Аріелю, незважаючи на величезну втому, не спалося. Він був дуже схвильований.
Вітер розігнав хмари. На небі засяяли великі зорі. Місяць заходив за темний ліс. Останні легкі білі хмарки пропливали перед диском місяця, ніби нічні чари. Звідкись, можливо з недалекого саду, долинав незнайомий, солодко-пряний аромат квітів. Він проникав аж до неспокійного серця, збуджуючи тривогу при думці, що десь близько можуть бути люди.
Новий порив вітру зірвав з землі пасмо білого туману.
І Аріель, на своє невдоволення, побачив, що перебувають вони далеко не в безлюдній місцевості. За піщаною смугою чорною сталлю виблискувала річка. Вогники прив’язаних до причалу човнів мерехтливо відбивалися в ній, а весь морок, здавалося, тепер зосередився в густому листі дерев на протилежному березі. Місяць сховався за лісом. І лише якась велика зоря, можливо планета Юпітер, ніби страж ночі, серед безлічі дрібніших зірок, що обсипали небо, стежила за сонною землею.
Ця тиха картина заспокоювала. В Аріеля почали злипатись повіки. Не випускаючи з руки теплу руку Шарада, Аріель задрімав, притулившись до змієподібного коріння.
В напівсні його уява малювала нові країни, якісь неясні, невідомі краї, де під чистими небесами дні схожі на погляди широко розкритих очей, а ночі — на полохливі тіні, що тремтять під опущеними віями, де змії не жалять, а люди не мучать і не убивають одне одного. Чи він читав про це? В книзі життя, а може — в бенгальського поета? Сон сну…
Щось закололо в очі. Аріель розплющив їх і побачив старе джамболянове дерево, листя якого було оповите тонким серпанком ранкового туману. Крізь нього просвічувало червоне проміння сонця, що тільки-но сходило. Роса на бамбукових заростях виблискувала золотом.
Зліва десь линула пісня. Аріель повернув голову. Між стовбурами виднівся ставок, оточений кокосовими пальмами, його кам’яні сходи спускалися аж до води.
В ставку огрядний чоловік робив ранкове обмивання. Він затикав вуха і занурювався у воду потрібну кількість разів. Поряд з ним, мабуть, брамін, що боявся осквернитися навіть в очищаючій воді, відігнав долонями з поверхні сміття і потім одразу занурився. Третій не наважувався навіть увійти в ставок: він обмежився тим, що намочив рушник і віджав воду собі на голову. Одні повільно спускалися сходами, другі, бурмочучи ранкову молитву, кидались у ставок з верхнього східця. Треті розтирали на березі тіло, четверті міняли купальну білизну на свіжу, поправляли зборки. Дехто збирав у лузі квіти.
В дальньому кінці ставка качки ловили водяних слимаків і чистили пера.
Аріель думав, що опустився в джунглях, але виявилось, що навколо скрізь були люди.
Залітали бджоли, почулися пташині голоси, з ріки долинали пісні. Шарад усе ще спав.
Аріель узяв з калюжі жменю глини і почав натирати своє обличчя, шию, руки й ноги.
Десь, можливо в храмі, задзвонив гонг. Знайомий звук одразу ж розбудив Шарада. Він поквапливо сів, нічого не тямлячи, озирнувся навколо, побачив незнайому обстановку і шоколадного кольору юнака, який ласкаво посміхався.
Шарад злякався і хотів уже заплакати.
— Не бійся, Шарад, це ж я, — лагідно сказав Аріель.
Шарад упав перед ним на землю. Вчора Аріель літав, сьогодні з білого перетворився на темношкірого дравіда. Тільки бог здатний на це.
— Встань-но, Шарад! Поглянь, я вимазався глиною, щоб не звертати на себе уваги білим кольором шкіри. Пам’ятай: ми з тобою жебраки, які ходять по дорогах і просять милостиню.
— Ходять? А чому не літають? Літати так цікаво.
— Бо коли я літатиму, мене зловлять, як птаха, і посадять у клітку.
— А ти їх самих оберни на птахів або на собак, дада! — вигукнув Шарад.
Аріель засміявся, махнув рукою.
— Ходімо, Шарад.
Вони вилізли із свого сховища і побрели по дорозі, зритій нічною зливою. В ранковому сонці калюжі виблискували, як червоне золото.
Уздовж дороги тяглась колюча загорожа із сеору, за нею — невеликий ставок, вкритий зеленими водяними рослинами. Чорний бородатий чоловік стояв по пояс у воді і чистив зуби обгризеним кінцем гілки. Він байдуже поглянув на Аріеля й Шарада, не перериваючи свого заняття.
Дорогою пройшов високий кабулівала — житель далеких гір — у широкій халамиді. За спиною в нього теліпався мішок, у руках він тримав корзини з виноградом, ізюмом, горіхами. Він поспішав на сільський базар.
Аріель і Шарад зійшли з дороги, як парії, стали навколішки і заспівали.
Кабулівала поставив одну корзину на землю і кинув жебракам гроно винограду. Аріель і Шарад уклонились до землі. Коли він пішов далі, Шарад підбіг до виноградного грона, жадібно схопив його й приніс Аріелю. Повільно пройшов буйвол, запряжений у скрипучий віз. На шиї в нього сидів голий хлопчик. Голова в нього була брита, лише на тім’ї чорнів клаптик волосся. Старик, що лежав на возі, побачив жебраків, кинув Шара-дові рисовий коржик,