Престо повернувся.
— Вибачте… — промовила вона, і щоки її почервоніли. — Скажіть мені тільки, поки прийде дядько, ви… той чи не той Тоніо Престо?
— І той, і не той, — відповів він. — Пробачте, я дуже поспішаю на пошту. Потерпіть трохи.
І він пішов у супроводі Піпа.
Обпершись на палицю швабри, Еллен кілька хвилин стояла в роздумі, а потім з запалом почала прибирати.
Але події пам’ятного дня на цьому не кінчилися.
Адвокат Пірс звичайно посилав усю кореспонденцію Престо на вигадане ім’я Сміта в поштове відділення, як вони домовились. Останню ж телеграму Пірс послав на ім’я Антоніо Престо, в будинок лісника, вважаючи, що Престо більше не має потреби зберігати своє інкогніто. Ця телеграма з повною адресою і справжнім прізвищем сама повинна була символізувати, що Престо-новий уже є повний і визнаний спадкоємець Престо-потвори. «Клієнт не міг не бути задоволений з такої телеграми», думав Пірс. І він не помилився. Але адвокат не подумав про всі наслідки свого вчинку.
Журналісти найбільших газетних трестів уже давно намагалися знайти місцеперебування Престо, який зник так несподівано. Для журналістів це був свого роду спорт. Кожному хотілося першим знайти Престо. На пошті, на телеграфі у журналістів були свої платні агенти з числа службовців, які зобов’язані були негайно повідомляти про все, що їх цікавило.
І ось не встиг Престо повернутися з поштової контори, як до будинку Баррі під’їхав автомобіль з одним із всюдисущих журналістів. Він жив у готелі поблизу і на годину раніше за Престо одержав од свого агента-службовця нью-йоркського головного телеграфу повідомлення про те, що на ім’я Антоніо Престо надіслана телеграма на адресу Ієллоустонського національного парку. І журналіст негайно виїхав.
Він мав вигляд солідного комерсанта. Можна було також подумати, що він турист. На грудях у нього перехрещувалися ремені, на яких висіло два фотоапарати: маленька «кінема» і «дзеркалка». Ще не виходячи з автомобіля, журналіст устиг зняти будинок лісника і Еллен, яка виглядала з вікна, з шваброю в руці. За кілька хвилин свого перебування він зробив кілька десятків знімків, з люб’язною безцеремонністю скрізь втручаючись. Він обрушив на Еллен, яка аж горіла від збентеження, лавину запитань. Дівчина так розгубилася, що відповідала тільки вигуками, а проте журналіст списував сторінку за сторінкою стенографічними ієрогліфами. Та коли нежданий гість підійшов до письмового стола Престо з явним наміром переглянути папери, які там лежали, Еллен втратила самовладання. Весь гнів, який зібрався в ній проти настирливого відвідувача, раптом прорвався. Вона, як той вартовий, затулила собою куток, загрозливо взяла швабру наперевіс і сказала голосом, уриваним від хвилювання:
— Містер! Хазяїна немає дома… Зараз же вийдіть з кімнати!
— Хе-хе! От яка ви гаряча! — І, вважаючи Еллен за дочку чи наймичку бідного лісника, він вийняв товстий бумажник і зашелестів доларами. — Може, ви подобрішаєте, коли…
— Геть! — крикнула Еллен, махнувши шваброю перед самісіньким носом журналіста.
Він сторопів, пробурчав: «Ну, ну!..» — і під натиском Еллен, задкуючи, вийшов з кімнати.
«Що ж тепер буде?..» подумала Еллен, відчуваючи, що зайшла далеко. Якщо журналіст поскаржиться Престо, як він розцінить її вчинок?
І раптом вона почула гавкання Піпа і зітхнула так, ніби скинула з плечей важкий мішок.
«Хай тепер містер Престо сам розправляється з ним як хоче!»
А містер Престо розправився дуже просто.
— Ніяких інтерв’ю, і повертайте назад! — сказав він рішуче. Престо звик обходитися з цією братвою.
Журналіст одразу зрозумів, що з інтерв’ю тут справа безнадійна. Він міг тільки сердито клацнути тричі апаратом, щоб зняти знайденого Престо, але той швидко, мов ящірка, повернувся спиною, перш ніж клацнув затвор.
Машина поїхала. Престо застав Еллен у застиглій позі, з шваброю в руках.
— Цей нахаба, здається, завдав вам турбот? — співчутливо запитав Престо.
— Так, але і я йому, здається, теж… — відповіла Еллен і під впливом збудження розповіла йому про все.
Тоніо розсміявся і низько вклонився.
— Ви прекрасно захищали мої інтереси, міс. Але досадно! Тепер журналісти налетять, мов сарана. Я вичитаю цьому Пірсові за його необережність… Хоч з дому тікай… А втім, я скоро поїду, але до від’їзду мені ще багато про що треба поговорити з вами і вашим дядечком. Так ось що: як тільки сюди хтось з’явиться, кажіть, що я поїхав у Канаду. Не церемоньтесь. Якщо треба буде, ще раз пустіть у хід і вашу побідоносну швабру.
В цей день справді було ще кілька нальотів журналістів, але Еллен енергійно випровадила їх, навмисне вдаючи з себе грубу, необтесану, безтолкову жінку. І Престо, ховаючись у саду, з інтересом спостерігав ці сцени і шепотів: «Ех, Гофмана б сюди з апаратом!.. Ну нічого! Ми ще знімемо її в цій ролі!»
Увечері, коли повернувся Баррі, Престо за вечерею розповів лісникові-вченому і його племінниці свою незвичайну історію, з якої Еллен не пропустила жодного слова.
— Що ж ви думаєте робити далі? — спитав Баррі, коли Престо закінчив свою розповідь.
— У мене вже готовий план, який я створив під вашим дахом. Про нього ще ніхто не знає, і хай це поки що й залишиться між нами… З моєї розповіді ви бачите, що навіть видатні артисти повністю залежать від підприємців, — говорив далі Престо. — Містер Пітч відмовив мені. Ну що ж! Добре сміється той, хто сміється останній. Постараюсь обійтися й без містерів пітчів.
— Ви хочете вступити в Асоціацію кіноартистів, що організували, як я чув, власне кінопідприємство? — запитав Баррі.
— Асоціація кіноартистів — тільки перша спроба кінопрацівників колективно захищати свої інтереси, — відповів Престо. — Але, по суті, це об’єднання кінозірок. Асоціація глибоко пройнята комерційним душком, і середнім акторам, не кажучи вже про статистів, там живеться нелегко. Притому і творчо в цій Асоціації я не був би цілком вільний, а мені потрібна повна свобода — свобода писати сценарії, режисирувати, грати. Те, що я задумую в цій галузі, — заздалегідь можна сказати, — зовсім не сподобається верховодам Асоціації.
— Звідси можна зробити висновок, що ви хочете організувати власне підприємство? — запитав Баррі.
— Саме так.
Баррі нічого не відповів, тільки повів бровою і, затягнувшись люлькою, пустив струмінь диму.
— Ви сумніваєтеся в успіху? — запитав Престо і, не чекаючи відповіді, говорив далі. — А я вірю в успіх. Позов містера Пітча, лікування і, головне, судовий процес дуже вичерпали мій капітал. Але все ж у мене лишилася достатня сума, щоб розпочати справу. Принаймні її вистачить для того, щоб випустити на екран першу картину. А що далі? На позичку я, звичайно, не можу розраховувати. Банки відчують у моєму підприємстві небезпеку і не тільки не дадуть мені грошей, але й всіляко шкодитимуть мені. Це я передбачаю. Та я розраховую на інше. Моє підприємство не буде строго комерційним, хоч, звичайно, воно не повинно бути й збитковим, інакше я не витримаю боротьби. Воно повинно мати кооперативний характер у значно більшій мірі, ніж Асоціація кіноартистів. Це буде об’єднання не тільки артистів, але й усіх без винятку працівників, аж до теслярів і прибиральників. Тільки в Голлівуді завжди є більше сотні безробітних режисерів, тисячі кіноартистів. Вони охоче згодяться перший час одержувати навіть менше, ніж звичайно, доки підприємство не почне давати прибутки, учасниками яких вони стануть. Але таке обмеження, я думаю, і не буде потрібне. Навпаки, я постараюсь поставити середніх і нижчих працівників у порівняно кращі умови. Спайка на грунті солідарності інтересів допоможе нам витримати боротьбу навіть з левіафанами-кіноконцернами. Принаймні я надіюсь на це.
— Вам видніше, — сказав Баррі.
— Я роблю ставку на людей, — натхненно говорив Престо. — Мені потрібні вірні помічники, які розуміли б мене і на яких я міг би покластися. І ось… я подумав про вас, містер Баррі.