— Я хотів сказати, що ваші слова допомогли б зупинити кровопролиття. Можете назвати імена людей, які не звернули зі шляху насильницької боротьби?
Сен похитав головою.
— Вибачте, капітане, цього зробити я не можу. От якби міг бути певним, що на них чекає чесний суд, але за існуючих обставин...— І він підніс руку до побитого обличчя.— Ми обидва знаємо, що таке неможливо. Що б я вам не сказав, це призведе до їхньої страти. А я не можу зрадити колишніх товаришів просто тому, що більше не погоджуюсь із їхніми методами.
— А іноземці? — поцікавивсь я.— Люди, які роздмухують цю жорстокість заради власної політичної вигоди?
Він поглянув на мене, як професор на недбайливого учня.
— Колись, капітане, ваша преса звинувачувала мене в тому, що я отримую платню від тих, кого на той час боялися, від кайзера до більшовиків. Запевняю вас, що ані я, ані інші індійські патріоти не підтримують нічиїх інтересів, крім інтересів рідної країни. Ми можемо погоджуватися на допомогу від інших, але ніколи не граємо за їхніми правилами. Сумніваюся, що на нашому місці ви вчинили б інакше. Урешті-решт, чи не ви, англійці, кажете, що ворог мого ворога є моїм другом?
Із цими словами він хитро посміхнувся і простягнув руку. Зустріч закінчено. Він змирився зі своєю долею. Якщо чесно, підозрюю, що в душі він щасливий померти смертю мученика. Це цілком у дусі бенгальської душі. Для нього не існує кращого закінчення життя, присвяченого боротьбі з несправедливістю, реальною чи вигаданою, ніж безглузда, але славна смерть. Смерть, яка надихатиме на боротьбу інших.
Я потиснув йому руку.
На Лал-базар ми повернулися швидко. Скористалися ще раз люб’язністю військових, цього разу нас підвезли у службовому автомобілі. На дорогах було підозріло тихо, і якби хтось вирішив, що зараз неділя, йому можна було б це пробачити. Заважали лише мішки з піском та озброєні солдати в кожному кутку.
По дорозі ми з Банерджі мовчали. Безліч думок не давала мені спокою, а сержант і в ліпші часи красномовством не вирізнявся.
— Нам знову потрібен Бучан,— рішуче заявив я.
Не Здавайся так і витріщився на мене.
— Хочете знову його допитати?
— Точніше сказати, звинуватити.
— У чому, сер? Доказів ми не маємо, лише здогадки, і наш єдиний свідок мертвий.
Він має рацію. Пред’явити нам йому майже немає чого. Тільки слова старого проповідника, який з явним презирством до Бучана звинуватив того в причетності до вбивства. Але Бучан — єдина карта, що в мене залишилася. Не маю іншого вибору, як її розіграти.
— Зможете його знайти? — відповів я.— Хочу зустрітись із ним якомога скоріше.
За годину Не Здавайся уже стукав у двері мого кабінету. Якщо вірити його обличчю, новини були значно гірші за просто погані. А може, це мені здалося. Він завжди має такий вигляд, ніби за мить повідомить погані новини.
— Зв’язатись із Бучаном неможливо, сер.
— Він у Серампорі?
— Ні, сер. Секретар не знає, де він. Мусив повернутися до Серампора сьогодні, але плани змінила... ситуація в країні. Він сподівається, що містер Бучан повернеться завтра вранці. Хоча всі дороги, що ведуть на північ, і залізниця перекриті. Дістатися до Серампора можна лише на кораблі.
Не скажу, що мене це порадувало. В Англії все набагато легше, час будь-якої подорожі обмежується годинами. Чорт! Навіть у воєнній Франції було легше, коли під ногами крутилося три мільйони озброєних до зубів німців.
— Добре. Спробуйте знайти транспорт на завтра.
— Так, сер.
— Ще щось?
— Іще одне, сер. Інформація з Будинку компаній щодо містера Стівенса. Його немає в списках акціонерів жодної компанії, зареєстрованої в Калькутті та Рангуні... а от його дружина є.
— Продовжуйте.
— Вона є головним акціонером гумової плантації біля Мандалая. Про це я дізнався тільки тому, що Стівенс значиться секретарем компанії. Я дозволив собі ознайомитись із копією бухгалтерської книги, і з’ясувалося, що компанія переживає не кращі часи. Має великі борги в кількох банках, у першу чергу в Бенгальсько-бірманській банківській корпорації.
Я так і подався вперед.
Раптом Стівенс набув нового інтересу. Його дружина володіє гумовою плантацією, яка заборгувала банкам, а Енні згадувала, як він сперечався з Мак-Олі щодо тарифів на імпорт із Бірми. От і виник мотив — гроші. Один із не святої трійці мотивів. Решта — секс і влада. Тепер у цій справі присутні всі три мотиви. Спершу мені здавалося, що все через владу в найвищому її прояві: убивство, яке допомогло б змінити правителів країни. Згодом, коли Сен уже не був головним підозрюваним, фокус змістився на секс, тобто на Бучана з його проститутками. А тепер, схоже, з’явився ще один серйозний суперник: Стівенс зі своїми фінансовими проблемами. Вода стає дедалі каламутнішою.
— Їдьмо,— скомандував я Банерджі, підвівся і взяв картуза.— Повертаємося до Будинку письменників.
Тридцять один
ені байдуже, що він дуже зайнятий, міс Ґрант. Мушу побачити його негайно. Визнаю, що тон мій занадто безцеремонний. Переважно заради Банерджі, але ще й тому, що почувавсь я виснаженим, як рикша.
Вона також мала втомлений вигляд. Не сумніваюся, що в Будинку письменників сьогодні день був не легший, ніж на Лал-базарі.
— Спробую щось зробити, капітане,— підвелася вона і вийшла з кімнати.
Повернулася за кілька хвилин.
— Містер Стівенс прийме вас обох,— сказала вона, звертаючись до Банерджі.
Зробила це навмисне, і мене такий вчинок зачепив, хоча не можу сказати чому. Утім, психоаналітик зачекає.
Ми увійшли до кабінету Стівенса, цього разу це був дійсно його кабінет, усі сліди перебування Мак-Олі було ліквідовано.
— Говоріть по суті, капітане,— сказав він, не підводячись із-за столу.— Я зараз дуже зайнятий. Більшість ранку провів у лейтенант-губернатора, а за двадцять хвилин мушу...
— Це ви вбили Мак-Олі?
Ручка впала на стіл і скотилася на підлогу.
— Що?
— Питаю, чи ви вбили Александра Мак-Олі.
— Нечувано! — Він підвівся.— Гадаєте, я вбив його заради його посади?
— Ні,— відрізав я.— Гадаю, ви вбили його заради грошей.
Він розреготався.
— Ви серйозно, капітане? Убив, щоб мені підвищили платню?
— Мені відомо про ваші комерційні інтереси в Бірмі і про фінансовий стан вашої компанії.
У нього наче зітерли посмішку з обличчя, немов я дав йому ляпаса.
— Ви хотіли, щоб імпорт гуми не обкладали податками, чи не так? Бо інакше справи плантації вашої дружини кепські. Коли Мак-Олі дав відсіч вашим намаганням, ви поїхали за ним до Коссіпора і вбили. Готовий битися об заклад, що зараз ви саме працюєте над питанням із податками.
Він безвольно опустився на стілець.
— Дозвольте дещо розказати вам про Александра Мак-Олі,— гірко сказав він.— Покидьок! Він вигадав ці податки лише для того, щоб дошкулити мені. Коли я приїхав сюди з Рангуна, мене попереджали, але я був дурний і не слухав. Дружина щойно успадкувала плантацію, у ті часи завдяки війні попит на гуму був величезний. Плантація процвітала, і грошей нам вистачало. Життя у Калькутті добре, а Мак-Олі здавався напрочуд люб’язним хлопцем. Я вирішив, що нічого поганого не станеться, якщо потоваришувати з босом, тож ми почали проводити час разом. Якось у клубі він мене напоїв, а тоді почав лестити, розказуючи, як добре мені все вдається, особливо з такою платнею. Я і проговорився про плантацію, зізнався, що одружився заради грошей. А шість місяців по тому він почав працювати над цим клятим законом про мито на імпорт. Ніякого комерційного сенсу в ньому не було. Індія вимагає значно більше гуми, ніж вона виробляє, а Бірму важко назвати іноземною. Вона ж британська, чорт забирай! Звісно, інші виробники від нього також постраждали б, але я переконаний, що спрямований він виключно на мене.