— Пунка валла! — вигукнув я.
Не Здавайся подивився на мене як на божевільного.
— І що з ним?
— У перший день,— видихнув я.— У борделі. Коли ми допитували місіс Боуз і дівчат. Пунка! Вона хиталася!
Нарешті Не Здавайся второпав.
— Хай Рам! Там, мабуть, був пунка валла! Працював у дворі. Ось чому ми його не бачили.
— Мусимо повертатися до міста,— сказав я. — Їду в Коссіпор. А ви — на Лал-базар. Дізнайтеся про розтин Деві. І знайдіть Дігбі.
— Що йому сказати?
— Скажіть, що ми поговорили з Бучаном, і все. Зателефоную йому пізніше з коссіпорської дільниці.
Тридцять чотири
и повернулися на баркасі до Калькутти, а там наші шляхи з Не Здавайся розійшлися. Він узяв кеб до Лал-базара, а я поїхав на автомобілі до Коссіпора.
Коли я дістався до Маніктолли-лейн день уже наближався до вечора. Венами протікав чистий адреналін, і я повеселішав, як завжди, коли інтуїція підказує, що я взяв слід. Нетерпляче постукав у двері номера сорок сім. Старий Ратан відчинив набагато швидше, ніж раніше. Виглянув із надією, але побачив мене самого і посумнішав.
— Га, сагибе?
— Я мушу поговорити з чоловіком, що працює з пунка.
Старий старанно прислухався.
— Е? Панкадж? Ні, Панкадж не тут, сагибе. Це будинок місіс Боуз.
— Хочу поговорити з пунка валла! — сказав я, а тоді щосили крикнув: — Пунка валла! — так голосно, що попрокидалися собаки, які спали в алеї.
Обличчя старого розпливлося в беззубій посмішці. —
А! Пунка валла! Так, так! Ходіть, сагибе. Ходіть, ходіть.
Я пішов за ним до вже знайомої вітальні. Будинок здавався порожнім, ані сліду покоївки чи дівчат.
Я залишився чекати, а старий пішов за людиною, яка мені так потрібна, на яку я покладаю останні надії дізнатися правду до того, як повісять Сена. Я підняв голову: пунка нерухомо висіла на стіні. Від неї тягнувся шнур і зникав у маленькому отворі високо на стіні, певне, виходив надвір.
Двері відчинилися. На порозі стояв присадкуватий темношкірий індієць, із-за нього намагався визирнути Ратан. Чоловік був могутнього складу, і запах поту в’ївся в його шкіру, як це буває у людей фізичної праці. Я зрозумів, що вже бачив його раніше: біля будинку, коли виносили тіло Деві.
— Ви розмовляєте англійською?
Чоловік утомлено кивнув.
— Як вас кличуть?
— Дас.
— Дасе, вам нема чого боятися. Просто хочу дещо вас запитати. Зрозуміли?
Він стояв мовчки.
— Дівчина, Деві. Вона була вашою подругою?
— Вона не Деві, сагибе. То ім’я для роботи. Її звали Анджалі.
— Перед смертю вона сказала, що ви можете мені допомогти. Мені потрібно дізнатися про Мак-Олі, того бурра сагиба, якого вбили на алеї минулого тижня. Ви його знали.
— Я знаю Мак-Олі сагиба. Він багато разів приходить.
— Чому він приходив сюди востаннє? Деві... Анджалі казала, що приходив він не спати з дівчатами.
Дас кивнув.
— Сагиб приходить платити гроші. Він щомісяця приходить платити гроші.
— Платити місіс Боуз за дівчат?
Він усміхнувся і похитав головою.
— Ні, сагибе. За це він платить у той день, коли користується. Він платить ці гроші родині іншої дівчини. Дівчини, яка померла. Померла від...— Він підшукав правильне слово: — Операції. Операції, коли витягують дитину.
Невпевнено, ламаною англійською Дас почав розказувати. Якось минулого року одна з дівчат завагітніла. Батьком був якийсь великий сагиб, справжній джентльмен і один із найкращих клієнтів місіс Боуз. Дас ніколи не бачив цього чоловіка. Той був занадто важливим, щоб приходити до борделю. Натомість до нього завжди ходили дівчата. Мак-Олі був посередником, який усе влаштовував. Вагітність стала шоком. Цього не мало бути. Місіс Боуз не дозволяє дівчатам працювати в певний час циклу, але клієнти можуть бути дуже вимогливими, трапляються помилки. Дівчина на ім’я Парваті була особливою, улюбленицею клієнта. Місіс Боуз поділилася новинами з Мак-Олі, і той повернувся, вимагаючи, щоб дівчина зробила аборт. Дас відвіз її до нелегального хірурга, що мешкає біля залізниці в Читпорі. Раніше він уже возив до нього іншу дівчину місіс Боуз. Цього разу операція була невдалою. І дитина, і дівчина померли, і саме Мак-Олі мусив позбутися тіл. Дас не знав, куди він їх відвіз, але відтоді Мак-Олі щомісяця привозив гроші для родини дівчини.
Раптом усе стало на свої місця. Клієнт — Бучан. Мак-Олі двадцять років був його довіреною особою, але смерть матері й дитини викликала спогади про втрату багато років тому. Скоріше за все, зі своїм сумлінням він був не в ладу, а зустріч зі старим другом, преподобним О’Ґунном, тільки посилила душевні муки. Із часом у ньому щось зламалося. Більше він не міг цього робити. Гадаю, тієї ночі він сказав усе Бучану, сказав, що хоче вийти з гри. Запрошувати проституток — це одне, але у Калькутті, одержимій чистотою раси, мати дитину на стороні — зовсім інше. І якщо репутацію це зіпсує, то набагато гірше, якщо світ дізнається про причетність до смерті дитини та її матері. Тож Мак-Олі мусив замовчати. Але Бучан має алібі. У час смерті він був у «Бенгальському клубі»...
— Ви бачили чоловіка, який убив Мак-Олі сагиба?
Дас похитав головою.
— Тільки Анджалі бачила. Вона сказала мені.
Байдуже. Мої підозри щодо Бучана правильні. А тепер я маю і мотив. Щодо того, хто виконав убивство, я теж маю підозри.
Я подякував Дасу і мало не бігом кинувся до автомобіля. П’ята вечора, скоро настане темрява. Я наказав водію їхати до коссіпорської дільниці. Звідти я зателефонував Не Здавайся на Лал-базар. У слухавці тріщало, і я чекав цілу вічність, доки його покличе черговий сержант. Нарешті Не Здавайся підійшов до телефону.
— Які новини, сержанте?
— Принесли результати розтину, сер. Вони підтверджують, що смерть спричинив перелом шиї.
— Де Дігбі?
— Його тут немає, але він залишив вам повідомлення. Хоче терміново з вами зустрітися на конспіративній квартирі на Баґх-базарі. Заявляє, що отримав інформацію, яка підтверджує невинність Сена. Каже, що ви мусите прийти, щойно стемніє.
— Добре,— погодивсь я,— поїду прямо туди. Приєднуйтеся скоріше. І захватіть із собою пістолет, Не Здавайся.
— І ще одне, сер,— продовжив Банерджі.
— Дозвольте здогадатись,— усміхнувсь я.— Місіс Боуз перевели до підрозділу «Н».
— Звідки вам відомо? — здивувався сержант.— Папери прибули з Будинку уряду кілька годин тому.
Тридцять п’ять
о конспіративної квартири я доїхав, коли було вже зовсім темно. Попросив водія висадити мене неподалік від Ґрей-стрит, де купив на ринку цупку сіру шаль — бельгійці називають такі шадор — і пару сандалій. Накинув шаль на плечі і голову і решту шляху пройшов пішки, повторюючи маршрут, яким уже ми ходили.
Постукав і став чекати. Вулиця була порожньою. Дивно тихою. Двері відчинилися, у темряві я роздивився постать, і двері відчинилися ширше.
— Заходь, старий.
Я так і зробив. Дігбі замкнув двері і підпер їх дерев’яною колодою, тоді повів мене до великої кімнати. На столі світилася самотня свічка.
— Що у вас?
Дігбі зблід.
— Нехай Вікрам тобі розповість. Скоро мусить бути тут.— Звірився з годинником: — Схоже, запізнюється.
— Сподіваюся, з ним усе гаразд,— сказав я.— Жахливо, якщо йому переріжуть горлянку... чи зламають шию.
Вираз обличчя у нього змінився. Навіть при тьмяному світлі я помітив блиск у його очах. Він усе зрозумів.