Юнак зашарівся і похитав головою.
— Чому? — запитав я.— У вас дуже приємна зовнішність, і мені здається, що дівчата мають юрбою бігати за вами.
— У нашій культурі все не так.
— Ну а коли ви навчалися в Оксфорді?
— Кембриджі.
— Гаразд, у Кембриджі. Ніякої різниці. Невже не знайшлося пишногрудої красуні, яка б затягла вас до себе в ліжко? Коханець-індієць був би напрочуд привабливим для певного типу політично активних жінок. Він посилив би їхні повноваження, так би мовити.
— Боюся,— підняв він руки,— я не посилив нічиїх повноважень, ані соціалістичних, ані яких інших.
У двері постукали.
Я подивився на Не Здавайся.
— Чекаєте на когось?
— Ні.
У передпокої Сандеш відчинив двері. Тепер старий слуга Сандеш, який був у Мак-Олі, працював на мене. Схоже, усіх це влаштовувало. Йому потрібна була робота, мені — людина, яка прасуватиме мені форму, і тепер усі були задоволені.
Почувся жіночий голос. Двері відчинилися, увійшла Енні. Ми не бачилися з тієї ночі, яку я провів у її ліжку. Виглядала вона так само чарівно, як і на вечері у «Великому Східному».
Не Здавайся невпевнено підвівся, посміхаючись, як мавпа.
— Піду прогуляюся,— заявив він.— Свіже повітря піде мені на користь.
Я кивнув, і він вийшов так квапливо, ніби тільки й чекав на нагоду. Я підняв пляшку і запропонував Енні випити.
— Що це? — поцікавилася вона.
— Дідько мене забери, якщо знаю. Якась місцева отрута, яку Не Здавайся придбав на розі вулиці. Моя провина, мав би й сам сходити. Хлопець геть нічого не тямить у алкоголі.
— І ви його навчаєте?
— Можна сказати й так.
Я налив їй. Вона взяла, осушила до денця і поставила порожню склянку на стіл. Оце так! Рідина ж на смак як бензин! У мене сльози з очей бризнули, коли я перший ковток зробив, а бідолашний Не Здавайся мало не впав зі стільця. Я налив ще.
— Більше тижня від вас ні чутки, ні звістки.
Так, правда. Я уникав її з тієї ночі, коли загинув Дігбі.
— Був зайнятий.
— Бачу, Семе. Чудова у вас тут квартирка.
— Так,— погодивсь я.— Вирішив обмежитись одним слугою. Може, пам’ятаєте його. До речі, звідки ви дізналися адресу?
— Від вашого приятеля, сержанта Банерджі,— відповіла вона.— Приїхала до вас на Лал-базар. Мені сказали, що ви у відпустці, але сержант може передати повідомлення. Я запитала, де ви мешкаєте, і він дуже люб’язно відповів. Але ані слова не сказав, що теж сюди переїхав.
— Мені подобається, коли друзі поруч.
Вона витягла пару сигарет зі срібного портсигара і простягнула одну мені. Я взяв і запалив обидві. Вона затягнулася і видихнула.
— Чи не скажете мені, що я зробила не так, Семе?
Я зазирнув у її очі. Навіть зараз важко було не втратити від неї розум.
Я взяв свою склянку і вийшов на балкон. Говорити легше, якщо повернутися до неї спиною.
— Ви мусили мені розповісти,— сказав я.
— Про що?
— Про Бучана.
Мені здавалося, що вона почне брехати, але вона була не такою. Натомість підійшла і стала поруч.
— Як ви дізналися?
— Занадто багато він знав про розслідування. Знав, що я вважаю Сена невинним. Хтось передав йому інформацію. Спочатку я підозрював Дігбі. Але то був не він. Ви.
Вона нічого не сказала.
— Тієї ночі, коли на мене напали, ви були в нього, чи не так?
— Мак-Олі був його другом,— відповіла вона.— Він попросив мене тримати його в курсі подій. Я не шкодую про це.
— А що він пообіцяв вам натомість? Дружиною його вам точно не стати. Чи вам вистачить бути його коханкою?
Вона розмахнулась і дала мені ляпаса.
— Він запропонував мені гроші,— відрізала вона.— Безпеку. Більше цього ніхто не може гарантувати. Може, ви не помітили, Семе, але Калькутта для напівкровок — не клумба з трояндами.
Щоку пекло.
— Скільки грошей?
— Вистачить, щоб поїхати звідси і почати все заново.
— Вистачило, щоб зрадити мене?
Вона похитала головою.
— Вас я не зраджувала.
— Спали з ним?
— Вас це не стосується.
Власне, вона має рацію.
— Куди поїдете?
— Іще не вирішила. Думала про Бомбей. Може, навіть до Лондона.
— Тільки не в Лондон,— відповів я.— Повірте, вам там не сподобається. Щодо Бомбея... Ніколи там не був, але йому далеко до Калькутти. Знаєте, усе життя тут.
Попри все своє небажання, вона посміхнулася.
— У Калькутті я завжди можу залишитись.
— Подумайте про це, міс Ґрант,— кивнув я.— Можете залишитися сьогодні тут і добре поміркувати. Я вам допоможу.
Вона подивилася на мене, замислилася на мить, а тоді піднесла руку до моєї почервонілої щоки.
— Ні, Семе. Не допоможете.
Подяка
Цієї книги ніколи б не побачили у світі без підтримки та підбадьорювання багатьох людей. Найперше, це Елісон Геннесі, Сем Коупленд, Бетан Джоунс, Джон Сток і Річард Рейнолдс, судді письменницького конкурсу газети «Дейлі Телеграф». Особлива подяка Елісон, яка стала моїм редактором, за досвід і поради, за терпіння, з яким перетворила бухгалтера на письменника; Сему, моєму агенту, за невтомне підбадьорювання, постійну підтримку і почуття гумору; і Джону за поради та розкриття секретів авторських мук.
Дякую також усім у «Гарвілл Секер» — у підрозділі видавничої компанії «Рендом Хауз», особливо Пенні Ліхті, Саймону Родесу, Крісу Поттеру, Ровені Скелтон-Волліс, Віллу Донохоу, Анні Редман і Вікі Вотсон.
Дуже вдячний своїй сестрі Елорі та Шеррі Стейн за їхній здоровий глузд, гострі очі та мудрі слова; Алану Саймону, найкращому ментору і вчителю англійської; Аміту Рою за його коментарі, поради й інформацію щодо Бенгалії, за його підтримку пригод Сема і Не Здавайся; Даррену Шарма, який знає все про все; Алоку, Гашу і Ніраджу, моїм партнерам у фінансово-консультативній компанії «Ґютон Стріт Кепітал», за розуміння і терпіння; добрим людям у «Ґленфаркалс Дістіллері», виробнику шотландського віскі за пляшки, особливо ті, яким 25 років, такі неоцінимі для творчого процесу.
Дякую Бапу і Ma за те, що дозволили одружитися зі своєю дочкою.
Особлива подяка моїй мамі Сушитрі Мухерджі за віру і вічну любов, і батьку, якого не стало минулого року і без підтримки, любові і поради якого з мене нічого б не вийшло, який навчив мене, що краса, привабливість і розум набагато цінніші за важку працю.
І звісно, найбільша подяка моїй дружині Сонал за її терпіння, непохитну підтримку і кохання, за що я і дякую їй щодня.
Про автора
Абір Мухерджі — виріс на заході Шотландії. Коли йому було п’ятнадцять, найкращий друг умовив його прочитати роман Мартіна Круза Сміта «Парк Горького», і відтоді хлопець став найзавзятішим фанатом детективів. Народився він у родині іммігрантів з Індії. «Людина, що підводиться» — його дебютний роман, до написання якого його надихнуло бажання більше дізнатися про критичний період англо-індійської історії, який зараз є майже забутим. Твір виграв письменницький конкурс, проведений сумісно видавництвом «Гарвіл Секер» і агенцією «Дейлі Телеграф», і став першою книгою серії романів про капітана Сема Віндгема і Не Здавайся Банерджі. Роман відзначений премією Асоціації детективних письменників «Історичний кинджал» і увійшов до короткого списку номінантів на престижну премію «Найкращий детективний роман року „Текстонс Олд Пек’юліер“». Абір мешкає в Лондоні з дружиною і двома синами.
Кращий історико-кримінальний роман 2017 року в Англії
Номінація на престижну британську премію «Едгар» за кращий роман
Премія «Індевор»
Абір Мухерджі — нащадок Індійських емігрантів, який народився в Англії. Ще в юності він захопився жанром кримінального роману, й обидві його дебютні книги — «Людина, що підводиться» та «Необхідне зло» — натхнені прагненням розібратися в одному з найбільш гострих і маловивчених періодів англо-індійської історії — початку 20-х років минулого століття. У підсумку на світ з’явилися чудові детективи, дія яких розгортається в екзотичній, похмурій, зафарбованій у містичні кольори Калькутті — тодішній столиці Британської Індії.