На це були такі можливі пояснення: один із констеблів слідчої команди працював на таємну поліцію лейтенант-губернатора і передав їм інформацію, поки ми з Банерджі опитували в борделі місіс Боуз та її людей. Таке цілком можливо. Навіть за той короткий час, що я тут провів, я вже зрозумів: корупція тут така, що гроші Імперської поліції змушують побігати і хлопців зі столичної.
Утім, був іще один можливий варіант: люди лейтенант-губернатора дізналися про вбивство ще до того, як пеон знайшов тіло. Це пояснює, чому лейтенант-губернатор відреагував так швидко. Але виникають запитання. Може, на хвості у Мак-Олі сиділи детективи? Якщо так, то чому ж вони не втрутилися, коли побачили, що він у біді? Врешті-решт, він же поважний британський чиновник. Якщо вони не перешкодили нападові на бурра сагиба, тоді ми можемо збирати речі, зачиняти крамницю і віддавати ключі індійцям.
З іншого боку, люди лейтенант-губернатора могли просто знайти тіло Мак-Олі вже після того, як його вбили. Це більше схоже на правду, але якщо так, чому вони пішли і дозволили знайти тіло іншому? Чому не здійняли тривогу самі? Ба — більше, чому не прибрали все так, щоб ніхто нічого не дізнався? То не вперше б приховали смерть високопоставленої особи. Пригадую справу південноамериканського посла в суді Сент-Джеймса. Його знайшли задушеним у кімнаті над шинком, і не було на ньому нічого, крім зашморгу на шиї та посмішки на обличчі. Пізніше його світлості доповіли, що він мирно помер уві сні у своєму ліжку.
Думки крутились і крутились. Жодне з пояснень не мало сенсу. Не надто сприятливий початок моєї кар’єри в Калькутті; як я вже починав розуміти, справа ця унікальна, не схожа на жодну з тих, які я розслідував раніше. Це не просто вбивство білої людини у чорному передмісті. Схоже, це політичне вбивство високопоставленого британського чиновника місцевими терористами. Ставки вельми високі.
Я знову пригадав Сару. Що б вона сказала, побачивши, як я тут сиджу, за тисячі миль від дому? Як веду це розслідування? Сподіваюся, що мною б вона пишалася. Господи, як я за нею сумую.
Мабуть, просидів я так довгенько, бо помітив, що сонце змінило позицію, моя тінь зникла, а сам я спітнів. Зосередитися на завданні ставало дедалі складніше. Цієї миті я б залюбки віддав свою місячну платню за укол морфію чи затяжку «О», але потрібно було займатися вбивством. Та й місячної платні я ще не отримав.
Я повернувся до кабінету. Не Здавайся сидів на стільці в коридорі, заглиблений у власні думки.
— Сподіваюся, я вас не потурбував, сержанте?
Він перелякано підстрибнув, перевернувши при цьому стілець, і відсалютував. Не щастить йому зі стільцями.
— Ні, сер. Вибачте, сер,— сказав він і увійшов слідом за мною до кабінету.
Обличчя у нього було таке, ніби він приніс погані новини, але не був певен, чи можна мені їх повідомити. Я б охоче запевнив його, що краще зі мною такого не робити, але не став, бо інакше у мене б уже давно не лишилося підлеглих.
— Доповідайте, сержанте,— сказав я.
Не Здавайся опустив очі на ноги.
— Маємо дзвінок із коссіпорської дільниці. Це місце злочину, сер. Туди прибули військові.
— Що? Це ж цивільна справа. Яке відношення мають до неї військові?
— Військова розвідка, сер, не військова поліція.— Сержант нервово потер руки.— Я вже таке бачив, сер. Минулого року ми вивчали місце вибуху. Націоналісти підірвали залізничну лінію на північ від Гоура. Примчала вантажівка з повним кузовом військових, і за кілька годин те розслідування у нас забрали. Наказали нікому не казати ані слова, пригрозивши дисциплінарним покаранням.
— Радий, що ви мені це розповіли,— щиро сказав я.— Що ви ще про них знаєте?
— Боюсь, небагато. Такі речі не розказують людям мого... рангу, але всім відомо, принаймні на Лал-базар, що у військовій розвідці існує підрозділ — здається, він називається підрозділ «Н»,— який звітує безпосередньо лейтенант-губернатору. Усе, що він вважає політичним злочином, потрапляє їм до рук.
— Існує закон, який це виправдовує?
Банерджі сумно посміхнувся.
— Сумніваюся, що він є, сер, а якби і був, це нічого б не змінило. Можна сказати, що лейтенант-губернатор має право чинити на свій розсуд і може сам вирішувати, як впроваджувати губернаторську владу на колоніальних територіях його величності в Бенгалії.
— Тобто може робити що заманеться?
Сержант збентежено посміхнувся.
— Гадаю, так, сер.
Не знаю, як це може вплинути на розслідування. Але існує лише один спосіб перевірити. Інколи на новому місці важливо якомога раніше окреслити свої принципи. З чим ти ладен миритися, а з чим — ні. Люди називають це межею. Досвід підказує, що принаймні в перші дні начальство однаково часто і послаблення дає, і зауваження робить, особливо якщо саме ця людина і взяла тебе на роботу.
Я облишив сержанта стояти там, де він був, спокійно встав, вийшов за двері і піднявся сходами. Не звертаючи увагу на протести наляканого Деніелза, увійшов до кабінету Таггарта.
Комісар підвів погляд. Схоже, він не здивувався.
— Знаю, що ти хочеш сказати, Семе.
— Мене усунули від справи Мак-Олі?
Таггарт махнув рукою на стілець. Стривожений Деніелз так і стояв у дверях.
— Я вас дуже поважаю, сер,— сказав я,— але що, в біса відбувається? Годину тому ви наказали мені працювати в усіх напрямках, а тепер я з’ясовую, що справа перейшла до інших.
Таггарт зняв окуляри і протер їх маленькою хустиночкою.
— Заспокойся, Семе,— зітхнув він.— Я і сам це щойно з’ясував. Слухай, справа і досі твоя. Лейтенант-губернатор просто вирішив, що місце злочину оглянуть військові. Йому б дуже не хотілося, щоб ситуацією скористалися терористи. На всій території введено комендантську годину. Зроблю, що можу, щоб військові не плутались у тебе під ногами.
— Мені потрібен доступ до місця злочину,— заявив я.— Ми й досі не знайшли знаряддя вбивства.
— Подивимося, що можна зробити,— відповів Таггарт,— але це може зайняти днів зо два.
Через кілька днів місце злочину не буде вартим і олов’яної рупії. Усе, що може нас зацікавити, опиниться в руках військової розвідки, і якщо вони схожі на своїх двійників у Франції часів війни, то навряд чи захочуть поділитися. До горла підкотив клубок. Я спробував його проковтнути. Більше нема чого говорити, тож я вийшов із кабінету і покрокував до сходів. Принаймні, це й досі моя справа.
Не Здавайся чекав у моєму кабінеті. Кваплячись до Таггарта, я забув його відпустити. Цікаво, скільки б він так простояв, якби я не повернувся? Цілком імовірно, кілька годин.
А тепер маю для нього роботу. Головне зараз — захистити тіло Мак-Олі. Якщо воно і досі у нас.
Чотири
об дізнатися ім’я секретаря Мак-Олі, довелося зробити кілька телефонних дзвінків, і виявилося, що він — то вона, міс Ґрант. Дивно, що чоловік такого рангу, як Мак-Олі, мав секретарем жінку. Але ж часи змінюються. В Англії також зараз вельми багато жінок, що виконують роботу чоловіків, яких послали в окопи. Війна скінчилася, та леді не квапляться повертатися на кухню. Власне, я не проти. Будь-який чоловік, який побував у польовому шпиталі, у якому працюють санітарки, охоче підтвердить, що більшу кількість працюючих жінок варто щиро підтримувати.