Ми послухались. У коридорі біля дверей стояв якут «Іван-старший». Уільям доручив йому Ніколу, а зі мною пішов далі. Ми перейшли коридор, сіли в кабіну ліфта № 50, піднялися поверхом вище і зупинилися біля дверей № 13. Уільям, не стукаючи, відчинив двері, і я слідом за ним увійшов у дуже велику кімнату. Це, очевидно, була лабораторія. На столі в ідеальному порядку були розставлені складні апарати з компресорами, мідними трубками, змійовиками і холодильниками. Цілими рядами були розставлені склянки, чаші, посудини. їх посріблена поверхня блищала під яскравим світлом двох дугових ламп.
Цей сліпучий посуд мав такий вигляд, ніби багатий спадкоємець дістав із скринь дідівське срібло, щоб помилуватися своїми скарбами. Але я вже знав, що такий посуд (із посрібленими стінками для відбиття тепла) вживають під час дослідів з рідким повітрям.
Рідке повітря!.. Адже його густина у 800 разів більша за атмосферну. Чи не являє собою містечко Бейлі фабрику для перетворення атмосферного повітря На рідке?
Зайнятий своїми думками, я спочатку не помітив людської фігури, схиленої над одним із столів. Це була жінка в білому халаті. Вона підвела голову, і я впізнав сестру-жалібницю. Вона також пізнала мене і посміхнулася, побачивши подив на моєму обличчі.
— Будь ласка, пройдіть в кабінет, батько чекає вас, — сказала вона, показуючи рукою в напрямі других дверей.
Я постукав і ввійшов у другу кімнату. Вона була майже такого ж розміру, як і перша, але тут не було інструментів. Зате всі стіни були заставлені полицями з книгами, а на великому письмовому столі лежали купи аркушів паперу, списані хімічними формулами.
Коли я зайшов, із-за стола підвівся дуже високий, літній, але ще моложавий чоловік з русявим волоссям, сірими очима і рум’яними щоками. Його добродушна посмішка дуже нагадувала посмішку дівчини. Він міцно потиснув мою руку і сказав:
— Містер Бейлі і Елеонора вже говорили мені про вас. Нам потрібні такі люди, як ви. На жаль, ви не хімік, та все ж наші з вами спеціальності досить близькі між собою… Ви, так само як і я, «живитесь повітрям», — усміхнувся він.
Він говорив так просто, неначе я прийшов до них з власної волі і пропонував їм свої знання і працю.
— Моє прізвище Енгельбрект, — сказав він. — Сідайте, прошу вас.
— Енгельбрект! — здивовано вигукнув я, все ще не сідаючи. — Ви Сванте Енгельбрект, загибель якого на «Арктиці» оплакував увесь культурний світ?
— Слухи про мою смерть були значно перебільшені, — повторив знаменитий шведський вчений дотеп Марка Твена. — Так, я живий Сванте Енгельбрект.
— Але чому… Що примусило вас ховатися?
Енгельбрект нахмурився.
— Сідайте, прошу вас, — сказав він. — Я служу у містера Бейлі головним інженером. Ми виготовляємо рідке повітря, водень і гелій, добуваємо з повітря азот, кисень…
— І що ж ви робите з ними? — не втримався я від запитання.
— Це вже справа підприємця містера Бейлі. Мабуть, він продає…
— Але як?.. Я наче не чув про концесії…
— Фінансова сторона справи мало цікавить мене, — трохи поквапно перебив мене Енгельбрект. — Про це ви можете довідатися в містера Бейлі. Я працюю за контрактом і, крім своїх лабораторій, ні в що не втручаюсь. Містер Бейлі — людина з винятково широкою ініціативою і великим діловим розмахом. Він не шкодує витрат, щоб забезпечити мені спокійну наукову роботу. Коли ви ознайомитеся з нею, то побачите, що ми зробили дуже цінні наукові відкриття, ще невідомі світові. Містер Бейлі пускає їх в оборот, це його справа. В його фінансові діла я не втручаюсь, — ще раз, мабуть, кваплячись повідомити все необхідне, повторив учений. — Мені бракує тільки одного: лаборантів. Я не маю навіть часу сам робити досліди. Я їх проводжу тільки тут, — і Енгельбрект показав на аркуші паперу, помережані формулами. — Мені допомагає дочка, Елеонора.
— Сестра-жалібниця?
Енгельбрект посміхнувся.
— Вона у нас і сестра-жалібниця, і вчений-лаборант, і хазяйка мого маленького господарства, — сказав він з теплотою в голосі. — Вона молодець. І я сподіваюся, що ви допоможете їй працювати в лабораторії. Вона введе вас у курс справи. Якщо ви не впораєтесь з якимсь завданням, звертайтеся до мене, я вам завжди допоможу, коли це потрібно буде… Отже, до діла! — закінчив Енгельбрект, простягаючи мені руку. — Не гайте часу.
Я попрощався і вийшов у лабораторію.
— Домовилися? — запитала Елеонора.
Я розвів руками, удаючи, що покорився долі.
— Сідайте і давайте працювати, — просто сказала вона мені, підсуваючи ближче до себе вільний табурет.