— Ну звичайно, — посміхаючись відповів Тоніо. — Невже ви досі сумніваєтесь у цьому?
— Вибачте, але я людина проста, і в мене ум за розум заходить, коли я думаю про все це. А що, думаю, коли мого хлопчика вбив який-небудь бандит, схожий на нього, і оголосив себе Престо. І я служитиму йому…
— Ось у чому справа! Ну, тепер, здається, ви договорили все до кінця! Ідіть швидше за мною!
Престо підійшов до письмового стола, показав Себастьянові цілу серію фотографічних карточок, на яких послідовно були зображені всі фази перетворення старого Престо в нового, пояснив йому, чому і як це сталося. Себастьян був приголомшений, хитав головою, перебирав карточки, порівнюючи з живим обличчям Престо.
— Чудеса! — нарешті вигукнув він.
— Так, чудеса науки, — сказав Престо. — Ну, тепер ви вірите, що я не бандит, який убив вашого хлопчика? А якщо й досі не вірите, я можу розповісти вам усе-все, що сталося з того часу, як ви прийшли в мій будинок, усі наші розмови, всі подробиці життя. Жоден бандит, який би він не був спритний, не може знати цього! — І Престо справді нагадав деякі епізоди, про які ніхто не знав, крім нього та Себастьяна. І тільки тоді старик посміхнувся щирою посмішкою і вигукнув:
— Значить, і справді мій хлопчик підріс!
— Ну от! Давно б так, старина! — в свою чергу вигукнув Престо. — Значить, живемо, як і раніш?
Себастьян закивав головою.
«Я здобув найважчу перемогу!» подумав Престо і сказав:
— А то вигадали йти, в той час як ви мені дуже потрібні. Більше, ніж раніш. Адже я починаю нове життя, Себастьян… До речі, які, на вашу думку, меблі потрібні, щоб обставити кімнату молодої дівчини? Туалетні столики, трюмо, трельяжі…
Себастьян посміхнувся тільки очима: «Ось воно куди повернуло нове життя! Ну що ж, на те й виріс!..»
Спостережливий Престо помітив веселий вогник в очах старого слуги.
— Ви не думайте, що я збираюся привести дружину в дім, — поспішив сказати Престо. — Ні, я просто вирішив здати внайми кілька кімнат верхнього поверху. Навіщо мені стільки? Там поселиться один джентльмен із своєю племінницею. Я здаю квартиру з обстановкою…
— Невже до цього дійшло? — занепокоєно спитав Себастьян.
— До чого, старина?
— До того, що ці суди і адвокати так общипали вас, що доводиться вже здавати внайми кімнати. Я ж теж газети читаю…
— Ні, Себастьян, наші справи ще не настільки погані. Але, бачите, квартирант працюватиме у мене секретарем. Особистим секретарем… Я відкриваю власне підприємство… Треба, щоб він завжди був під рукою. А у нього племінниця…
— Розумію! — багатозначно сказав Себастьян. І в думці додав: «А все-таки, якщо тут замішалася племінниця, справа нечиста». І з відвертістю старої няньки спитав: — А хто вона, племінниця? Дівчина? Молода?
— Так.
— То чи зручно їй, хоч і з дядьком, бути в квартирі холостяка?
«І він про те саме! Другий і, мабуть, не останній!» подумав Престо, проклинаючи в душі лицемірні нрави суспільства. Поселення Еллен у його будинку може стати приводом до наклепу. Але він не відступить, а Еллен не з тих дівчат, які надають усьому цьому значення!
— Ви маєте рацію, Себастьян. Але я про все подумав. Нам треба буде знайти даму-компаньйонку. Літню жінку з пристойного товариства. І тоді все буде гаразд.
Себастьян кивнув головою, і вони почали складати список меблів та необхідних речей для нових пожильців.
НОВИЙ САНЧО ПАНСА
— Поверніться! Ще! Пройдіться! Присядьте! Підніміться! Жест здивування… жаху… несподіваної радості…
Престо стояв посередині великої кімнати, що виходила на північ. Стіна і частина даху були засклені. Інші стіни задрапіровані чорним оксамитом. На паркетній підлозі викладено чорний квадрат — поле фокуса кіноапарата. Це було домашнє ательє Тоніо. За кілька метрів од нього, нахилившись до візира кіноапарата, стояв Гофман. Скільки вдалих поз, жестів Престо зняв Гофман у цьому ательє, день у день спостерігаючи унікального потвору-карлика! Тепер Гофман вивчав нового Престо.
— На сьогодні досить. Нам ще багато про що треба поговорити, Гофман! — сказав Престо і, вийшовши з «магічного» квадрата, пройшов до скляної стіни, де стояв стіл з двома кріслами. На столі лежали папки з паперами, сигарна скринька, цигарки, електрична запальничка, попільниця. Тоніо закурив цигарку.
— Ну як? — з деяким хвилюванням запитав він Гофмана.
Гофман не поспішаючи обрізав сигару автоматичним ножичком, закурив, випустив струмінь диму і, нарешті, відповів, дивлячись кудись вбік:
— Я ще не бачу вашого нового обличчя, Престо. Ви багато чого придбали, але багато і втратили. Ваші рухи стали більш повільними, плавними. Це хороше надбання. Пам’ятаєте, скільки клопоту завдавали ви мені своїми швидкими, метушливими рухами? Для вас зробили виняток, по-перше, тому, що інакше ви не могли, і, по-друге, тому, що в цьому полягала одна з характерних особливостей вашого артистичного обличчя. І все ж мені нерідко доводилося вдаватись до уповільнених зйомок, у той же час примушуючи ваших партнерів трохи прискорювати рухи, щоб знайти якусь рівнодіючу. Це була пекельно складна робота. Тепер цієї трудності немає. А що ж є нове? Поки що я якось не відчуваю його. І, відверто кажучи, коли б ви прийшли в кіноательє на перевірку як нікому не відомий молодий чоловік, що хоче випробувати себе в кіно, я не певен, чи зацікавилися б вами директор, кінооператор, режисер…
Престо кинув цигарку, ніби вона була дуже гірка, і закурив сигару.
— Ви пробачте мені, що я так відверто… — трохи зніяковів Гофман.
— Відвертість — це найкраще, — відповів Престо. — Ваші слова, не потаю, завдають мені трохи прикрості, але не дивують. Я чекав цього. Інакше й бути не могло. Але я вірю в себе. Моє нове обличчя! Щоб його побачити, недосить покрутитися перед вами… Ви знаєте мій творчий метод. Мені треба ввійти в роль, перевтілитися в героя, почати жити його життям, усіма його почуттями, тоді самі собою прийдуть потрібні жести, міміка, пози і розкриють обличчя. Ось почекайте. Я вже працюю над сценарієм. І коли я прийду до вас у ролі нового героя, ви побачите моє нове обличчя.
— Що ж це за сценарій? — зацікавився Гофман.
Престо нахмурився, а Гофман розсміявся.
— Бачу, що у вас багато чого залишилось від старого Престо! — вигукнув він. — Новий сценарій завжди був таємницею для навколишніх, поки ви не поставите останньої крапки. У, який ви бували сердитий під час цієї роботи! Немов одержимий. З вами й говорити в цей час важко було. Ви або лютували, або нестямно дивилися на співбесідника. Ви, мов тяжкохворий, втрачали сон і апетит. Але ось наставав день, і ви з’являлися з веселою посмішкою, ставали добрим і товариським. І всі в кіностудії, починаючи від «зірок» і кінчаючи теслярами, знали: новий сценарій народився!
Престо посміхнувся і відповів:
— Так, це правда. І в цьому я, здається, не змінився.
— Але якщо ви не хочете розповісти зміст нового сценарію, то, може, ознайомите мене хоч із загальними вашими планами? Адже нове обличчя, наскільки я розумію, повинно створити і новий напрям у вашій творчості?
— Інакше й бути не може, — сказав Престо і простягнув руку до папки. — Про це я й хотів поговорити з вами.
Тоніо покопався в папці і витяг списаний аркуш.
— Ось, як вам подобається цей уривок з Уолта Уітмена: «…Признайтеся, що для гострого ока всі ці міста, переповнені нікчемними гротесками, каліками, блазнями, які безглуздо кривляються, і потворами, здаються якоюсь безрадісною Сахарою. У крамницяx на вулицях, у церквах, пивних, присутствених місцях — скрізь легковажність, пошлість, лукавство і брехня; скрізь фатувата, квола, чванлива, передчасно достигла юність, скрізь надмірна похіть, нездорові тіла, чоловічі, жіночі, підфарбовані, підмальовані, в шиньйонах, грязного кольору обличчя, зіпсована кров; здатність до материнства припиняється чи вже припинилася, вульгарні поняття про красу, низькі нрави чи, вірніше, повна відсутність нравів, якої, мабуть, не знайти в усьому світі…» Так Уітмен писав про сучасну йому американську демократію. Згодьтеся, що тепер картина не краща, а гірша, — закінчив Престо.