Індійські сепаратисти, розлючені арештом Сена? Моє ж бо ім’я засвітилося в усіх газетах. А може, убивця Мак-Олі? Злякався, що я підібрався близенько до правди? Але тут проблемка. Ніхто не міг знати, що тієї ночі я навідаюся до опіумного притону. Я і сам не знав. Прийняв рішення в останню хвилину. Хтось за мною стежив, принаймні відтоді, коли я вийшов із пансіону місіс Теббіт і поїхав до Енні. Щоб хтось стежив, я не помітив, тим більше двох кремезних індійців. Хто б це не був, він мав доступ до безмежних ресурсів, і лише одна-єдина організація мала людей для здійснення цієї операції: підрозділ «Н».
Не скажу, щоб вони мене дуже любили. А якщо таким чином полковник Доусон мене попереджає? Ті двоє цілком могли бути військовими, і про поранену руку вони знали. Якщо це підрозділ «Н», то тепер їм відомо і про опіум. Інформація вже, мабуть, на столі в Доусона. Але хто б не був відповідальним за напад і якими б не були його мотиви, відповіді в ліжку Енні мені не знайти. Шкода.
Думка про Доусона змусила мене дещо пригадати. Мушу терміново з ним поговорити! Я підвівся і натягнув сорочку, намагаючись не викликати нового приступу болю.
Енні поглянула на свій годинничок.
— Ви ж іще не йдете? І половини на шосту немає!
— Мушу.
— Принаймні дозвольте мені нагодувати вас сніданком!
— Не маю часу,— зітхнув я.— Але дякую вам.
П’ять хвилин по тому я вже спускався сходами, озброєний двома сандвічами, які мене змусила взяти Енні. Салман дрімав на циновці під своїм візком. Почув, що я іду, позіхнув, потягнувся і встав. Я поклав долоню йому на плече і простягнув один сандвіч. Він кивнув і поклав у ящик під сидінням візка. З нього ж витяг скляну пляшку, відгвинтив кришку і підніс до рота. Обережно, щоб пляшка не торкнулася губ, влив до рота води. Прополоскав горло, виплюнув рідину в канаву біля дороги. А тоді повернувся і посміхнувся.
— Куди, сагибе?
— Лал-базар.
На дорогах було спокійно. Блокпости нікуди не поділися, на них чергували сонні сипаї. На Лал-базарі бракувало гарячкової діяльності, яка напередодні охоплювала всі поверхи, і тепер будівля перетворилася на тихий регіональний аванпост, нічим не нагадуючи центр, який відповідає за поліцейські операції в половині країни.
На столі не було жодної записки. Нічого, що вказувало б на те, що Доусон намагався зв’язатися зі мною протягом десяти годин після мого дзвінка секретарю. Але це ще нічого не означало. Урешті-решт, зараз лише шоста ранку. Хоча Доусон і не схожий на людину, яка не телефонує до свого кабінету мало не щогодини.
Що ж мені робити? З вечора сталося багато чого, щоправда, малоприємного, і дещо досі прикрашає мою голову і тіло. Підозрюю, що в моїх проблемах винні Доусон та його люди, але я офіцер імперської поліції і маю виконувати свої обов’язки, незважаючи на особисте ставлення до цього чоловіка.
Я підняв слухавку і попросив з’єднати мене з фортом Вільяма. Цього разу відповів інший секретар. Лінія трохи помовчала, доки дзвінок переадресовували Доусону додому.
— Чим можу допомогти, Віндгеме? — Голос у нього був бадьорим, ані натяку на здивування, коли почув мій голос. Нічого не сказав і про те, що отримав моє повідомлення ввечері. Але тепер це не має значення.
— Ваша команда нагляду готова до роботи?
— Авжеж.
— Тоді скажу, чим я можу допомогти вам.
Розмова тривала хвилин п’ять. Могла бути й коротшою, але він довго допитувався, чому мусить мені довіряти після того, що сталося в Коні. Я міг би поставити йому те ж саме запитання. Урешті-решт ми домовилися. Він перевірить мою версію, а я не пхатиму носа в його справи. Пообіцяв розповісти про результати, але сидіти склавши руки я не збирався.
Повісив слухавку і пішов шукати Дігбі та Не Здавайся. У кабінеті Дігбі нікого не було, і я пішов до «ями» молодших офіцерів. Година була рання, і, крім чергового сержанта, там я теж нікого не знайшов. Тільки коли проходив повз стіл Не Здавайся, помітив худі темні ноги, що стирчали з-під нього. На мить мені здалося, що він також став жертвою нападу і його залишили помирати. Нелогічна думка. Хто вбиватиме поліцейського в поліцейській дільниці і ховатиме тіло під столом? Я списав її на удар у голову, що отримав від двох братчиків увечері. Та й як можна вважати хлопця мертвим, коли він так хропе?
— Сержанте! — гукнув я трохи голосніше, ніж варто було.
Він рвучко сів, стукнувшись головою об стіл. Я не злий, але мене трохи потішило, що сьогодні не в одного мене болітиме голова.
Не Здавайся у самих шортах хакі й сорочці без рукавів виповз зі своєї нори, підвівся на ноги, почухав голову і нарешті пригадав, що мусить відсалютувати. Схоже, синці на моєму обличчі його збентежили, але він мудро промовчав. Я міг би зробити йому зауваження, що розгулює по дільниці, убраний немов той кулі, але, мушу бути чесним, сам я теж не при повному параді. Натомість я запитав, що він, у дідька, робить під столом.
— Сплю, сер,— відрапортував сержант.
— Бачу, але чому?
— Утілюю в життя рішення, прийняте...
— Обирайте простіші слова, сержанте, будь ласка.
Він почав спочатку:
— Змушений був піти з дому, бо не зміг подати у відставку.
— Батьки викинули вас на вулицю?
— Можна і так сказати.
— І вам більше нема куди йти?
Він похитав головою.
— Ніхто не приходить на думку, сер.
— А ваш старший брат? Хіба він не в Калькутті живе?
— У Калькутті, сер, але ми вже кілька років не спілкуємося. Ми не дуже ладнаємо один із одним і...— Він замовкнув.
— Маєте несумісні відмінності?
— Та ні,— відповів він.— Сумісні. У тому і проблема.
— Але ж ви не можете спати під столом. Придумаємо щось краще, коли матимемо час. А тепер хочу дізнатися, що там із розтином Деві.
— Призначений на сьогодні.
— А місіс Боуз?
— Перевели до жіночої частини вночі.
— Алібі Стівенса? Щось дізналися?
— Дружина, покоївка і дарван можуть підтвердити, що містер Стівенс тієї ночі, коли сталося вбивство, був удома. Можемо привезти сюди покоївку і дарвана для допиту, якщо хочете.
— Може, пізніше,— сказав я.— А тепер одягайтесь і зв’яжіться з людьми Бучана в Серампорі. Дізнайтеся, коли він повертається.
Він поглянув на мене так, немов я попросив його влаштувати чаювання із тигром у калькуттському зоопарку.
— Вибору не маємо,— пояснив я.— Без Деві й того чоловіка, якому вона довірилася, ми більше не дізнаємося про те, що так засмутило Мак-Олі в ніч його вбивства. Нам відомо, що тут задіяний і Бучан, отож спробуємо його потрусити.
— Чи це розумно, сер? — запитав Не Здавайся.— Він людина владна. Якщо звинувачуватимемо його без доказів, він значно ускладнить наше життя.
Не знаю, як Бучан може ускладнити його ще більше.
— За останні кілька днів, сержанте, на мене напали, в мене стріляли, ще й хазяйка пансіону мало не отруїла. Тож якщо містер Бучан вважає, що може всіх переплюнути, нехай спробує.
Як і передбачав Не Здавайся, дороги на північ і досі були перекриті, тож дістатися з Калькутти до Серампора можна було на кораблі по Хуглі. Отже, за годину — після швидкої зупинки в пансіоні місіс Теббіт, щоб перевдягнутися,— ми під’їжджали до поліцейської пристані біля Принсепт-Ґхата. Не Здавайся вже телефонував до пристані та до дільниці в Серампорі, тож на пірсі на нас уже чекав поліцейський баркас. Керував ним молодий англійський офіцер на ім’я Ремнант і команда з кількох індійців. Сам баркас не дуже відрізнявся від корита, але Ремнант ставився до нього, як до лайнера. Палуба була вимита до блиску, а мідний дзвін так відполірували, що він сліпив очі.
Приплив був на нашому боці, і ми досить швидко просувалися вгору. Ремнант вказав на індуїстський ґхат[45] у Немтоллі. Над сріблястою водою ліниво стелився дим від похоронного багаття. На верхній сходинці ґхата сидів, схрестивши ноги, священик, на грудях його не було нічого, крім священної червоної нитки. Біля підніжжя зібралося кілька людей, щоб віддати останню шану померлому. Усі були в білому.