VIII. «МІСТЕР ФАТУМ»
Коли я прийшов до пам’яті, то побачив, що лежу в тій же трубі, недалеко від вхідних дверей. Поруч зі мною лежали Нікола та Іван. Цього разу я майже зовсім не постраждав. Мабуть, вентилятор вимкнули, як тільки ми влетіли в трубу, і стиснуте повітря стримало наш політ. Я почав трясти за плече Ніколу, він зітхнув і сказав, ніби марячи:
— Сильно, сильно дуло.
Незабаром заворушився й Іван.
Ми пройшли в двері. Тут Іван, хитаючи головою, попрощався з нами і залишився стояти на своєму посту, а ми пішли в нашу кімнату. Все підземне містечко спало, як і раніше. Ми дійшли до кімнати, нікого не зустрівши. З відчаєм упав я на ліжко, не роздягаючись, бо кожної хвилини чекав, що в кімнату ввійдуть і арештують нас за втечу.
Проте минала година за годиною, а нас ніхто не турбував. Ми були відсутні не більше як дві години.
«Невже ніхто не помітив нашої спроби втекти? Вентилятор міг діяти автоматично, а до гудіння жителі підземного містечка так звикли, що, мабуть, не помічають його», в думці заспокоював я себе. Непомітно для себе заснув.
Дзвінок розбудив нас, як завжди, — о шостій годині. Нікола йшов раніше від мене, і, лежачи з заплющеними очима, я чув, як він, одягаючись, сопів і мугикав пісню. Я заздрив його безтурботності. Потім я знову заснув до другого дзвінка — о сьомій годині тридцять хвилин. Я нашвидку випив склянку кофе з сухарями і пішов у лабораторію.
— Ви сьогодні бліді, — сказала Елеонора, глянувши на мене.
— Не виспався, — відповів я.
— Що ж вам заважало?
— Думки. Я не можу примиритися з моїм невільним ув’язненням і ніколи не примирюся з ним.
Обличчя Елеонори нахмурилося. Я по-своєму витлумачив зміну в її обличчі. Може, я подобаюся їй, і вона засмучена тим, що для мене воля дорожча, ніж її товариство? Але в неї, мабуть, було інше на думці.
— Треба вміти підкорятися неминучому, — сумно промовила вона, неначе й сама була в такому становищі, як і я. Це здивувало і зацікавило мене.
— Неминучому! Якийсь містер Бейлі, комерсант з досить підозрілими операціями, іноземець, що самовільно поселився на нашій території, зовсім не схожий на фатум1, якому треба підкорятися. І коли ви така фаталістка… — почав я трохи роздратовано.
— Я не фаталістка, — відповіла вона. — Не треба бути фаталістом, щоб розуміти такий простий факт, що обставини інколи сильніші за нас.
— Значить, ми слабкіші за обставини, — не переставав я, відчуваючи, що зачепив болюче для Елеонори питання.
— Ах, як ви не розумієте! — відповіла вона і заглибилася в роботу.
Але я не хотів пропускати нагоди. Дівчина була, мабуть, в такому настрої, коли могла при деякій наполегливості з мого боку сказати мені те, що не сказала б іншим разом.
— То поясніть мені! — відповів я. — З ваших слів я зрозумів поки що одне: ви тут така сама полонянка, як і я.
— Ви помиляєтесь, — відповіла дівчина. — Тільки сьогодні вранці батько переконував мене виїхати звідси, і… містер Бейлі не заперечує проти цього…
— І проте ви не їдете. Значить, щось стримує вас. Значить, ви полонянка, якщо не містера Бейлі, то тих настроїв, які не дозволяють вам виїхати звідси. Стривайте, я, здається, догадуюсь! Ви сказали, що ваш батько переконував вас виїхати. Разом з ним чи без нього?
Елеонора зніяковіла.
— Без нього, — тихо відповіла вона.
— Тепер справа наполовину ясна. Ви не хочете їхати без нього, а він не може чи не хоче виїхати звідси. Вірніше, його не відпускає «містер Фатум[7]».
Елеонора посміхнулася лише очима і промовчала.
— Ви якось розповідали мені, — говорив я далі, запалившись, — що ваш рід дуже славнозвісний у Швеції, хоч славнозвісний і не в тому розумінні, як це можна було припустити з вашого звучного прізвища. Вашим предком, казали ви, був рудокоп Енгельбрект, що очолював у п’ятнадцятому столітті народне повстання проти короля Еріка Померанського.[8] Неабиякий предок!.. Невже ж Енгельбректи протягом п’ятисот років розгубили всі духовні риси славного рудокопа і здатні тільки схиляти голови перед поневолювачами?
Удар був занадто сильний. Я не сподівався, що зачеплю найболючіше місце Елеонори. Вона не раз розповідала мені про свого предка-революціонера, яким, очевидно, пишалася. І тепер це невигідне для потомків порівняння з предком схвилювало і обурило її. Елеонора раптом підвелася, випросталась і відкинула голову. Щоки її зблідли, брови нахмурилися. В очах блиснули вогники, яких я раніше не бачив. Вона гнівно подивилася на мене і сказала уривчастим голосом:
8
Енгельбрект — Енгельбрехтсон узяв верх над Еріком, королем Данії, Швеції й Норвегії (скинутий у 1436 році) і був висунутий селянами-далекарлійцями на місце правителя, але дворянству вдалося провести свого кандидата. Через кілька років аристократи вбили Енгельбректа.