Читати далі у Еллен не було часу, та й нецікаво. Містер Сміт, мабуть, пише якусь роботу про кіно.
Іншим разом Еллен знайшла на столі конверт, який випадково забув Тоніо. На конверті стояла адреса місцевої поштової контори, а адресований лист був до запитання містерові Антоніо Престо.
Це вразило Еллен. Отже, славнозвісний Тоніо Престо ще існує і, напевно, живе десь поблизу. Але чому розірваний конверт опинився на столі містера Сміта? Це була загадка. Можливо, Сміт — близький родич або друг Тоніо Престо? Що ж, це може бути. Але чому містер Сміт ніколи не казав їй, що особисто знає Престо? У Еллен уже не раз виникала думка про те, що між Тоніо Престо, якого вона чудово знала по екрану, і їх пожильцем є якась невловима схожість, незважаючи на те, що Сміт — здорова, нормальна молода людина, а Престо — потвора. Еллен була надзвичайно зацікавлена своїм відкриттям. Але ні з пожильцем, ні навіть із своїм дядьком вона не наважилась поговорити про це. Не можна ж було признатись у своїй нескромній цікавості — читанні чужих паперів. Ореол таємниці викликав у Еллен новий інтерес до містера Сміта. Досі вона вважала Сміта скромним журналістом, невдахою, у якого немає грошей навіть для того, щоб зупинитися в готелі. І ось виявляється, що він має якісь дуже близькі і таємничі відносини з самим Тоніо Престо. І, можливо, тільки з цих причин Сміт оселився в скромному будинку сторожа. Вона почала з посиленою увагою стежити за пожильцем, так що він, кінець кінцем, помітив це й одного разу спитав її:
— Останнім часом, Еллен, ви не спускаєте з мене очей. Чи бува не закохались?
Дівчина зніяковіла, потім немовби аж розсердилась і відповіла:
— І не думала. Це вам тільки здається.
— Що здається? Що ви закохані в мене? Я цього й не кажу. Але що ви якось особливо поглядаєте на мене — це факт.
«Ну почекай же, я тобі відповім!» подумала Еллен і сказала:
— У цьому ви, можливо, й маєте рацію. Справа в тому, що ви чимось нагадуєте мені Тоніо Престо.
Престо зніяковів у свою чергу. «Чи не прочитала вона адреси на конверті? Здається, я забув одного разу на столі. Ні, вона цього не зробить. Еллен надто мало цікавиться мною, щоб читати мої папери».
— Он як! — вигукнув Престо, вже оволодівши собою. — А ви нагадуєте мені, як дві краплі води, одну знайому… У вас багата уява. Так ви, чого доброго, уявите, що я і є Тоніо Престо.
Еллен розсміялась і вигукнула:
— Ну, моя уява не настільки велика. Таких чудес не буває.
Престо зітхнув полегшено, але після цієї розмови став якийсь задумливий і обережний у розмовах з Еллен.
Настрій його знову змінився. Він, мабуть, нервував. Ще частіше ходив у поштову контору. Часто Еллен чула, як він схвильовано крокував по кімнаті. У сад він майже не виходив.
У ці дні Тоніо чекав од адвоката Пірса остаточної відповіді в своїй справі. Пірс уже повідомив Престо, що після того, як губернатор, прокурор та інші учасники прощальної вечері за допомогою доктора Цорна змінили свою зовнішність, проект закону про позбавлення таких осіб майнових прав був повернутий назад. Усю цю історію придумав хитромудрий Пірс, його ж агенти доставили Тоніо і чудодійні порошки Цорна, одержавши їх якимсь невідомим шляхом, — напевно, через підкуплених слуг Цорна.
«Я не сумнівався в тому, що законопроект візьмуть назад, — писав Пірс. — Отже, головну перешкоду усунуто, і лишається тільки формальне встановлення ідентичності вашої нової особи з колишнім Престо. Довести це буде неважко. Перемогою є вже те, що суд визнав вашу довіреність на ведення судових справ і цим самим немовби визнав вашу дієздатність і правоздатність…»
Тепер Пірс спрямував свій вплив і зв’язки на те, щоб суд швидше призначив розгляд справи і щоб «усе зійшло гладко».
І ось настав день, який лишився пам’ятним для Престо і Еллен.
ЗНАМЕННИЙ ДЕНЬ
Вранці на кухню, де була Еллен, увійшов листоноша і сказав:
Прийміть телеграму містерові Антоніо Престо.
Еллен здивовано глянула на листоношу і відповіла:
— У нас не живе Антоніо Престо.
Листоноша знизав плечима, глянув на телеграму і простягнув її Еллен.
— Адреса вказана точно. Дивіться самі.
Еллен прочитала адресу.
— Так, — сказала вона, — адреса наша, але Антоніо Престо у нас не живе. Мабуть, телеграфна помилка. — І простягла телеграму листоноші.
Листоноша взяв, ще раз знизав плечима і вийшов. Через вікно його побачив Престо і гукнув:
— Алло! Кому телеграма?
— Антоніо Престо, — відповів листоноша.
— Давайте сюди. Я Антоніо Престо.
Спантеличений листоноша підійшов до вікна.
— Але ж… — зам’явся він, — мені сказали, що в цьому будинку не проживає Антоніо Престо. І потім… коли це той Антоніо Престо, якого знає вся Америка, то ви, містер, не дуже схожі на нього. — І листоноша нерішуче вертів телеграму в руці.
— Давайте, давайте! — нетерпляче вигукнув Престо, простягаючи руку. — Ви доставили телеграму за призначенням, адресат, приймає її, чого ж іще вам треба?
— Та ось міс сказала… — все ще вагався листоноша.
Престо вихопив у нього телеграму, вмить розпечатав і прочитав:
«Рішення суду вашу користь вітаю Пірс».
— Чудово! — весело сказав Престо. — Не турбуйтесь. Телеграму ви вручили адресатові. Зараз розпишусь… Ось вам за доставку додому і за хорошу звістку.
І Престо простягнув листоноші разом з розпискою десять доларів.
На обличчі листоноші засяяла посмішка, він подякував, побажав всіляких благ і бадьоро пішов назад.
— Перемога! — не стримавшись, вигукнув Престо, розмахуючи телеграмою над головою, зробив пірует, повернувся й побачив Еллен, яка стояла на порозі його кімнати, бліда, з широко відкритими од здивування очима.
— Навіщо ви це зробили? — глухо запитала вона.
— А ви все бачили й чули? Що таке я зробив, міс Еллен?
— Навіщо ви прийняли телеграму на ім’я Антоніо Престо? Навіщо ви обманули листоношу?
— Я не обманув його і прийняв телеграму тому, що я і є Антоніо Престо.
— Цього не може бути!
— А проте це факт! — весело вигукнув Престо.
— Тоді, значить, ви обманули нас, мене і дядька, називаючи себе містером Смітом?
— Так, у цьому я винен. Особливі обставини змусили мене зробити такий вчинок. Не судіть мене, доки не вислухаєте моїх пояснень. Коли повернеться з обходу містер Баррі, я вам усе розповім.
Еллен пішла в кухню насуплена, похмура, не сказавши більше ні слова. Все це було надто незвичайно, перевертало всі уявлення про пожильця. Багато чого з того, що Еллен говорила містерові Сміту, вона не наважилася б сказати Престо. Еллен пригадала всі свої розмови з ним, пригадала, як іноді суворо обходилася з невдахою-журналістом. Потім почала заспокоювати себе: «Ні, це не той знаменитий Антоніо Престо, якого вона знала по екрану. Мабуть, однофамілець, може родич…» Дівчиною настільки оволоділи сумніви і цікавість, що вона в цей день нічого не могла робити.
Прийшовши з ганчірками та швабрами з одній руці і відром води в другій у кімнату Престо, вона була дуже збентежена. Як тепер поводитися з цим новоз’явленим Престо? Вона вже не сказала йому, як звичайно: «Тепер тікайте, не заважайте!», а глянула на нього майже винувато і пробелькотіла:
— Містер… Престо! Пройдіть, будь ласка, в сад…
— Зараз! — відповів Престо. — Хвилиночку… — Він швидко писав щось на телеграфному бланку.
Ця випадкова затримка розсердила Еллен. Їй здалося, що Престо навмисне затримує її, солідничає. Та й вона гарна! Немов підлещується! І вже із звичайною суворістю вона сказала:
— Мені ж треба прибирати!
— Ось і все! — сказав Престо. — Вибачте, що затримав вас. Піду я не в сад під сосну, а, з вашого дозволу, на пошту. Піп! — гукнув він собаку. — Ходімо гуляти.
Сенбернар, який уже давно заглядав у кімнату, почав весело гавкати і стрибати.
Престо вийшов.
— Містер См… Містер Престо! — гукнула його Еллен несподівано для себе. Цікавість виявилася сильнішою за неї.