— Чому вам так весело? — поцікавивсь я.
— Так просто, сер.
Я сів на один із шкіряних стільців із високими спинками, що стояли по всій кімнаті, Не Здавайся зайнявся оглядом полиць із книгами. На стелі над нами заворушилася велика пунка, повіяло свіжим вітерцем. Повернувся дворецький зі склянкою і глечиком на срібній таці.
— Ще щось, сер?
Не Здавайся озирнувся на мене. Я похитав головою.
— Ні, це все, добрий чоловіче,— сказав він.— А тепер, будь ласка, полишіть нас.
Тиждень тому я міг би побитися об заклад, що сержанту бракує почуття гумору Тепер я почав сумніватися. У країні, де на все дивишся крізь призму раси, його слова до білої людини можна було легко вважати політичним виступом.
Цокали хвилини. Щоб хоч чимось себе зайняти, я підійшов до скляних дверей. Вони вели на веранду, за якою стелився розкішний зелений лужок, що спускався до апатичної Хуглі. За спиною раптом відчинилися двері, й увійшов Бучан, убраний у сині шовкові штани й білу сорочку з відкритим коміром.
— Мої вибачення, капітане! Самі розумієте, ваше бажання побачити мене сьогодні вранці захопило мене зненацька,— заговорив він діловим тоном.— Але хай би там як, мені все одно приємно. Я читав, що ви заарештували терориста. Дідько, його кілька років вистежували, а ви взяли і спіймали його.— Він клацнув пальцями і посміхнувся.— Якщо вам колись набридне робота в поліції або захочеться чогось більш прибуткового, звертайтесь до мене. Такі люди мені потрібні!
Він показав на пару шкіряних стільців за маленьким скляним столиком.
— Будь ласка, сідайте і розкажіть, чим я можу вам допомогти.
— Я з приводу вбивства Мак-Олі. Хочу поставити вам іще кілька запитань.
Він підвів брови.
— Знову запитання? Я вважав, що справу закрито.
— Мусимо закрити всі неясності.
Бучан повільно кивнув.
— Гаразд.
— Свідок стверджує, що бачив, як ви з Мак-Олі сперечалися незадовго до того, як він пішов із «Бенгальського клубу» в ніч убивства. Чи не могли б ви сказати, що стало причиною суперечки?
— Не знаю, хто вам таке сказав, капітане, але це неправда. Ми мали розмову перед тим, як він пішов, але то була не суперечка. Мак-Олі просив у мене грошей.
— Але ж він отримував добру зарплатню. Навіщо йому гроші?
Бучан знизав плечима.
— Він не сказав.
— І ви про це не згадали, коли ми зустрічалися минулого тижня?
— Це делікатна справа, капітане, і не має відношення до вашого розслідування. Я не бачив причини плямувати репутацію бідолашного чоловіка.
— А ще ви вважаєте, що той факт, що Мак-Олі постачав вам проституток, також не має відношення до нашого розслідування?
Обличчя у нього потемнішало.
— Жодне з цих питань вас не стосується, капітане. Якщо чесно, я вважаю це втручанням у мої особисті справи.— Голос у нього став жорстким: — Мушу попередити вас, капітане. Обережніше зі словами. Не варто кидатися такими звинуваченнями без доказів. Це може мати далекосяжні наслідки.
— Ми розслідуємо вбивство.
Бучан роздратовано сплеснув руками.
— Але ж справу закрито, капітане! Убивцю вже впіймали! Ви самі!
— Не все так просто,— відповів я.
Він глузливо розсміявся.
— Отже, це правда. Ви не вірите, що Сен винний. До мене доходили такі чутки.
— Від кого?
— О, це точно не має значення. Не будьте таким наївним, капітане. Я знаю все, що варто знати у Калькутті. Наважуся припустити, що працювати тут вам залишилося недовго, і мені це стало відомо раніше за вас.
Сенсу сперечатися з ним немає. Судячи з того, як просуваються справи, ми дуже скоро дізнаємося, чи він має рацію. Натомість я повернувся до запитання:
— Чи Мак-Олі привозив вам дівчат?
Бучан почервонів.
— Добре, капітане. Бачу, попередження ви не хочете чути. Я відповім на ваше запитання, але за наслідки ви нестимете відповідальність самі. Так, Мак-Олі інколи забезпечував розваги на прийомах, які я влаштовував для своїх клієнтів.
— А про що ви сперечалися в ніч його вбивства?
— Я вже сказав. То була не суперечка. Він просив грошей, я відмовив.
— Він не намагався вас шантажувати?
Очі Бучана виблиснули.
— Аж ніяк.
— А мені здається, трапилося ось що,— сказав я.— Гадаю, ви попросили його привезти дівчат тієї ночі, але він відмовився, сказав, що хоче вийти з гри, а дозволити цього ви не могли.
— Тому я його вбив? Дайте мені відповідь, капітане. Припустимо, Мак-Олі дійсно хотів припинити привозити тих жінок, що це доводить? Мені не бракує таких помічників. Я міг би замінити його одним помахом руки. До того ж він був моїм другом. Навіщо мені його вбивати?
— Вважаю, він намагався вас шантажувати. Пригрозив, що розповість, якщо ви не заплатите.
Бучан розреготався.
— Оце і все, капітане? Така ваша славетна теорія? Я боюся, що дізнаються, що я користався послугами повій? Та для багатьох у Калькутті це не новина, а тим, хто не знає, байдуже. Ще щось?
Я не відповів. Бо відповідати було нічого.
— У такому разі...— Бучан підвівся зі стільця.— Приїхавши сюди, ви змарнували свій час і мій, капітане. Враховуючи, що відбувається в Калькутті останніми днями, можу припустити, що комісарові більше сподобається, якщо його люди витрачатимуть час продуктивніше. Навіть не сумнівайтеся, що я проінформую його про нашу милу розмову. А тепер мушу вибачитись, маю справи. Фрейзер проведе вас, коли будете готові.
Із цими словами він повернувся і вийшов з кімнати. На мить запанувала тиша. Я стояв і дивився крізь скляні двері.
— Могло б бути і краще,— процідив я.
— Так,— погодився Не Здавайся.— Сподівався позичити у нього кілька книжок. Тепер він не дасть.
Я повернувся і підійшов до нього.
— І де ж ви їх читатимете? Ви ж бездомний, забули? Може, попроситеся до нього переночувати? Не схоже, щоб у нього не вистачило для вас місця.
Раптом я відчув себе виснаженим. Ну і яму я викопав для себе! Треба ж бути настільки дурником, щоб заявитися до такої владної людини, як Бучан, і розмахувати перед ним сумнівними звинуваченнями у прихильності до проституток. То, мабуть, із відчаю. Я опустився на шкіряний стілець.
— Що це для нас означає? — запитав Не Здавайся.
— Хто знає...— Я втомлено зітхнув.— Я переконаний, що тут замішаний Бучан. Нам просто невідомий справжній мотив. Якби ми тільки знали, що робив у борделі Мак-Олі тієї ночі. Деві рішуче заперечувала, що розказувала комусь із дівчат, хоча місіс Боуз наполягає на іншому.
— А що, на вашу думку, він там робив?
— Не знаю, але це мусить бути пов’язане з таємницею, яку він приховував від преподобного О’Ґунна. Вона і є ключем до всього. Але без Деві нам нічого не дізнатися.
— Хіба що знайдемо чоловіка, про якого вона згадувала. Якому довірилася. Чи ми здалися?
Я знизав плечима.
— Ми всіх допитали. Там більше нікого не було.
Я відкинувся на спинку, закинув руки за голову, але негайно опустив, бо череп мало не розколовся від болю. Зітхнув. Глухий кут. На зворотному шляху можу купляти собі квиток назад до Саутгемптона. Виходу немає. Перед нами мур мовчання. Ті, хто знає правду, або нічого не скажуть — як Бучан чи місіс Боуз, або померли — як Деві. І всіх улаштовує визнання винним Сена. З-поза книжки на одній із полиць виповзла маленька брунатна ящірка. Вона швидко здерлася по стіні до стелі. Там вона стрімко побігла вперед, дісталася до пунки, почекала, доки між лопатями утвориться щілинка, і шмигнула туди.
І тут мене немов обпекло.
Лунка.
Я підскочив і витріщився на нього. Він пов’язаний із блоком, який змушує його обертатися. Простежив за шнуром на стелі до маленької дірочки у стіні, що вела в коридор. Я вибіг і пішов уздовж шнура, спочатку коридором, тоді завернув за ріг. Там сидів маленький індієць, його нога ритмічно піднімалася й опускалася, натискаючи на педаль, прилаштовану до кінця шнура. Якщо він і здивувався, побачивши мене, то я мало не втратив голову від радості.
Побіг назад до бібліотеки і мало не збив із ніг Не Здавайся, який ішов назустріч.