В амазонці і чорному чепчику Сусанна поверталася верхи на буланому конику додому після ранкової прогулянки. Вона гарцювала по полях у той час, коли люди молилися в церкві і слухали проповідь її батька.
Свавільна, примхлива, Сусанна завдавала містеру Кінгслі чимало клопоту. Вона ненавиділа господарство, захоплювалася полюванням і верховою їздою, аматорськими спектаклями у гуртку англійців та фотографією. Вона знущалася над філантропією тітоньки Флоренси і говорила жахливі речі. Жахаючи свого батька, вона, наприклад, заявляла, що перед усіма філософами віддає перевагу Чараці— грубому матеріалістові, який довів, що душа і тіло тотожні. Вона ненавиділа Індію і мріяла про повернення в Лондон. Пастор пояснював дивацтва дочки впливом шкідливого для європейців індійського клімату і її віком. «Вийде заміж, уся ця дурість мине», заспокоював себе пастор.
Обідня ще не скінчилась, а з церковних дверей сунув народ, кричав, розмахуючи руками. Чи не пожежа там? Сусанна пришпорила коника і побачила хлопчика Пареша—Джона, який жив у них в домі «для зміцнення своєї віри в Христа», що, очевидно, вимагало виконання всієї чорної роботи, можливо, для розвинення християнського духу смирення й покори.
— Ей, Джіпсі! — стримуючи коня, гукнула Сусанна, неначе кликала цуцика.
Сусанна вважала, що «ця мавпочка» недостойна носити ім’я Джона нарівні з сагибами, і називала хлопчика «Джіпсі» (Циган). Вона всіх індусів вважала за циган і, коли батько заперечував, говорила: «Прочитайте «Народознавство» Ратцеля».
Джон вистрибом наблизився до Сусанни.
— Що там трапилося? — спитала вона, показуючи прутиком на церкву.
— Ох, міс! Там, міс, такі справи, міс, що, міс… Сусанна нетерпляче змахнула прутиком над самісінькою головою Джона.
— Бен… Біной, міс, підстрибнув у повітря, міс, і всі дуже налякалися, — випалив хлопчик.
— Не верзи дурниць!
— Правда, міс! Ось так… — І Джон почав підстрибувати. — Це у нього дуже вправно вийшло. Ніби він стояв на невидимій лазі! — І Джон знову застрибав, намагаючись бути якнайдалі від прута Сусанни.
Спираючись на плече церковного сторожа і похитуючись, із церкви вийшов пастор.
— Батьку! Що трапилося? — спитала вже стривожена Сусанна. Вона любила свого батька, хоч у душі трохи досадувала на слабість йото характеру.
Пастор мовчки попрямував до будинку, вона їхала біля нього, поляскуючи коня прутом по шиї.
— Скажи ж нарешті!
— Потім, дитя моє, — безсило відповів пастор. — Мені треба… трохи опам’ятатися.
— Найкращий спосіб знати, що робиться в церкві, — ходити в церкву, — пробурмотів сторож, недружелюбно глянувши на підрізаний конячий хвіст.
Сусанна ляснула прутом і гукнула:
— Джіпсі, чортеня!
І зіскочила з коня.
Джон, справді схожий на циганчука, вибіг з кухні з ганчіркою в руці.
— Відведи коня в стайню, — наказала дівчина, розправляючи зборки амазонки.
— Ось і ви, тітонько Флоренсо! Нарешті вже я дізнаюся, в чому річ. Ви плачете, тітусю? Що з вами?
— Це з радощів, Сузі. Господь сподобив мене бачити чудо.
— Чу-удо? — з протягом сказала Сусанна. — Це стрибки Біноя — чудо?
Тітонька насупилась і навіть трохи зблідла.
— Не говори так! Бог покарає тебе! Ти ж не бачила. Бен великий святий! Він не стрибав, а піднявся в повітря. Всі бачили це. Бог зробив чудо по великій його вірі.
— Я завжди чекала від тебе чогось подібного! — зітхнувши, сказала Сусанна. — Тітонька Флоренса стає фанатичкою, і це до добра її не доведе, не раз думала я.
— Безвірниця! — з обуренням вигукнула стара дівка і одразу ж смиренно додала: — Не судіть, і не судимі будете. Нехай простить тебе і мене, грішну, господнє милосердя! — і вона пішла в будинок.
Сусанна, замислившись, стояла на доріжці палісадника. До будинку наближався натовп.
— Святий! Саніасі! Благослови мене! Доторкнися до свого сина! Дозволь доторкнутись до ніг твоїх! — чулося з натовпу.
Не доходячи кількох десятків футів до огорожі саду, селяни зупинилися — вони не наважувались наблизитися до будинку. З натовпу вийшов Бен—Аріель. Селяни провели його поклонами і, збуджено розмовляючи, пішли назад.
Схиливши голову, Аріель зайшов у садок і попрямував до веранди.
— Послухай, Біной, Бен, чи як там тебе… — зупинила Сусанна юнака.
Аріель зупинився.
— Що ти таке утнув у церкві?
— Бабу… пастор містер Кінгслі сказав, що коли сильно вірити, то для людини немає нічого неможливого. Така сила християнського бога. Я з вірою звернувся до господа, щоб він допоміг мені піднятися над підлогою, і бог почув мене. От і все.
— І підняв тебе сам бог? Під пахви чи за волосся?
Аріель мовчав. Замовкла й Сусанна, посміхнулася і, роздувши ніздрі, майже крикнула:
— Дурниця! Не вірю! Ну, покажи мені цей фокус, коли не хочеш, щоб я назвала тебе брехуном!
Аріель здригнувся, глянув на хвіртку, на клумби гвоздиків і легко ступив на голівку квітки, причому квітка навіть не пригнулася. Так по голівках гвоздиків він перейшов клумбу і зупинився на доріжці, скромно поглянувши на Сусанну.
— Забавний фокус, — сказала Сусанна, намагаючись приховати збентеження. — Не думай, що ти переконав мене в своєму дарі творити чудеса.
— Я лише зробив те, що ви вимагали від мене, — покірливо відповів Аріель.
— Так… чудово! І як же ти думаєш використати ці фокуси?
— Бог укаже мені шлях.
Сусанна тупнула ногою.
— Терпіти не можу святенництва! — вигукнула вона, потім продовжувала говорити в роздумі: — Припустімо, що ти якось умудряєшся робити це, що це не гіпноз. Ну, а далі? Невже ти пророблятимеш усі ці фокуси лише для того, щоб викликати істерику в старух і стариків у церкві або дивувати дівчат-простушок, пурхаючи по клумбах, як метелик? Чи, може, ти маєш намір збирати мідяки на ярмарках? Чоловік повинен займатися справжнім чоловічим ділом, Я б на твоєму місці вступила в пожежники. Так, у пожежники! Рятувала б людей з палаючих будинків, злітаючи на високі поверхи, куди не досягає пожежна драбина. Або працювала б у товаристві спасіння на водах, а не корчила б з себе чудотворця і не жила б у глушині на чужих хлібах.
— Можливо, я так і зроблю, — відповів Аріель, низько вклонився і пішов у дім.
«Спритний шахрай!» замислено дивлячись на квіти, подумала Сусанна.
Розділ тридцять четвертий
ЗАГАЛЬНЕ ХВИЛЮВАННЯ
Повернувшись додому, пастор довго ходив з кутка в куток по своєму кабінету, чіпляючись ногами за легкі «похідні» стільці і столики з бамбукової тростини. Як і багато хто з англійців в Індії, він не купував добротних меблів, вважаючи своє перебування тут короткочасним, і так минали роки.
Кінгслі охопило надзвичайне хвилювання. Він стискав руки так, що хрустіли пальці, він хапався за голову.
Що сталося? Чудо? Одне з чудес, про які він так багато і красномовно патякав у проповідях? «Є бог!» згадав він чийсь вигук у церкві. Але ж це неможливо! Проти чудес повставав його практичний розум англійця двадцятого століття.
А якщо він не вірить у можливість чуда, то, значить, не вірить і в бога? Ця думка, що несподівано з’явилася, приголомшила його.
Кінгслі знав, що релігія потрібна. І він був одним з чиновників, які ретельно виконували свою роботу. Простим людям потрібна релігія, потрібен бог, віра в чудо, без цього з ними важко справитися! І в його обов’язок входило підтримувати цю віру. І раптом з’являється цей хлопчисько Бен і перевертає все догори ногами, ставить його, пастора, перед самим собою в надзвичайно безглузде становище. Звичайно, Бен не змусить його повірити в чудо бога, чудо творця. Та все ж що означає це надприродне явище? Як зрозуміти його? Як бути далі?
Дуже заманливо використати Бена. Але це рискована гра, в якій можна скомпрометувати і себе, і місіонерство, і англійців. А чудово було б використати… Скільки можна навернути невірних, який блискучий подати звіт!..