Прокинувсь я через кілька годин. Стрілки годинника показували північ, але це ще нічого не означало. Я сів. У кімнаті нікого не було. Непевно підвівся, піднявся сходами і вийшов на алею. Глибоко вдихнув і пошукав очима Салмана. Його ніде не було видно. За спиною почулися голоси, я обернувся і побачив двох чоловіків. Індійців. Робітників, якщо судити з одягу. Кремезні чолов’яги, не такі худорляві, як більшість їхніх земляків. Я не зводив із них очей. Обидва відвели погляди, удаючи байдужість. Бачив я вже такі погляди, і вони ніколи нічим добрим не закінчувались.
Я повернувся й пішов у протилежний бік. Кілька ярдів, і я вийду з алеї на відносно безпечну вулицю. Чоловіки позаду побігли. Я обернувся і побачив, що вони мчать до мене. Двоє проти одного, але я не проти. Навіть радий буду дати волю кулакам. Прийняв перший удар, відплативши ватажку добрячим хуком справа в голову. Навіть уклавши в удар усю силу свого розчарування, я немов об стіну бив. Але цей біль за мить забувся, бо кулак іншого натрапив на мою поранену руку. З очей бризнули сльози. Може, бив він і навмання, але у мене склалося враження, що він точно знав, куди саме завдавати удар. Утім, часу на міркування не залишилося, бо перший ударив мене в сонячне сплетіння, і я мало не задихнувся. Зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря. Таким мене і застав удар у голову. Затріщало, і світ навколо мене полетів шкереберть. Я впав на землю, у роті з’явився присмак крові. У ребра врізався черевик. Я заплющив очі та спробував зберегти свідомість, але думати міг тільки про абсурдність ситуації. Звідкілясь пролунали дзвони. Маленькі дзвоники. Забряжчали. Спершу один, тоді інші. Голоси. Крики. Я підняв очі саме вчасно, щоб побачити, як тікають мої нападники.
Мене поставили на ноги. Двоє чоловіків підхопили мене під руки й понесли. Обережно опустили на землю поряд із рикшою. Я підняв голову й упізнав Салмана. Спробував заговорити, але тільки й зміг, що сплюнути кров і витерти губи рукавом. Салман звідкілясь витягнув м’яту бляшану фляжку, відкрутив кришку і підніс мені до рота. Що б там не містилося, на смак воно було просто огидне. Схоже на самогон. Я закашлявся, мало не виплюнув. Проковтнув, обпікши горлянку.
— З вами все гаразд, сагибе?
Салман і сам зробив ковток, допоміг мені стати на ноги. На жаль, ноги не відразу зрозуміли, чого від них хочуть, і я ледь не впав знову. Він мене підхопив і допоміг сісти у візок. Ребра пекли від болю, і я заплющив очі.
Коли розплющив, візок котив тихими вулицями. Знайома дорога.
— Куди ми їдемо? — запитав я.
— До шпиталю, сагибе.
— Ні,— запротестував я.— Ніяких шпиталів.
Там повно жахливих лікарів із добрими намірами, які полюбляють ставити незручні питання: «Що ви робили на Тіретта-базарі серед ночі? І чому саме сьогодні вас туди понесло?» Авжеж, я щось вигадаю, але хороший лікар мені не повірить. І не потрібно бути генієм, щоб здогадатися, що я курив опіум, а тоді варто шепнути слівце не в ті вуха, і хто знає, що може статися. Не знаю, як ставиться імперська поліція до курців опіуму, але підвищення мені точно не світить.
— Пансіон? — запитав Салман.
Гірше шпиталю може бути тільки пансіон місіс Теббіт. Уявив собі, як стікаю кров’ю на її коштовні перські килими. То краще вже до нападників повернутися.
— Ні.
— Куди ж тоді, сагибе?
— Куди завгодно.
Я заплющив очі і знову поринув у небуття. Коли розплющив, ми зупинилися, і Салман трусив мене за плече. Упізнав сірі стіни будинку Енні. На першому поверсі горіло світло, окреслюючи темний силует на порозі.
— Ходіть, сагибе,— сказав Салман. Допоміг стати на ноги і, підтримуючи, довів до сходів.
— Господи, Семе! Що з вами сталося? — Енні легенько торкнулася мого обличчя.
— Упав іще з одного слона.
— Я б сказала, що це слон на вас упав.
— Може, так воно й було.
— Заходьте, умийтеся.
Її сусідка, худорлява дівчина із суворим обличчям, стояла в коридорі, схрестивши руки на грудях і міцно стиснувши губи, така собі юна копія місіс Теббіт. Одна папільйотка у неї розкрутилися. Мабуть, хотіла втекти. І я її не звинувачував.
Енні провела мене до маленької ванної кімнати. Зняла з мене сорочку, зачепивши рану на руці. Я поморщився.
— У вас лишилося щось, що не болить? — співчутливо запитала вона.
— Губи.
Вона посміхнулась і налила в рукомийник води з великого емальованого глека, намочила хустинку і почала витирати кров із голови. Вийшла і повернулася з бинтом.
— Перев’язувати мене не потрібно,— замахав я руками.
— Дозвольте, сьогодні за вас прийматиму рішення я, капітане Віндгем! Уранці знімете, якщо захочете.
— Я не можу тут залишатися. Мушу повертатися.
— Нікуди ви не поїдете, капітане. Це не обговорюється.
Раптом мені перехотілося сперечатися. Вона взяла мене за руку і повела до своєї кімнати.
— Ну, скажете мені, що ж трапилося насправді?
— Трохи посварився з чоловіками, яких зустрів,— пробелькотів я, упавши на ліжко.— Розповім уранці.
Тридцять три
рокинувсь я від пекучого болю над очима. Поруч спала Енні, і, якщо чесно, такий вид трохи полегшив біль.
Крізь планки віконниць проникали перші промені світла. Я повільно піднявся: не хотілося розбудити Енні, та й тривожити вкрите синцями тіло зайвий раз не варто. На дерев’яному комоді стояло велике овальне дзеркало. Я підійшов до нього й оглянув свої поранення. Торкнувся перев’язки на голові. Товста, як тюрбан, від чого я став схожий на кулі. Повільно її зняв. Забагровілу шкіру на скроні перетнув темний розріз. На ребрах розцвів величезний синець у формі підошви. Я обережно помацав потилицю. Голову пронизав гострий біль: я торкнувся ґулі завбільшки з м’яч для крикету. Бували у мене ранки й кращі за ці. Та були й гірші.
Я сів на ліжко. Заворушилась Енні.
— Схоже, ніч ви пережили?
Я відкинув з її обличчя пасмо волосся.
— Дякувати вам.
— Не мені дякуйте, а своєму приятелю-рикші, що вас привіз сюди. Не розкажете, що ж таки сталося?
— На мене накинулися. Пам’ятаю двох чоловіків. А тоді думки починають плутатися. Знаю, мої слова можуть здатися дивними, але, присягаюся, чув дзеленчання маленьких дзвіночків. Опритомнів, уже коли Салман зі своїми друзями саджали мене у візок.
Енні посміхнулася.
— Маленькі дзвіночки. Усі рикші їх мають. Мабуть, і ви їх бачили. Дзвонять, щоб люди знали, що вони наближаються. Як дзвінки на велосипедах. Може, користуються ними, щоб покликати інших рикш, якщо виникає потреба?
— Як поліцейські свистки?
— Можливо. Більше ніхто рикші не допоможе. Мені здається, вони мусять доглядати один за одним. Дивлячись на вас, можу сказати, що Салман зі своїми приятелями встигли вчасно. Не здогадуєтеся, хто на вас напав?
Я сказав, що то були просто головорізи. І таке дійсно могло бути. Події в Амрітсарі викликали жагу крові. Може, мені просто не пощастило. Опинився не в тому місці, не в той час. Але був іще один варіант: напад на мене було здійснено навмисно. Чоловіки були більшими і сильнішими за місцевих: свідки тому — синці у мене на тілі. До того ж іще й черевики. Скільки індійців у Калькутті носять підбиті черевики? Занадто добре вони відгодовані та взуті як на простих робітників. Але якщо напад хтось спланував, то навіщо і хто?