— Стійте тут, — наказав Мохіта слугам, що охороняли Аріеля, коли вони підійшли до пурпурової завіси з золотими кільцями.
За завісою чувся чийсь гнівний голос. Слуга смикнув за кінець вірьовки, що зв’язувала руки Аріеля. Аріель зупинився.
Мохіта з хвилюванням прослизнув за завісу.
Кланяючись до землі, він почав наближатися до раджі, обличчя якого дедалі більше хмурніло. Крім цього обличчя, Мохіта нічого не бачив.
— Я тебе не кликав, Мохіта! Чому ти прийшов? — суворо спитав раджа.
Мохіта, все ще принизливо кланяючись і звиваючись усім тілом, підійшов до владики і щось прошепотів йому на вухо. На обличчі раджі з’явився вираз подиву, недовір’я, цікавості, знову подиву і знову недовір’я.
Мохіта хвилюючись стежив за цією зміною.
«Тільки б не вигнав!» думав він.
— Добре. Покажи його. Але якщо ти обдурюєш мене, то пам’ятай: твої дружини сьогодні ж надінуть біле вбрання вдів!
Мохіта, не дослухавши раджу, кинувся за завісу і наказав увести Аріеля.
Юнак увійшов у зал і в першу хвилину був засліплений. Яскраве проміння сонця проникало звідкись згори і грало на золоті стін, колон, виблискувало на коштовному камінні, яким був усіяний одяг людей, що стояли біля легких витих колон. На малинових килимах і подушках, під синім пологом, лежав величезний злиток золота, виблискуючи райдугою.
Опам’ятавшись, Аріель побачив: те, що він вважав за злиток золота, було самим раджею в золотім убранні. Діаманти і алмази на його одязі, очевидно, коштували мільйони, а на лобі виблискував такий величезний діамант, що його важко було навіть оцінити.
Раджа був темношкірий, з плоскуватим носом і товстими, майже негритянськими губами чоловік, хоч у його жилах текла, як стверджували родовідні записи, кров найчистішого індуса.
Своїми чорними блискучими очима раджа мовчки вп’явся в Аріеля. Тільки школа Дандарата допомогла Аріелю витримати цей погляд.
Потім раджа поглянув на людей, що оточували його. їх одяг міг позмагатися в яскравості й строкатості з оперенням павичів і папуг.
Раджа наказав Аріелю підійти ближче.
Слуги підштовхнули юнака в спину.
— Хто ти? — спитав раджа.
Аріель, ще не вирішивши, як йому поводитися, мовчав,
— Хто ти? — перепитав раджа по-англійськи, думаючи, що Аріель не знає мови хіндустані.
Юнак, як і раніше, мовчав.
Мохіта, в свою чергу, задав те ж запитання мовами бенгалі, маратхі, потім з арійських мов перейшов на дравідські — телугу, таміль, нарешті на тібето-бірманські… Той же результат.
Раджа насупився і сказав:
— Він або глухий, або впертий. Проте я змушу його говорити! — І очі його блиснули. — Ти вмієш літати? — спитав раджа, переходячи знову на хіндустані.
Мохіта не витримав і, підійшовши до Аріеля, вдарив його в потилицю:
— Та говори ж, осел, якщо не хочеш зовсім втратити мову!
Уста Аріеля здригнулись, але він нічого не сказав. Він вирішив: коли прикинеться глухим і не покаже, що вміє літати, — його, можливо, відпустять.
Раджа вирвав з рук слуги віяло, яким той обвівав його, і кинув на Мохіту, затупотів ногами, заревів:
— Негідник! Привів мені якогось йолопа!..
— Змилуйся, владико життя мого! — вигукнув Мохіта, падаючи перед раджею навколішки. — Я не брехав! Запитай їх, — він показав на слуг, — запитай мою дружину Бінтьяба-сіні. Всі бачили, як ця людина чи дух у плоті літав! Накажи бити його канчуками, і він заговорить і полетить!
— Йому не уникнути канчуків, але поки що матимеш їх ти! — Раджа ляснув у долоні.
Завіса праворуч від трону розсунулась. Біля раджі з’явився величезний кучерявий чоловік, як ебенове дерево, з канчуком-семихвісником у руці, завжди готовий виконати наказ владики.
Раджа мовчки показав на Мохіту. Кат, з свистом змахнувши канчуком, ударив. Мохіта, лежачи на підлозі, несамовито заверещав і весь скоцюрбився, підібгавши руки й ноги.
Аріель випростався і раптом сказав:
— Припиніть це! Так, я можу літати!
Канчук ката застиг у повітрі, а раджа з переляку відкинувся на подушки, потім закричав до слуг:
— Тримайте міцніше вірьовку! Якщо полетить, усім вам голови позриваю!
Аріель опустився на підлогу. Мохіта охав, але обличчя його сяяло. Гроза минула! Він підвівся рачки і сів тут же на підлозі.
— Хто ти? — знову спитав раджа, не без страху дивлячись на Аріеля.