— Щось із нього вибили?
Доусон пихнув люлькою.
— Ще ні. Але це лише питання часу. Поки нагадує скоріше монаха-траппіста.
— Не думаю, що він може багато розказати.
— І не варто. Ми ж бо схопили його біля складу зі зброєю і вибухівкою, а в кишені лежало сто п’ятдесят тисяч рупій. Вистачить, щоб тривалий час жити на самому «Гіннесі».
— А ще когось упіймали? — поцікавивсь я.
Доусон похитав головою.
— Ми стежили за ним до складу в Гоувраху, де він зустрівся з двома індійцями. Спробували простежити за ними, але вони нас помітили і кинулися бігти. Обох застрелили під час спроби втекти.
— Погано,— завважив я.— Якби взяли живими, можна було б отримати корисну інформацію.
Навіть нового пішака на заміну Сену, але цього я вголос не сказав.
— Маємо гроші та зброю,— уперто повторив Доусон.— Це все, що має значення.
— Скільки зброї?
— Три скрині: револьвери, гвинтівки й вибухівка. Вистачить, щоб розпочати війну.
Ми йшли стежкою до гарнізонного цвинтаря.
— Можна мені зустрітись із в’язнем? — запитав я.
— Це поза нашою юрисдикцією, капітане.
— Сподіваюся, ваші люди не надто завзято вели допит.
Доусон посміхнувся.
— Авжеж ні, капітане. Це ж Індія. Маємо певні правила, яких суворо дотримуємося. Одне з них: не допитувати білого занадто енергійно, хай навіть ірландця. Це може стати поганим зразком для солдатів-індійців. Зізнаюся, інколи це дуже ускладнює справу.
Отже, його не били, хоча за два дні нічого корисного від нього не отримали. Гадаю, технології допиту підрозділу «Н» базуються швидше на брутальній силі, аніж на проникливих запитаннях. Заберіть у них кастети, і вони тільки безпорадно борсатимуться.
— Може, він зі мною говоритиме.
Доусон знову пихнув люлькою і задумався.
— Гаразд. Зробимо виняток. Лише цього разу.
У в’язниці пахло засобами дезінфекції. Я ішов за сипаєм коридором до камери в дальньому кінці.
— Вітаю, Бірне,— сказав я, коли сипай відімкнув двері камери.
— Капітане Віндгем? — здригнувся він.— Господи, як я радий вас бачити! Може, ви зможете пояснити цим джентльменам, що вони заарештували не того, і визволите мене звідси.
Він так схопився за ґрати, що кісточки побіліли.
Мушу віддати йому належне, він добре грав невинного торговця текстилем. Та все одно знає, що гру закінчено.
— З вами добре поводяться?
— Аж ніяк! Я тут уже другу добу, а мені нічого не пояснили і не дозволили зв’язатися з адвокатом.
— Вам пощастило, що ви не індієць,— зауважив я.
— Витягніть мене звідси!
— Важко буде. Мені сказали, що ви мали при собі сто п’ятдесят тисяч рупій готівкою, коли вас заарештували. Пограбували банк?
Він нервово усміхнувся.
— Ні, капітане. Я уклав контракт на велику закупку. Заплатили готівкою.
— Сто п’ятдесят тисяч рупій на купівлю текстилю? Що ви їм продали, Бірне? Туринську плащаницю?
Тепер він уже благав:
— Я кажу правду. Присягаюся.
Але правди в його словах і близько не було.
— Це я навів їх на ваш слід.
Він геніально удав розгубленість.
— Ви? Якого дідька ви це зробили?
Чесне запитання. Я і сам себе запитував кілька разів.
— Бо насправді ви займаєтесь не текстилем. Сумніваюся, що Бірн ваше справжнє ім’я.
Ледь помітно напружилися м’язи щелепи. Цього достатньо.
— Тієї ночі, коли ми зустрілися на сходах. Говорили про Сена. Ви сказали, що він нагадує Льва Троцького. Звідки вам знати, як він виглядає?
— Я... мабуть, бачив світлини в газетах,— пробелькотів він.
— Не думаю. Навіть у поліції його світлини немає, лише малюнок олівцем, а вам знайома його зовнішність. Гадаю, що ваші приятелі в Ірландії постачають зброю своїм братам-революціонерам в Індії, а ви стали тут їхнім представником. Зустрічалися з цілою купою індійських революціонерів. Десь і Сена бачили — може, навіть коли були в Ассамі минулого року, а він саме переховувавсь у Східній Бенгалії.
— Усе це дурниці, капітане.
Може. Може, він дійсно бачив світлину Сена в газеті, але це не пояснює, що він робив біля складу зі зброєю і зі ста п’ятдесятьма тисячами рупій у валізі.
— Дозвольте дати вам пораду, Бірне,— сказав я.— Зізнавайтеся швидше. Зробіть це тут. Доки вас не відіслали до Британії. Тут не так боляче.
Я повернувся іти.
— Віндгеме! — гукнув він.— Насувається гроза. В Індії і в Ірландії, і коли вона почнеться, усі змушені будуть зробити вибір. Люди з чистим сумлінням мають встати пліч-о-пліч. Ви маєте вибрати, на чиєму ви боці.
Я міг би порадити йому поберегти сили. Після всього, що сталося, сумління моє важко було назвати чистим. А щодо того, на чиєму я боці, Таггарт уже сказав: я на боці статус-кво. І житиму з цим, доки не трапиться менш кривавої альтернативи.
Я попросив охоронця мене випустити і пішов коридором. За спиною клацнули двері камери.
Із пансіону я виїхав наступного дня. І це на краще. Ставлення місіс Теббіт до мене дещо погіршилося, коли я повернувся весь у синцях і крові в ту ніч, коли Дігбі отримав дірку в голову. Та, гадаю, не сподобалася їй не моя зовнішність, а прохання виділити кімнату Не Здавайся. Протестувала вона дуже голосно, апелюючи до мого здорового глузду. Звісно, сама вона зовсім не проти присутності темношкірого під її дахом, але що скажуть інші постояльці? Ні, це аж ніяк неможливо. Здалася вона лише тоді, коли я повідомив, що сержант має диплом Кембриджа, але навіть це не стримало її від останньої краплини отрути.
— У тому і проблема з цими індусами,— пробурмотіла вона, повертаючись, щоб іти.— Занадто розумні, а користі їм від цього ніякої.
Валізу я зібрав швидко, і незабаром вона вже стояла в передпокої. Лежав у ній весь мій нехитрий скарб. Рикша Салман зі своїми приятелями охоче допоміг мені перебратися на нову квартиру на Премчанд-Борал. Нічого особливого. Володарям особливіших квартир не подобався мій сусід.
Не Здавайся спочатку мало не помер від жаху від самої думки, що житиме зі старшим офіцером сагибом, але я наполягав. Сказав, що це піде на користь його кар’єрі, і врешті-решт він неохоче погодився. Були у мене на те свої причини. У тому, що його вигнали батьки, була і моя вина. Саме я не дозволив йому піти з поліції. Але правда в тому, що він двічі за тиждень урятував моє життя, і тільки дурень відмовиться від сусідства з таким щасливим талісманом.
За тиждень ми з Не Здавайся сиділи за пляшкою якоїсь місцевої вогняної води і розмовляли. Виявилося, що квартира така дешева, бо розташована над одним борделем неподалік від іншого. Ми не заперечували, гадаю, що Не Здавайся це навіть подобалося в глибині душі. Якось застав його за любуванням однією дівчиною із сусіднього закладу. Хоча не схоже, що він наважиться піти далі за любування. Навіть заговорити не зможе. Про це я його і розпитував, застосовуючи змішану стратегію: скористався своєю посадою і напоїв його.
— Ну ж бо, Не Здавайся! — казав я.— Слабкому серцю не завоювати прекрасної панянки.
— Мені немає потреби про це хвилюватися, сер,— відповів він, кумедно потрусивши головою, як це роблять індуси.— Коли дійде до шлюбу, моя мати про все подбає. І знайде дійсно прекрасну панянку. Для неї буде ганьбою, якщо невістка матиме темну шкіру.
— Тож ти навіть і слова дівчині не скажеш?
— Я вам уже кілька разів пояснював, сер, що мені важко спілкуватися з жінками. І це, власне, не проблема. Я індієць, і мені майже не доводиться вступати в розмову з жінкою, доки я з нею не одружуся. Це лише один із прикладів, коли моя культура вища за вашу... сер.
Може, у цьому і є сенс. Індійці заощаджують багато часу і зусиль, не кажучи вже про розбиті серця.
— Але ж ви, певне, закохувались у жінку? — піддражнив його я під впливом алкоголю.— Або ж якась мила дівчина закохувалась у вас?