Выбрать главу

Місто повільно переплавилось у джунглі, і наша подорож стала нагадувати експедицію. От про таку Індію я і мріяв. Дику, таємничу землю, описану Редьярдом Кіплінгом і сером Генрі Канінгемом. Над рікою здіймався ранковий серпанок і чіплявся за береги, немов тоненьке муслінове простирадло, лише інколи вигулькувало з нього дерево баньян чи місцевий будиночок. Маленькі дерев’яні човни, одні з простим вітрилом, інші взагалі без нього, повільно пливли собі річкою, а їхні лоцмани трималися обраного курсу за допомогою довгої жердини.

На східному березі річки випірнув із туману величний храм, футів сто заввишки, абсолютно незвичного виду. Головна будівля, велика біла двоярусна конструкція, закінчувалася дивною куполоподібною надбудовою, оточеною півдюжиною списів. Перед головним храмом розташувалися в ряд раки, усього дванадцять, немов учні, що прийшли віддати шану вчителю. Усі яскраво сяють на вранішньому сонці, стіни — недоторканно білі, дахи — криваво-червоні.

— Це,— пояснив Ремнант,— храм Калі. Принаймні один із кількох. Навколо Калькутти їх багатенько розкидано, але цей мій улюблений.

Від берега пливли підношення богині — міріади квіток календули, пелюстки троянд і маленькі лампадки з молитвами побожних людей. Ремнант махнув на сходи, що спускалися до води.

— А це ґхати для купання,— сказав він.— Індуси вірять, що занурення в цю воду змиває всі гріхи.

— Дивно,— знизав я плечима.— А от мені вчора один індус розказував, що гріхи не пробачаються. Що карма не допускає змін.

— У тому і проблема з індуїзмом,— відповів Ремнант.— Він такий містичний, що навіть індуси плутаються.

Незабаром на обрії показалося кілька цегляних труб, що вивергали в блакитне небо чорний дим.

— Серампор,— сказав Ремнант, і команда спрямувала баркас до західного берега.

Джунглі поступово зникли, відкривши кілька великих особняків. Вони нагадали мені світлини бавовняних плантацій у Південній Кароліні, їхні підстрижені лужки тягнулися аж до річки.

— Елегантне містечко,— зауважив я.

— Правда? — підтримав Ремнант.— Власне, його заснували данці. Вікінги на Хуглі! Це був процвітаючий центр комерції, доки Ост-Індська компанія не припинила пускати кораблі з верхньої частини ріки. Урешті-решт данці змушені були продати нам це місце майже за так. Відтоді тут усим заправляють шотландці.

Баркас підплив до берега і неквапливо пришвартувався біля старої дерев’яної пристані, де на нас уже чекав кремезний офіцер, схожий на ведмедя, який представився старшим поліцейським офіцером Мак-Ліном. Вигляд він мав доволі екзотичний. Вогняно-руде волосся і статура моряка, але рожеве личко з ніжними дитячими рисами, немов обличчя не встигло вирости за рештою тіла. Форма лише підкреслювала цей контраст і робила його схожим на школяра, такого, який ніби народився для того, щоб грати на тубі в шкільному оркестрі.

— Вітаю вас у Серампорі! — сказав він.

Шотландський акцент. Не дивно. Якби я був людиною азартною, поставив би кругленьку суму на те, що він із Данді. Офіцер потиснув мою руку з палкістю старого друга і повторив процедуру з Не Здавайся, майже піднявши низенького сержанта над землею. Привітавшись, він повів нас до «санбіма 16/20», що стояв на узбіччі.

— Вам пощастило, капітане,— сказав Мак-Лін, коли ми їхали путівцем, обминаючи ями.— Здається, містер Бучан уранці повернувся з Калькутти.

— Ви стежите за його пересуваннями?

— Аж ніяк,— розреготався він.— Але наше маленьке сонне містечко одразу прокидається, коли він приїжджає. Коли він приїжджає чи їде, завжди піднімається метушня.

— Господар маєтку?

Він посміхнувся.

— Нам подобається називати його на шотландський манер: лорд.

Автомобіль з’їхав із путівця і виїхав на головну дорогу, з одного боку якої тягнувся високий мур, з іншого — залізниця. Десь далеко пронизливо заверещав свисток. Мак-Лін звірився з наручним годинником.

— На млинах заступає нова зміна,— сказав він, не звертаючись ні до кого особисто.

Трохи далі мур перервався. Із залізних воріт вихлюпнувся потік чоловіків, білих та індійців. На великій металевій табличці можна було прочитати:

ДЖУТОВА ФАБРИКА БУЧАНА

МЛИН ДАНКЕЛЬД

СЕРАМПОР

За ворітьми стояла довга цегляна будівля з шиферним дахом, на якому і розташувався величезний димар, що випльовував у небо чорний дим. Поруч із будинком притулилися відкриті сараї, частина з яких була завалена дерев’яними ящиками і круглими бобінами полотна, в інших лежали стоси текстилю, що золотом відливав на вранішньому сонці.

— Сирий джут,— пояснив Мак-Лін.

За кілька хвилин автомобіль звернув із дороги і проїхав між двома високими кам’яними стовпами. На одному був вирізьблений щит із трьома левовими головами в профіль, на іншому — емблема, на іншому стрічка огортала сонце, що сяяло на соняшнику. По довгій стежці ми під’їхали до пишного будинку в стилі бароко, поряд із яким Будинок уряду здавався хатинкою шахтаря.

— Ну от ми і на місці,— сказав Мак-Лін.— Ми називаємо його Бучангемський палац,— посміхнувся він, задоволений власним жартом.

— Це пісковик? — поцікавивсь я.

Мак-Лін кивнув.

— У Бенгалії його зовсім небагато. Переважно закуповують у заможних раджпутів[46], а ще привозять із глибини країни.

Ми й досі їхали, і я зрозумів, чому під’їзна стежка така довга. Лише з відстані можна побачити всю споруду цілком. Два величезні крила, три поверхи, центральна частина, прикрашена такою кількістю колон, що Парфенон позаздрив би.

Автомобіль зупинився поряд із кам’яними сходами, що вели до двох масивних чорних дверей, відчинених назустріч спеці. Підбігли двійко лакеїв-індійців у синьо-золотих лівреях і відчинили дверцята, пір’я на їхніх жорстко накрохмалених тюрбанах аж виблискувало на сонці.

— Дякую за допомогу,— сказав я Мак-Ліну, виходячи з автомобіля.

— Та нічого.— Схоже, він розгубився.— Не хочете, щоб я пішов з вами?

Хлопець він непоганий, та не знаю, чи можна йому довіряти. Серампор — місто Бучана, і я навіть гадки не маю, доки сягає відданість Мак-Ліна. Краще тримати його подалі.

— Немає потреби. Десь тут у Бучана має бути телефон. Як закінчимо, зателефонуємо до поліцейської дільниці.

— Добре, сер,— сказав він, напружившись. Віддав честь і сів до «санбіма».

Ми з Не Здавайся піднялися сходами до головного входу. Позаду нас завівся автомобіль і покотив по стежці, полишивши по собі хмару пилу.

Угорі нас зустрів дворецький. Не індієць, білий. У країні, де праця місцевого населення оцінюється дешевше, ніж робота худоби, присутність білого дворецького багато про що свідчить. Він був лисим, крім пасма сивого волосся від скроні до скроні. Убраний у бездоганний костюм згорблений старий зі зморшкуватим обличчям. Чимось він нагадував Ратана, старезного слугу місіс Боуз.

— Сюди, джентльмени,— запросив він.— Містер Бучан прийме вас за кілька хвилин. Він вибачається, що вам доводиться чекати.

Ми пройшли кімнату, яка мала бути передпокоєм, але легко зійшла б за картинну галерею: картин на стінах висіло більше, ніж я бачив після відвідування Лувра під час війни.

Зупинився біля дверей і запросив нас усередину У кімнаті пахло тютюном. Схоже, це бібліотека Бучана. Саме такі кімнати до душі людям, що самі заробили свій статок: дерев’яні панелі, полиці, заставлені книгами, які явно ніколи не відкривали. Через скляні двері в дальній стіні лилося світло.

— Чи бажаєте щось випити? — запитав дворецький.

Я відмовився.

— А ви, сер? — повернувся він до Банерджі.

— Так, будь ласка. Склянку води, дякую.

— Добре, сер,— кивнув дворецький і зник.

Схоже, Банерджі це розвеселило.

вернуться

46

Раджпути — каста землевласників та військовиків на північному заході Індії, переважно у Раджпутані («Землі раджпутів»). За мусульманських правителів Індії раджпути виступили основними захисниками індуїстських цінностей.— Прим. ред.