Усе йшло добре, поки ніхто не ставив зайвих питань — як і у випадку фальшивих паперових грошей після війни. Нікому це не завдаватиме шкоди — аж поки не настане судний день. А тоді всі порівно зазнають краху. Але наразі ніхто про це не говорив, навіть ті, хто виготовленням підробок заробляв на життя. Вони заборонили собі думати про те, що вони роблять, зосереджуючись винятково на технічних аспектах.
— Як давно ти не створював оригінальних прикрас? — запитав Маккарті.
Фрінк знизав плечима.
— Багато років. Я можу робити збіса точні копії, але...
— Знаєш, що я думаю? Що ти заразився нацистським переконанням, нібито євреї не здатні нічого створювати. Що вони можуть лише копіювати й продавати. Що вони лише посередники.
Він безжально вдивлявся у Фрінка.
— Може, й так,— сказав той.
— Спробуй. Створи якийсь оригінальний дизайн. Або працюй безпосередньо з металом. Пограйся. Як діти граються.
— Ні,— мовив Фрінк.
— У тобі нема віри,— сказав Маккарті,— ти цілком втратив віру у себе, так? Прикро. Адже я знаю, що ти здатен на це.
Він відійшов від робочого станка.
«Прикро,— подумав Фрінк,— але це правда. Це факт. Я не можу викликати в собі захоплення або віру, відчути їх лише завдяки своєму рішенню».
«Цей Маккарті,— думав далі він,— збіса хороший начальник цеху. Він має унікальну здатність завести людину, змусити докладати максимальних зусиль, навіть якщо їй для цього потрібно переступити через себе. Природжений лідер. На мить йому майже вдалося надихнути мене. Але... Маккарті вже пішов. Його спроба не вдалася.
Шкода, що я не маю при собі оракула, я міг би його про це запитати, довірити цю справу його п'ятьом тисячоліттям мудрості». А тоді він згадав, що примірник «І цзін» є у фойє офісу корпорації «В.-М.». Відтак вийшов з цеху і поспіхом пробрався коридором через офіс у фойє.
Сівши там на одному зі стільців з хрому та пластику, Фрінк записав своє запитання на звороті конверта: «Чи варто мені спробувати відкрити свою творчу справу, як мені щойно було запропоновано?» А тоді почав підкидати монети. На початковому рівні дістав сім — так само, як на другому та третьому. Він зрозумів, що нижня триграма буде Цянь. Це вселяло надію. Цянь — це творчість. Потім на четвертому рівні — вісімка. Інь. І на п'ятому також вісімка, рівень інь. «Господи,— радісно подумав він,— ще один іньський рівень, і я дістану одинадцяту гексаграму. Тай. „Мир“. Дуже сприятливий результат. Або ж...» Його руки тремтіли, брязкаючи монетами. «Якщо дістану янський рівень, то гексаграма буде двадцять шоста. Да Чу. „Приборкуюча сила великих“». Обидві гексаграми дуже сприятливі, і утворитися мала одна або інша. Він підкинув три монети.
Інь. Шістка. Отже, «Мир».
Відкривши книгу, він прочитав віщування:
«Отже, потрібно вчинити так, як радить Ед Маккарті. Відкрити власну маленьку справу. А тепер шістка зверху — це мій єдиний змінний рівень». Він перегорнув сторінку. Який там текст? Пригадати він не міг. Мабуть, сприятливий, адже вся гексаграма була сприятливою. Єдність Неба і Землі... Але початковий і верхній рівень завжди були ніби поза гексаграмою, тому, можливо, верхня шістка... Він миттю вихопив поглядом рядок і прочитав:
«Ось і маєш!» — вигукнув він, охоплений жахом.
І коментар:
Зміна, на яку натякали середні рівні гексаграми, починає прояснюватися. Стіну міста поглинає рів, з землі якого її було збудовано. Наближаються лихі часи...
З усієї книги, з її понад трьох тисяч рядків, цей, безумовно, був одним із найзловісніших. І все ж гексаграма загалом давала добре віщування.
Отже, на яке з передбачень він мав покластися?
І як вони могли настільки відрізнятися? Ніколи раніше з ним не траплялося такого, щоб у пророцтві оракула були як удача, так і нещастя. Яка химерна доля — наче оракул пошкріб по дні кухля, розворушивши там усілякий темний непотріб, кістки та багно, а потім передумав і долив зверху світла, мов божевільний кухар. «Напевно, я натиснув на дві кнопки одночасно,— подумав він,— механізм заклинило, от і утворилася така недолуго перекручена версія реальності. На щастя, лише на мить. Довго вона не протрималася».
«Дідько,— подумав він,— я мав дістати одне пророцтво або інше, але не обидва — це неможливо. Не можуть удача і зла доля випасти водночас.
Чи все ж таки можуть?..
Ювелірна справа піде добре, віщування говорить саме про це. Але той рівень, той клятий рівень, він стосується чогось глибшого, можливо, якоїсь майбутньої катастрофи, навіть не пов'язаної з ювелірним бізнесом. Зла доля все одно чатує на мене...»
«Війна! — подумав він.— Третя світова війна! Ми — усі ці два мільярди, що товчуться тут,— загинемо, нашу цивілізацію буде стерто з землі. Градом падатимуть водневі бомби.
Ой ґевальт! Що ж це коїться? І я це спричинив? Чи це справа рук когось іншого, когось, кого я навіть не знаю? Чи винні ми всі? Усе це через фізиків і ту теорію синхронності — кожна частка пов'язана з усіма іншими, навіть перднути не можна, не змінивши загальний баланс у всесвіті. Це перетворює життя на смішний жарт, але поруч немає нікого, хто міг би з нього посміятися. Розгортаю книгу — і бачу віщування про майбутнє, яке навіть Бог волів би покласти у теку і забути. А я хто такий? Невідповідна людина — це я можу сказати напевне.
Я повинен взяти інструменти, забрати у Маккарті мої прилади, відкрити майстерню, розпочати свою мізерну справу, рухатися вперед, попри це жахливе віщування. Працювати, творити відповідно до свого власного бачення до самого кінця, жити так гідно, як лише зможу, так активно, наскільки в мене вистачить сил, аж поки для всіх нас, для всього людства, стіна не обвалиться у рів. Ось що оракул хоче мені сказати. Фатум так чи інакше врешті потрощить нас усіх, але до того часу я маю працювати. Я повинен користатися своїм розумом і своїми руками.
Пророцтво було лише про мене, про мою роботу. Але той рівень — він стосувався нас усіх.
Я надто мізерний,— думав він,— я можу лише прочитати написане, зиркнути вгору, а тоді опустити голову й далі гнути спину над тим, на чому зупинився, немовби нічого й не бачив; оракул не очікує, що я бігатиму по вулицях, горлаючи й завиваючи, щоб привернути увагу людей.
Чи може бодай хтось це змінити? — міркував він.— Усі ми разом... Або якась визначна особистість... Чи хтось у стратегічно вигідній позиції — хтось, хто вчасно опинився у правильному місці. Випадок. Збіг обставин. І від нього залежать наші долі, наш світ».
Згорнувши книгу, він вийшов із фойє і повернувся у цех. Знайшовши поглядом Маккарті, він помахав йому рукою, підкликаючи у тихий куток, де вони могли продовжити розмову.
— Що більше я обмірковую твою ідею, то більше вона мені подобається,— сказав Фрінк.
— Добре,— відказав Маккарті,— ось що ми маємо зробити. Потрібно добути гроші у Віндема-Метсона.
Він підморгнув і його повіка повільно й перелякано смикнулася.
— У мене є ідея, як це провернути. Я збираюся звільнитися і приєднатися до тебе. Ескізи — з мене. Чим погані мої ескізи? Я знаю, що вони хороші.
— Звісно,— сказав Фрінк, трохи оторопівши.
— Побачимося сьогодні після роботи,— сказав Маккарті,— у мене вдома. Заходь десь о сьомій, повечеряєш зі мною і Джін — якщо проти дітлахів нічого не маєш.
— Гаразд,— відповів Фрінк.
Маккарті поплескав його по плечі й пішов.
«Я подолав довгий шлях за останні десять хвилин»,— сказав собі Фрінк. Однак страху він не відчував, зараз його переповнювало захоплення.