Аріель помітив, як дівчина-підліток, побачивши Шарада, упустила з рук казанок і, кинувши посуд, побігла до халупи Краї її сарі розвівались, оголюючи міцні засмаглі ноги, бились по плечах і спині, а зап’ястя дзвінко бриньчали. Старик поглянув на дівчину, потім і він, обтрушуючи глину з рук, поквапливо зник у халупі.
— Ось що ти наробив, Шарад, — сказав Аріель, підводячись із-за куща. — Нас помітили.
— Пробач, дада, але я так перелякався, коли не побачив тебе біля себе.
— Що нам тепер робити? Тікати? Летіти?
— Як ти хочеш, — покірно відповідав Шарад. — Але мені дуже, дуже хочеться їсти. Ще ніколи так не хотілось, навіть ноги тремтять. Ми ж учора цілий день не їли і цілу минулу ніч. Може, вони дадуть жменьку рису?
«Навряд щоб у цьому глухому місці могли бути спільники Пірса. І, зрештою, завжди можна полетіти. Шарад має рацію. Треба попросити їжі у цих селян», думав Аріель. Він сам відчував голод і слабість. При такій слабості, мабуть, не полетиш.
Поки він розмірковував, двері халупи відчинились, і на порозі з’явився старик. У руках він тримав дерев’яне блюдо з двома мисками, а ліктем притискав циновку. З-за його спини визирала дівчина в новому червоному сарі, з вінком у руках. Урочисто йшли вони краєм кукурудзяного поля, прямуючи до руїн, старик — попереду, дівчина вслід за ним.
Аріель і Шарад, тримаючись за руки, мовчки очікували, що буде далі.
Не доходячи кроків сімдесяти, старик зупинився. Дівчина взяла з-під його ліктя циновку і розіслала її на землі, старик поставив на неї блюдо. Потім вони обоє вклонились Аріелю до землі.
— Привіт тобі, невідомий посланцю неба. Дозволь моїй онучці доторкнутися головою до твоїх ніг. Благослови нас. Хто вите людей, того не осквернить близькість зневажених. А якщо ми недостойні твого благословення, то подаруй нам радість і прийми від нас їжу, яку ми приносимо тобі від щирого серця!
Аріель не відразу зрозумів, чому старик віддає йому таку шану. А Шарад, не відриваючи жадібного погляду від блюда, штовхав Аріеля в бік і шепотів:
— Ходімо, дада! Я бачу смажений рис і молоко!..
Аріель пішов до старика. Старик і внучка, задкуючи, віддалялись.
— Дякую вам, добрі люди, — відповів Аріель, дійшовши до блюда, що стояло на землі. — Чому ви відходите од нас? Ми з задоволенням поснідаємо з вами. Шарад, підніми блюдо й циновку. Неси до хати! — І додав тихше: — Але не здумай їсти, поки я не дозволю.
Старик і його внучка зупинилися, не перестаючи кланятись. Коли Аріель і Шарад підійшли, дівчина, почервонівши, тремтячими руками простягла Аріелю вінок і щось збентежено пробурмотіла.
Аріель вклонився, взяв з її рук вінок і надів собі на шию.
Коли дійшли до халупи, старик з сяючим обличчям обійшов своє житло і ввів гостей на невелику веранду. Хатня стіна, що прилягала до веранди, була закопчена полум’ям світильників.
Дівчина розіслала циновку. Шарад поставив блюдо на підлогу, і всі розсілися навколо.
— Принеси цукрової патоки, лучі і ще рису, Лоліта, — сказав старик. Але дівчина, мов зачарована, дивилася на Аріеля, а він дивився в її темнокарі, підведені сажею очі. — Лоліта! — повторив старик. Вона здригнулась і кинулась виконувати наказ. — Прошу прийняти їжу з рук недостойного раба!
Шарад не чекав, щоб його ще раз просили. Аріель також з апетитом почав їсти.
— Шкода, що рис не можна підкислити, немає соку нестиглого манго, — говорив далі старик. — На моїй ділянці ростуть мангові дерева, — і він указав рукою, — але мені вже важко діставати плоди.
Аріель поглянув, куди показував старик.
— Скажи мені, бабу, як твоє ім’я? — спитав він старика.
— Нізмат, — відповів старик, схвильований тим, що гість назвав його батьком.
— Поблизу немає людей? — спитав Аріель.
— Лише за гаєм живе юнак Ішвар з своєю сліпою матір’ю.
«Мабуть, це його я й бачив, — подумав Аріель. — його нічого боятися. Він добрий. Як лагідно поводився він з своїм буйволом…»
Аріель прикинув відстань до дерев і промовив:
— То я зараз принесу кілька плодів.
І, навіть не зводячись на ноги, він, як сидів, піднявся в повітря і, коли вже був вище хати, понісся до дерев.
Незвичайне почуття легкості оволоділо ним.
Уперше летів він під відкритим небом без вантажу. Його раптом сповнив такий захват, що він готовий був співати, перекидатися в повітрі. Пролітаючи над старим джамболяновим деревом, він ніби пірнув у повітрі, на льоту зірвав кілька листків і кинув їх, втішаючись цією грою. Підлетів до мангового дерева, зробив коло над великим важким листям, спустився нижче і, вертикально повисши в повітрі, почав зривати оранжовожовті, завбільшки з гусяче яйце плоди, ніби він стояв на землі і знімав їх з гілля. Взявши кілька плодів, він «ластівкою» повернувся на веранду, сполохавши голубів на покрівлі і павича біля веранди.