому сенс? Ще шию собі зламає або гірше — знову заспіває про відставку.
— Можете придумати щось краще? — поцікавивсь я.
Виявилося, може. І за десять хвилин ми вже діставалися до Коссіпора на військовій вантажівці, що їхала на північ.
Нас висадили біля місцевої поліцейської дільниці, звідти ми вирушили пішки порожніми вулицями, повз будинки із зачиненими віконницями і забитими дошками дверима. Біля входу в номер сорок сім стояв констебль у формі, озброєний латі. На сходах поруч із ним сидів старий слуга Ратан. Як завжди, у чорному дхоті і сорочці без рукавів, і щось палко бубонів констеблю. Потік слів із його беззубих ясен раптом урвався, немов він несподівано забув, про що казав. Констебль, схоже, не звернув на це уваги, бо був дуже зайнятий, намагаючись якомога точніше відтворити вартового біля Букінгемського палацу: стояв струнко й ігнорував старого.
Усередині луною розносилися голоси. У кімнаті в кінці коридора хтось віддавав накази. На сходах стояв констебль-індієць. Побачивши нас, він виструнчився і козирнув. Я запитав, де знайти Дігбі.
Дігбі розмовляв із місцевим констеблем на другому поверсі.
— А! Ось і ти, старий,— привітався він.— Заходь.
Провів нас коридором і зупинився біля кімнати, де на варті стояв іще один констебль. Дігбі зробив широкий жест рукою:
— Після вас!
Кімната була вузькою і невиразною. Меблів майже не було, тільки ліжко. І ще тіло, що звисало зі стелі. Не звернути на нього увагу було б важко, навіть якби предметів інтер’єру було більше. На мотузці, прив’язаній до крюка на стіні, висіла дівчина. На підлозі за кілька футів під нею лежав перекинутий стілець. Голова у неї незграбно звисала вбік, як у ляльки зі зламаною шиєю, обличчя закривало розпатлане чорне волосся. Але я не сумнівався, хто це. Було на ній те ж саме світле сарі, що і вчора.
Я торкнувся руки. М’яка. Іще не заціпеніла.
— Що нам відомо? — запитав я у Дігбі.
— Схоже на самогубство. Коли ми сюди доїхали, вона вже була мертва. Скільки — невідомо.
— Хто її знайшов?
— Покоївка. Господиня дому послала її за дівчиною.
— Коли саме?
— Одразу після того, як ми приїхали. Десь об одинадцятій.
— А до одинадцятої до неї ніхто не заходив?
— Дівчата працюють,— пояснив Дігбі.— Як правило, сплять допізна.
— Де місіс Боуз?
— Унизу. Ми попросили її залишатись у вітальні.
Я кивнув і вказав на тіло Деві:
— Нехай її знімуть і відвезуть до моргу.
Дігбі козирнув і вийшов із кімнати. Я пильно оглянув безвольне тіло і стілець на підлозі. Щось тут не так. Повернувся до Не Здавайся. Він очей не спускав із трупа.
— Що бачите, сержанте? — запитав я.
Він схаменувся.
— Не певен, сер. Самогубство я вже бачив. Це не те, чого я очікував. Більше схоже на страту, свідком якої я був у центральній в’язниці. Але там були справжні шибениці. Навіть тягар до тіла підвішували. І коли його зняли, голова мало не відвалилася.
Він має рацію. Схоже на повішення у в’язниці. А не мусило б.
— Розтин потрібно провести якомога скоріше,— сказав я.— Якщо доведеться, пристрашіть патологоанатома. Мені потрібна точна причина смерті.
— Так, сер!
Він повернувся йти.
— І ще одне,— додав я.— Мусимо знайти чоловіка, якому довірилася Деві. Тепер, коли вона мертва, він наша остання надія дізнатися правду. Хочу, щоб ви обшукали кожну кімнату. Жодної не пропустіть.
І я спустився вниз. У вітальні було задушно. Дихати неможливо. Місіс Боуз сиділа в шезлонзі, немов махарані, що правила суд. Поруч стояли покоївка і троє інших дівчат. Я увійшов, і вона підняла очі.
— Капітане Віндгем,— привіталася вона.— Якби ж то я могла сказати, що рада знову вас бачити, але за таких обставин...
Спокійний голос. Якщо вона і засмучена смертю дівчини, то не показує цього.
— Вибачте мені,— продовжила вона,— якщо сьогодні я буду не такою ласкавою господинею, але важко проявляти гостинність під арештом.
— Ви не заарештовані, місіс Боуз,— відповів я.— Поки що. Ми просто хочемо, щоб ви поїхали з нами на Лал-базар і відповіли на кілька запитань. На жаль, ситуацію дещо ускладнила трагедія, що сталася в кімнаті нагорі.
Вона промовчала.
— Не розкажете, що саме сталося?
Місіс Боуз посміхнулася.
— А я, капітане, сподівалася, що ви мені розкажете. Здається, саме з вами вона вчора розмовляла. Що таке ви сказали вразливій дівчині, що змусило її позбавити себе життя? І що мені казати її родині?
— Це вона вам розказала про нашу вчорашню розмову?
— О, так! — Місіс Боуз підняла руку в браслетах і граційно прибрала з обличчя пасмо волосся.— Мої дівчата від мене нічого не приховують.
— Продовжимо розмову на Лал-базарі,— вирішив я і наказав Дігбі провести місіс Боуз до машини.
Я вийшов із парадного входу і запалив сигарету. Старий Ратан сидів собі тихенько в затінку з іншого боку алеї. Схоже, дрімав. Зібрався невеличкий натовп, налетіли на поліцейських, як мухи на гній. Я поглянув на обличчя. Звичайна суміш ледарів, безробітних та пліткарів. Двійко здалися знайомими. Мабуть, були тут і тоді, коли знайшли Мак-Олі. Вийшов Не Здавайся, і я запропонував сигарету і йому.
— Пощастило?
— Ні, сер. Крім тих, хто був у вітальні, у будинку більше нікого немає. Схоже, ми опинилися там, де і були спочатку.
Він запалив сигарету і затягнувся.
— Не зовсім,— не погодився я.— Принаймні нам відомо, що Мак-Олі знаходив дівчат для Бучана і що він був у борделі в ніч свого вбивства, а трохи раніше того ж вечора посварився з Бучаном.