Я підвівся і кинувся бігти. Вискочив уже в передпокій, коли Дігбі почав гарячково стріляти. Десь позаду від куль посипалася штукатурка. На цьому він не зупиниться. І наступного разу мені вже так не пощастить. Я прослизнув у задню частину будинку. Вирішив це за долю секунди. Лишалося сподіватися, що розташування кімнат я не забув.
Дійшов до трухлявих задніх дверей. У пітьмі щось виблиснуло. Після мого останнього візиту тут з’явився величезний висячий замок. Почув, як Дігбі вийшов у передпокій. Він вистрілив. Посипалися скіпки, у тоненьких дверях залишилася дірка. У мене сяйнула думка. Я кинувся на двері. Вони не витримали, і за мить я вивалився на вулицю й упав на землю, спльовуючи пил і кров. Хутко підвівся і побіг до муру на протилежному боці двору. Скриня, за допомогою якої ми залазили на мур минулого разу, була далеко, та й часу возитися з нею не було. Тож я розігнався і стрибнув на мур.
Ухватився пальцями за край. Ліву руку пронизав біль. Зібравши останні сили, я підтягнувся, перевалився через мур і упав з іншого боку. Почув, як позаду стрибає Дігбі. На мить здалося, що й він подолає мур, але пальці його зісковзнули, і він полетів униз. Він люто вилаявся. Я гадав, що маю секунд тридцять, доки він принесе скриню, але помилився. Він стрибнув знову, і цього разу зачепився за мур. Почав підтягуватись, а я підвівся і побіг до далекого будинку. Почув, як він схопився за револьвер. Пролунав постріл. Повз щоку просвистіла куля. Я не зупинився. Почув шум: Дігбі приземлився з мого боку. Попереду мерехтіла срібляста смужка світла. Двері будинку відчинилися. На порозі з’явився силует Вікрама з гвинтівкою в руках. Я завмер на місці. Більше бігти нема куди. Повільно підняв руки над головою. Позаду піднімався на ноги Дігбі.
— Саме вчасно, чорт забирай! — крикнув він.
Індієць стояв непорушно. Дігбі підійшов до мене.
Ніс у нього перетворився на криваву кашу, очі шалено виблискували.
— Ти заплатиш за це, покидьку! — Він розмахнувся револьвером і вдарив рукояткою мене по голові. Я впав на коліна. Попереду Вікрам зробив крок уперед. Я почув, як клацнув затвор гвинтівки. Підвів очі на силует. Щось у ньому не те. Він підняв зброю і застиг. Ноги! Худющі ноги!
— Давай! — крикнув Дігбі.— Стріляй у нього.— Але тут і він помітив.— Ти? — І перевів пістолет.
Проте занадто повільно. Пролунав постріл, і Дігбі впав на землю, на чолі у нього утворилася охайна кругла дірочка, схожа на червоні цяточки індійських жінок.
— Щось ви не квапилися,— сухо зауважив я.
— Так, сер,— відповів Не Здавайся.— Вибачте, сер. Довелося заповнювати бланки на рушницю. Через повстання індійцям неохоче дозволяють брати зброю.
— Це можна зрозуміти,— кивнув я.— Тільки погляньте, що ви зробили з бідолашним Дігбі.
Епілог
сидів на плетеному стільці в саду лорда Таггарта, насолоджуючись вечірнім сонечком. Слуга налив чистого солоду і поставив на столик між нами. Інший слуга запалив комісарові сигару. Лорд зробив кілька затяжок, покрутив сигару, щоб упевнитися, що вона рівно горить. Переконавшись, він ледь помітно кивнув, і слуги мовчки відступили в тінь.
— Досі повірити не можу,— похитав він головою.— Дігбі! Ніколи не сказав би, що йому вистачить мужності. Я ковтнув віскі.
— Що тепер?
— Важко сказати.
— Заметемо все під килим?
Він затягнувся сигарою. Кінчик зажеврівся.
— Що ти пропонуєш? Заарештувати лейтенант-губернатора?
— Коли я востаннє цікавився законами, убивство, змова і спроба втрутитись у справи правосуддя вважалися серйозними злочинами.
Таггарт похитав головою.
— Яка тут наша роль, як гадаєш, Семе?
Ніхто раніше мене про це не запитував. Може, тому, що я поліцейський, а робота поліцейського, усі це знають,— стежити, щоб погані хлопці отримали своє покарання. Навіть у Індії.
— Забезпечувати правосуддя?
Таггарт розреготався.
— Правосуддя — справа судів, Семе, і ліпше залишити його людям, кращим за нас із тобою. Наша робота — підтримувати закон і порядок у провінції його величності Бенгалії. Ми тут, щоб зберігати статус-кво[47]. І зробити це буде важко, якщо ми заарештуємо людину, яка несе відповідальність за ці землі.
— Тож усе було дарма?
— Навпаки, мій хлопчику. Обвинувачення ми висунути не можемо, але твоя робота дала нам дещо цінне. Ми повернули систему в рівновагу. Сумніваюся, що тепер лейтенант-губернатор так безцеремонно пхатиме носа в поліцейські справи. І він трохи уважніше прислухатиметься до наших порад. Візьмемо твого Сена, наприклад. Лейтенант-губернатор за моєю порадою замінив смертний вирок на депортацію й ув’язнення на Андаманських островах. Представить це як жест британської великодушності, що у світлі нещасливих подій в Амрітсарі може повернути нам серця і розум індійців. За кілька років, коли метушня уляжеться, ми тихесенько повернемо його до Індії. Таку людину можна ще використати в наших інтересах.
Настала моя черга сміятися.
— Він ніколи на нас не працюватиме.
Таггарт і бровою не повів.
— І не потрібно. Якщо він дійсно став на шлях ненасильства, найкраще йому якомога скоріше знову опинитися тут, щоб навернути на цей шлях більше послідовників. Урешті-решт, із чим краще мати справу: з озброєною революцією чи з групкою сумлінних опозиціонерів? Ці дурниці про ненасильство — найкраще, що сталося за останні роки.
— І все одно Сена звинувачують у вбивстві Мак-Олі?
Таггарт кивнув.
— Мені здається, що це чесний обмін на життя.
— А Дігбі?
— Посмертне підвищення. За значний вклад у розслідування. Дуже шкода, що інформатор так його зрадив.
Йому б це сподобалося. І в певному сенсі він на це заслужив. Якби він не вбив Мак-Олі, поштовий Дарджилінга був би набитий готівкою, коли на нього напали, і велика ймовірність, що зараз ми були б зайняті боротьбою з добре озброєними терористами. Кращого для Дігбі й не вигадаєш. І це нагадало мені...
— Мушу побачитись із Доусоном у форті Вільяма.
Таггарт усміхнувся.
— Я чув, що ви знайшли спільну мову.
— Я б так далеко не заходив,— відповів я.— Сумніваюся, що він надсилатиме мені різдвяні вітання.
Стосунки між нами можна було б назвати стабільним перемир’ям. Я знав про його участь у справі Мак-Олі, а він, схоже, був у курсі щодо моїх пригод з «О». Ми обидва мали компромат один на одного, але, принаймні на деякий час, вирішили його не використовувати. До того ж я зробив йому послугу, зателефонувавши того ранку і поділившись своїми підозрами. Це, можливо, трохи зменшить його бажання мене вбити. Але, абсолютно впевненим бути в цьому не можна.
Таггарт вдихнув сигарний дим і поглянув через лужок. Маєток охороняли військові.
— Ну, Семе, вирішив, чи хочеш залишитись у нас?
Я осушив склянку. Віскі обпалило горло. Проковтнув його, як ліки.
— Мені потрібен час подумати.
Не чекаючи, коли його покличуть, підійшов слуга і знову наповнив склянку.
Таггарт усміхнувся.
— Думай скільки завгодно, хлопчику мій.
Ми з Доусоном зустрілися біля церкви в центрі форту Вільяма. Дивний вибір місця. Схоже, тепер я в кімнаті 207 персона нон грата. Мабуть, там таємниці, які мені не варто знати. А може, йому просто не хочеться, щоб я розмовляв із міс Брейтвейт.
47
Статус-кво (від