Зустріч із міс Ґрант мала відбутися о четвертій годині в Будинку письменників. П’ять хвилин ходьби від Лал-базара, тож я пішов пішки і вчинив помилку. Навіть увечері спека свинцем навалилася мені на плечі, і коли я дістався площі Далхаузі, з мене потьоками котився піт. Якщо Калькутта має серце, то це Далхаузі. Як і Трафальгарська площа в Лондоні, Далхаузі завелика, щоби бути елегантною. Публічне місце не має бути таким величезним. У центрі розташувався чималий прямокутний басейн із водою кольору бананового листя. Дігбі згадував, що колись місцеві прали тут білизну, плавали і проводили релігійні церемонії. Після заколоту п’ятдесят сьомого року все це припинилося. Такого більше не дозволялося. Тепер басейн стояв порожнім, і темно-зелена вода мерехтіла під полуденним сонцем. Місцеві — принаймні, ті, кого ми схвалювали,— тепер узуті й одягнені у фраки з високими комірцями, квапливо пробігали повз нього, опустивши голови, поспішаючи на зустрічі та прийоми, і трималися на безпечній відстані від води за допомогою залізних поручнів і табличок англійською та бенгальською, які погрожували чималим штрафом, якщо вони не витримають спокуси і захочуть повернутися до своєї низької природи і стрибнути у воду.
З боків площу оточували головні будівлі британської адміністрації: головний поштамт, телефонна станція і, звісно, масивна кам’яна споруда Будинку письменників. Життям понад сотні мільйонів індійців, від Біхару до кордонів Бірми, керували з Будинку письменників, тож цілком зрозуміло, що він був мало не найбільшим у всій імперії. Утім, «найбільший» — не найкраще слово для того, щоб його описати. Найліпшим було б «величний». Бо такою і була його мета: вселяти благоговіння в кожного, хто його бачив, переважно в місцевих мешканців. І звісно, він був грізним. Чотири поверхи заввишки і двісті ярдів завдовжки, з масивним цоколем і височенними колонами, завершеними статуями богів. І богів не індуських. Тут царювали грецькі, а може, і римські. Ніколи не міг їх розрізнити.
Іще одна характерна риса Калькутти. Усе, що ми тут будували, було витримано в класичному стилі. І все було більшим, аніж необхідно. Наші установи, будинки і пам’ятники кричали: «Поглянь на наші труди! Ми справжні спадкоємці Риму».
Це архітектура домінування, і виглядає вона трохи абсурдно. Палладіанські будівлі з колонами і фронтонами, статуї давно померлих англійців у тогах, латинські написи на всьому — від палаців до громадських туалетів. Незнайомцю, який уперше все це бачить, можна було б пробачити, якби він вирішив, що Калькутту колонізували італійці, а не англійці.
На площі вирувало життя. Крізь течію білих і місцевих службовців, попри спеку, у костюмах і краватках, проривалися трамваї і моторні автомобілі. Крізь широкі портики будинків вливалися і виливалися потоки людей.
На вході я запитав, як можна знайти міс Ґрант; клерк пошукав у довіднику і натиснув кнопку мідного дзвоника на мармуровій стільниці конторки. З’явився лакей у тюрбані, і клерк заговорив із ним різким тоном, яким зазвичай бюрократи на незначних посадах розмовляють зі своїми підлеглими. Лакей улесливо посміхнувся і помахав, щоб я ішов за ним. Ми перейшли вестибюль і підійшли до ліфта, на якому було написано «ЗАБРОНЬОВАНО». Він відчинив ґратчасті двері й запросив мене увійти. Кнопок не було. Натомість він витяг із кишені ключ, вставив у мідний паз і повернув. Ліфт здригнувся, а тоді почав плавно підніматися. Лакей посміхнувся.
— Швидкісний ліфт, сагибе!
Ми раптово зупинилися на четвертому поверсі, і чоловік повів мене по обшитому дубом коридору з блакитним килимом, таким товстим, що в ньому легко задихнувся б маленький песик. Зупинився біля одної з багатьох однаковісіньких дверей без номерів і посміхнувся. Зсередини доносився стукіт друкарської машинки. Я подякував, а він склав долоні в індуському жесті «пранаам» і пішов коридором назад.
Я постукав і увійшов. За столом, замалим для величезної друкарської машинки, телефону і стосу паперів, сиділа молода жінка. Вона так заглибилась у свою роботу, що нічого не помічала.
— Міс Ґрант?
Вона схаменулася, підняла на мене почервонілі очі.
— Я капітан Віндгем.
— Капітане,— вона прибрала з обличчя пасмо каштанового волосся,— будь ласка, заходьте.
Підводячись зі стільця, вона зачепила стос паперів, і ті розсипалися по підлозі.
— Вибачте,— сказала вона і швидко нагнулася, щоб їх підняти.
Я намагався не дивитися на її ноги, хоч було це нелегко, бо ноги у неї дуже гарні, і мені такі дуже подобаються. Вона це помітила, і, щоб приховати збентеження, я опустився навколішки, підняв кілька розсипаних папірців і передав їй. Відчув дотик її пальців, запах її парфумів. Не квіткових — набагато землистіших. Вона посміхнулась і подякувала. Приємна посмішка. Найприємніша з усього, що я досі бачив у Калькутті. Кілька ґудзиків на комірці блузки були розстебнуті і відкривали гладеньку засмаглу шкіру. Занадто засмаглу для англійки, занадто бліду для індійки.
Схоже, вона змішаного походження. Таких ми називаємо «англо-індійцями». У якомусь поколінні їй дісталася місцева кров. І цього достатньо, щоб вибракувати її і таких, як вона, викинути в переддвер’я пекла. Не індійці, але і не британці.
— Будь ласка, сідайте,— сказала вона, підсунувши стілець.— Бажаєте чогось випити? Може, чаю?
Я попросив води.
— Упевнені, капітане? Знаєте, що кажуть про тутешню воду? Може, краще джину з тоніком? Принаймні це безпечніше.
Думка про джин із тоніком у такій компанії була зовсім непоганою, навіть враховуючи, що ми сидітимемо в цьому кабінеті й обговорюватимемо вбивство її наймача. Але я виконував свій обов’язок.
— Вода мене цілком влаштує, дякую.
На маленькому столику стояв графин і кілька пляшок. Вона наповнила водою дві склянки і передала одну мені.
— Я дізналася вранці,— сказала вона, відпивши.— Подруга зі штаб-квартири лейтенант-губернатора зателефонувала. Сказала, що знайшли тіло містера Мак-Олі. Це правда?
— Боюсь, так.
На її очах з’явилися сльози. Мені не хотілося, щоб вона плакала, бо я ніколи не знав, що казати, коли жінок переповнюють емоції. Урешті-решт я зробив те, що і завжди робив у таких ситуаціях,— запропонував їй сигарету. Вона взяла, я і собі запалив.
Вона вдихнула дим і опанувала себе.
— Чим я можу допомогти?
— Потрібно, щоб ви відповіли на кілька запитань, міс Ґрант.
Вона кивнула.
— Будь ласка, називайте мене Енні.
Таке ім’я їй підходить.
— Може, почнемо з того, що розкажете мені про містера Мак-Олі. Як довго ви знайомі, яку роль він тут відігравав, хто його друзі, і таке інше.
Вона ненадовго замислилася, зробила ще одну затяжку. Я дивився, як жевріє кінчик сигарети. Вона вийняла її з рота і нервово видихнула.
— Містер Мак-Олі очолював фінансовий відділ Індійської цивільної служби в Бенгалії. Але обов’язки у нього були значно ширшими. Він був одним із людей внутрішнього кола лейтенант-губернатора, його радником у різноманітних політичних справах. Щодня він займався питаннями різного рівня: від переговорів щодо платні працівникам пошти до контролю за тим, щоби вчасно ходили потяги,— почала вона повільно, немов пригадувала слова.— Я працювала на нього десь зо три роки, з кінця шістнадцятого року, коли його попередній секретар вирішив послужити королю і країні і загинув у пустелі десь під Багдадом.— Вона затягнулася.— Що ж до містера Мак-Олі, то він у Калькутті вже чверть сторіччя, а то й більше. Вечори проводив переважно в «Бенгальському клубі».— Дивилася вона повз мене, немов говорила до стіни.— Друзів у нього було небагато. Такі люди друзів не мають.
Співчуваю. У мене і самого за останні роки лишилося небагато дорогих друзів.
— Якою ж він був людиною?
— Такою, яка сприймає вас, виходячи з того, що ви можете зробити. Якщо ви багатій, то і штани змусить вас зняти своїми чарами. Якщо ні, і хвилинки для вас не знайде.— Вона нервово розсміялася.— Схоже, і тут він залишався у виграші. Він був близьким із кількома дуже впливовими особами.