Тупа байдужість засмоктувала мене, як баговиння. Але критичне відчуття ще не зовсім зникло. Пам’ятаю, що я з деякою цікавістю спостерігав і процеси вмирання, які відбувалися в мені. В цьому «вмиранні» був певний ритм. Періоди коматозного[10] стану змінювалися деякими проясненнями почуттів і свідомості, немов останні запаси життєвих сил збирали рештки «пального», щоб ще і ще раз освітити свідомість… Бо тільки свідомість могла знайти вихід і врятувати вмираючий організм. І організм віддавав останні соки, останній трепет клітинок моєму мозку — останній надії на врятування…
В один з таких світлих проміжків я почув дуже слабкі, віддалені удари кирки.
«Мабуть, знову працює Енгельбрект. Невже в умираючих від голоду так слабне слух? — подумав я. — Чи це марення?»
— Це ви стукаєте, професоре? — запитав я Енгельбректа.
— Я про це ж саме хотів запитати вас, — відповів він кволим голосом, який, проте, я чув цілком виразко і ясно.
— Я не глухну, і це не галюцинація, — розмірковував я вголос. — Що ж означають ці удари? Хто їх робить? Звідки вони?
— Я вже кілька хвилин чи годин думаю про це, — відповів Енгельбрект. — Мені здавалося, що це ви працюєте, але я почав глухнути. Звуки долинають з пробитого нами отвору, я лежу біля нього. — Помовчавши трохи, він провадив далі: — Очевидно, містеру Бейлі не терпиться покінчити з нами, і він дав наказ пробити стіну. Він великий законник і, мабуть, хоче судити нас по всій формі, щоб потім заморозити і поставити в «пантеон».
Ми замовкли, прислухаючись. А звуки що далі, то дужчали, наближалися. Потім несподівано затихли. їх змінив новий звук — скрегіт обертового свердла.
— Буравити почали, — спокійно сказав Енгельбрект. — Так вони швидко доберуться до нас…
Нова небезпека ніби повернула нам сили. Не скажу, що я боявся смерті, я вже стояв біля її дверей, але ці нові звуки порушили одноманітність нашого життя і ритм нашого поступового вмирання. Свідомість остаточно повернулася до нас.
— Що ж ми робитимемо? — спитав я.
— Зустрінемо ворога і вмремо в боротьбі, як належить мужчинам, — відповів Енгельбрект.
Я іронічно посміхнувся, не боячись того, що Енгельбрект побачить мою усмішку.
— Ви маєте сили підняти руку? — спитав я.
— Мені вистачить сил, щоб опустити камінь на голову першого, хто просуне її сюди, — сказав він. — Підповзайте до мене.
Ми підповзли до краю пробитої нами маленької шахти і лягли по обидва її боки, поклавши біля себе каміння з гострими краями. Одноманітний скрегіт бурава усипляв мене, але я як тільки міг боровся з сонливістю.
А коли звуки почулися зовсім близько від нас, минув і сон. Я насторожився, мов кіт, готовий спіймати мишу.
— Ще кілька хвилин, і вони будуть тут, — прошепотів Енгельбрект.
І в цей час я зрозумів, що надавало нам нових сил: ненависть до наших ворогів.
Бурав завищав, стіна затріщала, дрібне каміння посипалося в наш бік. Вищання і скрегіт змінилися дзижчанням. Дірка і ще дірка в тонкій стіні, що відділяла нас од ворогів… Удари кирки. Дірка побільшала настільки, що в неї могла пролізти людина. Так я вирішив, бо свердла І кирки більше не працювали і в темряві почулося шарудіння, яке могла робити людина, що пролазить в отвір. Напружуючи ослаблі м’язи, ми з професором підняли камені. Я прислухався до кожного шурхоту. Ближче, ближче… Зовсім близько…
«Можна!» подумав я і розмахнувся. Але камінь раптом випав з моїх рук, коли я несподівано почув знайомий шепіт…
XXI. «ЛОПНУВ КУПЕЦЬ»
— Сильно темно…
— Нікола! — закричав я.
— О! Товарне Клименко! — відповів він.
І я відчув, як волохата рукавиця стискує ту руку, яка ледве не розбила йому голову.
— Як ти потрапив сюди?
— Сильно крисис! — сказав Нікола і, обернувшись назад, звернувся до тих, що стояли за отвором: —Влазьте, товарисі. Тут свої. А ми, — говорив він далі, звертаючись до професора, — присли тебе рятувать, купця Белі убивать.
— А хто це «ми»?
— Червоний Армія прийсов: о!
— Але чому ви вирішили пробивати і свердлити стіну саме цієї шахти? Хіба ти знав, що я тут?
— Нісого не знав. Тільки ти сам казав, серез сю нову шахту хоросо пройти в місто, — відповів Нікола.
Нічого такого я не міг згадати. І тільки згодом я пригадав, що коли ми ночами обмірковували з Ніколою план втечі, справді вказував на цю шахту як на найзручніший шлях, яким можна пробратися в підземне містечко. Я не думав, що Нікола такий кмітливий і пам’ятливий. Випадок несподівано загнав нас у цю ж шахту, і тут відбулася щаслива зустріч.
Нікола поспішив розповісти мені, «як це було».
Наше командування розробляло один за одним плани взяття підземного містечка. Коли наліт аеропланів виявився безуспішним, а бомбардування неможливим, до справи приступили сапери. Вирішили зробити підкоп. Завдання полегшувалося тим, що весь кратер був засипаний глибоким снігом. В ньому неважко було прорити траншеї і підійти до самої скелі. Сапери витратили понад три тижні на цю роботу спочатку «тихою сапою»,[11] а потім підземною галереєю. Вибір зробили вдало. В цій печері Нікола сам працював не раз. Він знав, що тут ніхто не живе, і вночі, коли немає робітників, можна ввійти непоміченим.
Поки Нікола розповідав, у печеру один за одним влізли червоноармійці.
— Тут ніхто не побачить, можна засвітити світло, — сказав Нікола, і в його руках блиснув електричний ліхтарик.
— Сильно хороса стука! — сказав він. — Чик — і готово. Ай-ай-ай! — провадив він далі, освітивши моє обличчя. — Сильно схуд. Давно не їв. А це товарис? Їжте свидсе! — і Нікола, розкривши похідний мішок, почав пригощати мене й Енгельбректа.
Наївшись, я розказав Ніколі і командирові загону про всі події. Ми почали обговорювати план дальших дій.
Уже світало, і командир вирішив, що нам краще почекати наступної ночі, щоб напасти зненацька.
Ми намагалися дотримуватися тиші, щоб не привернути уваги ворога. Розклали невелике багаття. Нікола зігрів чай і посилено годував нас. День минув непомітно в розмовах і обговоренні плану дальших дій. О шостій годині вечора начальник поставив кілька вартових, наказав лягати спати, щоб відпочити перед роботою. Наївшись і зігрівшись біля вогню, я міцно заснув, і коли Ні-кола розбудив мене вночі, я почував себе сильним і бадьорим. Правда, відчувалася ще деяка кволість в ногах, але це не зупинило мене. Я хотів взяти участь у нападі.
Ми обережно відтягли вагонетки і звільнили вихід. Коли б тільки двері не були замкнені!.. Червоноармієць потягнув двері — вони відхилились. Я і Енгельбрект не являли ніякої небезпеки для «армії» Бейлі, і він не вважав за потрібне замикати нас ззовні: і по той і по цей бік дверей нас чатувала смерть.
Начальник загону дав наказ, і червоноармійці з гвинтівками наперевіс рушили коридором. Він був порожній. Тільки біля ліфта ми зустріли першого вартового. Він дрімав, але, почувши наше наближення, прокинувся і намагався підняти тривогу. Та начальник наставив на нього дуло револьвера.
— Стій, братухо! — по-російськи, але досить виразно сказав він.
Вартовий здався. Ми піднялись ліфтом на перший поверх. Коли останній червоноармієць був уже нагорі, майнула чиясь тінь і зникла за поворотом коридора. Через кілька хвилин в містечку піднімуть тривогу! Ми пішли швидше і майже підбігли до кабінету Бейлі.
Двері були не замкнені. Я широко розчинив їх і вбіг у кабінет.
Бейлі ще не спав. Він сидів у кріслі і перебирав рукою «повітряний» бісер, що лежав на блюді. Голова його була обв’язана хусткою.
Побачивши мене попереду озброєного загону червоноармійців, Бейлі широко розкрив очі. Нижня щелепа його одвисла. Він відкинувся на спинку крісла і дивився на нас з неприхованим жахом.
11
«Тиха сапа» — військово-інженерна робота, яка полягає в тому, що траншеї риє головний сапер, викидаючи землю перед собою, просуваючись повільно і непомітно вперед. Ті, що ідуть за ним, поглиблюють і розширюють цей хід.