— Так, вони люблять бейсбол. Просто неймовірно! Вони почали працювати над цією величезною спорудою, призначеною для дозвілля, для безглуздого спорту, який просто марнує час...
— Її завершено,— перебив його Бейнс,— це її остаточна форма. Споруда відкрита з одного боку. Новий архітектурний проект. Вони дуже ним пишаються.
Лотце поглянув униз.
— Схоже, її проектував єврей,— зауважив він.
Бейнс довго дивився на свого співрозмовника. На мить він ясно побачив у свідомості німця якесь відхилення, якусь ознаку психічної хвороби. Чи Лотце справді мав на увазі те, що сказав? Чи були його слова спонтанним спостереженням?
— Сподіваюся, ми ще побачимося у Сан-Франциско,— сказав Лотце, коли ракета приземлилася,— я почуватимуся некомфортно, якщо не матиму співвітчизника, з яким можна поговорити.
— Я не ваш співвітчизник.
— Так, це правда. Але расово ми доволі близькі. По суті, однакові.
Лотце заворушився, готуючись розстебнути складну систему пасків безпеки.
«Чи я й справді расово споріднений з ним? — подумав Бейнс.— І ми такі близькі родичі, що у найважливішому нас, по суті, ніщо не відрізняє? Тоді я теж ношу в собі це психічне відхилення. Ми живемо у божевільному світі. При владі шаленці. Як давно ми вже так живемо? Як давно існуємо, знаючи, що це так? І чи багато з нас і справді це розуміють? Точно не Лотце. Мабуть, якщо ти усвідомлюєш своє божевілля, то ти не божевільний. Або принаймні перебуваєш на шляху до одужання. До пробудження. Гадаю, мало хто це усвідомлює. Поодинокі люди тут і там. Але основна маса людей... що вони думають про це? Усі ці сотні тисяч людей, що живуть тут, у місті. Чи їм здається, що вони перебувають у нормальному світі? А чи вони здогадуються, починають усвідомлювати правду?..»
«Але що таке ненормальність? — думав він далі.— Юридичне визначення. Що я хочу сказати? Я відчуваю це, розпізнаю його, але що воно насправді?»
«Це їхні дії, те, чим вони є,— подумав він.— Їхнє несвідоме. Брак знання про інших. Вони погано розуміють, що вони чинять з іншими, які руйнування принесли і продовжують нести. Але ні, не так. Я не знаю. Лише відчуваю це інтуїтивно. Але... Вони навмисно жорстокі? Це воно? Ні. Господи, я не можу вловити, не можу дійти ясності. Вони хочуть бачити лише частину реальності? Так. Але це ще не все. Йдеться про їхні плани. Так, їхні плани. Підкорення інших планет. Щось несамовите й хворобливе, як їхнє завоювання Африки, а перед тим Європи та Азії.
Перспектива, з якої вони дивляться. Вона космічна. Замість окремої людини чи дитини вони бачать абстракцію: расу, землю. Volk Land. Blut. Ehre[25]. Не людей честі, а просто Ehre, честь. Для них абстракція реальна, а реальність невидима. Die Güte[26], доброту, але не добрих людей, не цю конкретну добру людину. Так вони сприймають час та простір. Вони прозирають крізь теперішнє і бачать велику глибоку чорноту, що лежить за ним, незмінність. А це фатально для життя. Бо життя врешті-решт не стане. Колись у Всесвіті були тільки частки пилу, гарячі водневі гази, і так буде знову. Це лише мить, ein Augenblick[27]. Процеси у космосі пришвидшуються, розчавлюючи життя, зводячи його знову до граніту й метану. Оберт колеса — і не стане нічого живого. Це все тимчасово. І вони, ці божевільні, відповідають на поклик граніту та пилу, на це жадання неживого. Вони хочуть допомогти Natur[28].
І я розумію причину. Вони хочуть бути суб'єктами, а не жертвами історії. Вони ототожнюють себе із Божою силою і вважають себе подібними до Бога. У цьому суть їхнього божевілля. Вони у полоні якогось архетипу. Їхні еґо психотично розширилися, і вони вже не можуть визначити, де закінчуються самі і де починається божественне. Це не зарозумілість, не гординя. Це роздутість еґо, яка сягнула апогею, коли стерлася межа між тим, хто вірить, та тим, у кого вірять. Людина не поглинула Бога — Бог поглинув людину.
Вони ніяк не можуть зрозуміти, що людина безпорадна. Я слабкий, крихітний, для Всесвіту я — ніщо. Він не помічає мене. Я живу невидимкою. Але що в цьому поганого? Хіба так не краще? Боги нищать тих, на кого звертають увагу. Будь маленьким — і ти уникнеш заздрощів великих».
Розстібаючи свій ремінь, Бейнс сказав:
— Містере Лотце, я нікому цього не казав. Я єврей. Розумієте?
Лотце витріщився на нього із жалістю.
— Ви б ніколи не здогадалися, оскільки зовнішньо я анітрохи не схожий на єврея. Мені зробили пластичну операцію на носі, звузили мої великі жирні пори, відбілили шкіру за допомогою хімічних препаратів, змінили форму черепа. Інакше кажучи, за зовнішністю мене ідентифікувати неможливо. Я маю доступ до найвищих кіл нацистського суспільства і часто буваю там. Ніхто ніколи не викриє мене. А ще...
Він помовчав, стоячи поруч із Лотце, зовсім близько, а потім сказав так тихо, що лише Лотце міг почути:
— Є й інші. Чуєте? Ми не померли. Ми ще існуємо. Ми живемо далі, невидимі для вас.
— Служба безпеки...— пробурмотів врешті Лотце.
— Служба безпеки може переглянути мою особову справу. Можете донести на мене. Але у мене зв'язки із дуже впливовими людьми. Дехто з них — арійці, а дехто — євреї, які обіймають високі посади в Берліні. Ваш донос не матиме наслідків. А потім я одразу ж викажу вас. І тоді, завдяки тим самим зв'язкам, вас заарештують.
Він усміхнувся, кивнув і рушив проходом між рядами крісел до інших пасажирів, залишаючи Лотце в себе за спиною.
Усі спустилися трапом на аеродром, де дув холодний вітер. Внизу Бейнс на мить знову опинився поруч із Лотце.
— Взагалі-то,— сказав він, проходячи повз німця,— не подобаєтеся ви мені, містере Лотце, тому, гадаю, я все одно донесу на вас.
І пішов далі, лишаючи Лотце позаду.
У дальньому кінці аеродрому, біля входу до головної зали, чекало багато людей. Друзі та родичі пасажирів, дехто махав, усміхався, уважно вдивлявся у натовп, стурбовано шукаючи знайоме обличчя. Огрядний японець середнього віку, добре вдягнений — пальто англійського крою, гостроносі оксфордські черевики, капелюх,— стояв трохи попереду у супроводі молодшого японця, який тримався у нього за спиною. Вилогу пальта прикрашав значок достойника Тихоокеанського торгового представництва уряду Імперії.
«Це він,— зрозумів Бейнс.— Містер Н. Таґомі особисто приїхав, щоб зустріти мене».
Зробивши крок назустріч, японець звернувся до нього:
— Гере Бейнс, доброго вечора!
Він невпевнено схилив голову.
— Доброго вечора, містере Таґомі,— сказав Бейнс, простягаючи руку.
Вони обмінялися потисками рук та поклонами. Молодий японець також вклонився, широко всміхаючись.
— На цьому відкритому аеродромі трохи прохолодно,— зауважив містер Таґомі.— Якщо ваша ласка, ми можемо зараз же полетіти до центру міста вертольотом Представництва. Чи ви спочатку хотіли б скористатися вбиральнею?
Він стурбовано вдивлявся в обличчя містера Бейнса.
— Можемо вирушати просто зараз,— сказав Бейнс.— Я хочу поселитися у готель. Але мій багаж...
— Про нього подбає містер Котомічі,— сказав містер Таґомі,— він потім приєднається до нас. Бачите, сер, у цьому терміналі на багаж доводиться чекати у черзі майже годину. Довше, ніж ваш переліт.
Містер Котомічі ввічливо усміхнувся.
— Гаразд,— відповів Бейнс.
— Сер, я маю вручити вам подарунок,— сказав містер Таґомі.
— Прошу?
— Щоб заручитися вашою прихильністю.
Містер Таґомі сягнув рукою у кишеню свого пальта і дістав невелику коробочку.
— Ми обрали це з-поміж найкращих витворів американського мистецтва, які вдалося знайти,— сказав він, простягаючи коробочку.
— Що ж, дякую,— відповів Бейнс, приймаючи її.
— Увесь вечір добірна група наших службовців розглядала різні варіанти. Це найбільш автентичний взірець старої вмираючої культури Сполучених Штатів, рідкісний артефакт, оповитий флером безтурботних часів минулого.