— Ні, Піп, сьогодні я не піду з тобою гуляти. Ляжу отут під сосною і дивитимусь на небо, — сказав Престо.
Піп шумно зітхнув. Він знав звички Престо: якщо вже той ліг під сосною, то все: нікуди він не піде. Пропала ранкова прогулянка.
А Тоніо Престо, на невдоволення чотириногого друга, часто годинами лежав під сосною. Після незвичайних турбот і хвилювань останнього часу він потребував відпочинку, хоч приїхав сюди і не для того, щоб відпочивати.
Особливо сум’ятними були останні дні перед прощальною вечерею, яка дуже запам’яталася всім її учасникам.
Ще під час судового процесу до Престо зверталися найвидатніші юристи Америки, пропонуючи свою допомогу. Бути на суді офіціальними представниками в звичайному порядку вони не могли: для цього потрібне було нотаріальне доручення, Престо ж перебував у становищі недієздатного. Суд не прийняв би такого доручення. Тому адвокати пропонували тільки неофіціальний, закулісний вплив на чиновників і суддів. Найкращим способом цього впливу були гроші й особисті зв’язки адвокатів. А саме грошей Престо й був позбавлений, — принаймні не міг розпоряджатися ними, — на його майно було накладено арешт. Видатні адвокати мали власні гроші, могли й позичити. Їх витрат на негласний вплив не можна було врахувати. І вони могли подати дуті рахунки. Притому за риск вони вимагали від Престо величезних гонорарів. Престо вагався.
За кілька днів до пам’ятної вечері його відвідав особистий секретар і помічник знаменитого нью-йоркського адвоката Пірса. Пірс був колись членом Верховного суду, але потім змінив свою почесну посаду на більш прибуткову, перейшовши до адвокатури. Він вважався найвидатнішим юристом-законознавцем країни. Головне ж, у нього збереглись особисті зв’язки з визначними судовими діячами, йому не треба було зазивати клієнтів — вони самі йшли до нього. Але Пірс приймав справи тільки про мільйонні позови та спадщини, причому більшість цих справ доручав своїм численним помічникам. Це було широко поставлене комерційне підприємство, і Пірс швидко нажив собі величезне багатство. І ось знаменитий адвокат прислав свого посла до Престо, нібито зацікавившись казусною справою. А втім, це не перешкодило Пірсу поставити Престо такі умови, які Тоніо в душі назвав грабіжницькими, його майно повинно було розтанути мало не на половину. Кілька днів Престо вів переговори з представником Пірса, який ішов тільки на незначні поступки. Зовсім знесилений спритністю адвоката, Престо був змушений прийняти всі умови і підписатися під найрізноманітнішими зобов’язаннями, аж до вексельних. Що робити? Вовчий закон: на пораненого накидається вся зграя. Пірс іще благородніший, ніж інші: дещо залишає і Престо. До того ж справа тепер у надійних руках. Того, що зробить Пірс, не зробить жоден адвокат у Штатах; кажуть, не було ще випадку, щоб Пірс програв процес, за який він узявся. »
Тепер Престо міг займатись іншою, не менш важливою справою, для якої треба було залишитися на самоті.
Доктор Цорн перед початком лікування казав Престо:
— Ви ще не бачили свого справжнього обличчя, такого, яким воно мало бути, коли б хвороба з дитинства не спотворила вас.
Престо побачив своє справжнє фізичне обличчя, але до цього обличчя не підходила тепер манера гри потвори Престо, як не підходив старий костюмчик карлика новому тілу. Нове обличчя, нове тіло вимагали й нового внутрішнього змісту, нової мети в житті, нових прийомів творчості в мистецтві. В цьому Престо пересвідчився після розмови з Пітчем, Геддою Люкс та іншими. Питання виявилося складнішим, ніж він чекав. До нового фізичного обличчя йому треба було знайти і нове обличчя артиста, новий репертуар, нові ролі. Над цим треба було серйозно подумати, думки вимагають зосередженості, а по-справжньому зосередитись можна тільки на самоті.
«Так жив на самоті й Будда, бажаючи знайти своє обличчя, спочатку в гаю мангових дерев на березі ріки Анома, а потім у дрімучих лісах Урувели. Де б знайти такі ліси?» думав Престо.
Він довго вибирав, куди б йому поїхати. Пригадував відлюдні місця своєї великої батьківщини, гори, ліси, пустелі. їх було немало. Але забиратися надто далеко в глушину не годиться: він повинен стежити за ходом справи. Можливо, адвокатові потрібні будуть якісь довідки. Пірсові, звичайно, Престо повідомить свою адресу, але тільки йому одному, і притому під найсуворішим секретом.
І раптом він згадав про Ієллоустонський національний парк. Парк, територія якого більша, ніж територія Бельгії! Є де побути на самоті! Там знайдуться такі глухі куточки, куди не заглядають туристи. Він зупиниться не в готелі, а найме кімнату у якого-небудь сторожа чи лісника. Чудово! До речі, він побачить цей славнозвісний парк, це світове чудо. В безперервній роботі, весь час поспішаючи, Престо досі не спромігся побувати в знаменитому парку. Тепер він побачить його, трохи розважиться в поїзді, — це дуже потрібно, — а потім забереться в гай мангових дерев і думатиме про свою долю.
І Тоніо почав діяльно готуватися до подорожі. Він накупив книжок, путівників по Ієллоустонському парку, багато книжок з кінематографії, літератури і навіть філософії, йому багато в чому треба було розібратися. Він ретельно склав маршрут, змінюючи засоби пересування, щоб краще замести сліди. І в той час, коли гості на званій вечері ще допивали останні бокали, шукаючи господаря, який кудись вийшов, Престо був уже далеко.
СТОРОЖ-УЧЕНИЙ
Хоч як підготували Престо путівники та книги, він був дуже вражений, побачивши Ієллоустонський парк. Природа немовби зібрала тут усі химерні форми, всі контрасти, всі барви, все, що може дивувати і очаровувати. Гори, ущелини, водопади, озера, ліси змінювалися, наче в калейдоскопі. Вода гарячих джерел викидала наверх крихітки вапна, які, охолоджуючись, кам’яніли й утворювали цілу систему терас, немовби виточених з мармуру. Ці тераси, то вузькі, то широкі, були обведені підвісками і вигадливим мереживом із сталактитів. Зовсім білі тераси змінювалися світложовтими, рожевими, синіми, зеленими, коричньовими… Особливо зацікавила Престо висока тераса, що звалася Кухнею Диявола. Це був темний простір, в якому чути було глухий гуркіт. Ніби якісь величезні чорні сніжини, кружляли кажани, майже зачіпаючи Престо і шофера своїми крилами… І раптом нова декорація — «Золоті ворота» з лави, забарвленої в золотистожовтий колір, «Лебедине озеро», дика гірська місцевість із сніговими вершинами. Чи не зупинитися тут? Ні, занадто сувора картина. Далі! Басейн гейзера Герріса і гарячих джерел — «Чорний воркотун», «Людина миті», що викидає струмінь вгору кожної хвилини, «Постійний», що вивергається через двадцять хвилин. Нижче — різнобарвні грязьові джерела: рожеві, жовті, білі… Вода з шумом била з цих джерел і химерними каскадами падала на землю. Далі, далі від цього шуму!..
Бірюзове джерело з незвичайно голубою і прозорою водою відбивається в дзеркальній поверхні Призматичного озера. Навколо безліч гейзерів і гарячих джерел, маленькі гірські озера, ізумрудні струмки з водопадами… Ось химерної форми гейзер «Вулик», ось «Губка», «Лев». А далі, поміж скелями, які виблискують топазами і рубінами, лежить Ізумрудне озеро. Воно зачарувало Престо. Щоправда, тут, як і скрізь, виднілися готелі для туристів, будиночки з бензиновими колонками для обслужування автомобілів, вигадливими кіосками з прохолодними напоями, то у вигляді величезного капелюха-котелка, — своєрідна реклама фірми капелюхів, — то у вигляді буддійської статуї, то в стилі китайської альтанки. І скрізь настирливі реклами: на стінах будинків, на огорожах, на придорожніх деревах, навіть на скелях. Ці реклами про зубну пасту, підтяжки, бритви, патентовані ліки спотворювали найкрасивіші в світі види. Але далі від проїжджої дороги виднілися ще не займані місця.
Престо помітив вдалині самітний будиночок, скромну хатку на схилі гори. До неї вела вузька, поросла травою доріжка, якою ледве міг проїхати автомобіль. Напевно; житло сторожа. Оце те, що треба. Престо звелів шоферові проїхати до будинку. Шофер неохоче скорився: «машину поламаєш».