«Так, усе трапилося швидко,— думав він, підходячи до свого станка і починаючи збирати інструменти.— Гадаю, подібні речі так і відбуваються. Вхопитися за шанс...
Усе життя я чекав на це. Коли оракул каже: „Потрібно чогось досягти“,— так воно і є. Справді, дуже сприятливий момент. Але що ж це за час? Що за ситуація? Шістка на вершині гексаграми одинадцятої перетворює все на гексаграму двадцять шосту — „Приборкуюча сила великих“. Інь перетворюється на ян, рівень рухається, і утворюється нова Ситуація. А я так збився на манівці, що навіть не помітив!
Закладаюся, тому я й отримав той жахливий рівень. Лише у такий спосіб гексаграма одинадцята може змінитися на двадцять шосту, лише через ту рухливу шістку згори. Отже, не варто мені так турбуватися за свій зад».
Але, попри захоплення й оптимізм, просто взяти й викинути з голови цей рівень не вдавалося.
«Однак я збіса добре стараюся,— іронічно подумав він.— Можливо, до сьомої мені вдасться про нього забути, наче його й не було.
Щиро на це сподіваюся. Адже наші з Едом балачки стануть початком великої справи. Одразу видно, що він задумав щось непересічне. І я не хочу лишатися осторонь.
Зараз я ніхто, але якщо я зможу це змінити, тоді, можливо, мені вдасться повернути Джуліану. Я знаю, чого вона хоче. Вона заслуговує на чоловіка, який щось важить, на того, кого шанують у спільноті. Meshuggener[31] їй ні до чого. У давнину чоловіки були чоловіками. Наприклад, до війни. Але тепер це все минуло.
Нічого дивного, що вона блукає з місця на місце, від чоловіка до чоловіка, не припиняючи пошуків. Навіть сама не знаючи, чого саме шукає, що потрібно її природі. Але я знаю, і завдяки цій великій справі з Маккарті,— хоч би що він задумав,— я досягну цього для неї».
Обідньої пори Роберт Чілден замкнув свою крамницю «Американські художні ремесла». Зазвичай він їв у кафе навпроти. У будь-якому разі він ішов не більше, ніж на півгодини, а сьогодні — усього на двадцять хвилин. Спогади про важкі випробування, які йому влаштував містер Таґомі та співробітники Торгового представництва, досі пригнічували апетит.
«Можливо, потрібно вести бізнес по-новому,— сказав він собі, повертаючись до крамниці.— Ніяких виїздів. Вирішувати всі справи тут, у магазині.
Дві години показувати товари — це надто довго. А на все загалом — чотири години. І от уже надто пізно знову відкривати крамницю. По обіді продано лише годинник із Міккі Маусом. Коштовна річ, справжній скарб, але...»
Відімкнувши двері, він підпер їх, щоб залишалися розчахнутими, а сам пішов у комірчину повісити пальто.
Повернувшись до зали, він виявив, що до нього завітав клієнт. Білий чоловік. «Гм,— подумав він,— несподівано».
— Доброго дня, сер,— привітався Чілден, злегка кланяючись.
«Імовірно, пінок. Стрункий, з доволі темною шкірою. Добре одягнений, стильний. Але почувається не у своїй тарілці. На чолі поблискує піт».
— Доброго дня,— пробурмотів чоловік, походжаючи магазином і роздивляючись виставлені товари.
Тоді він раптом наблизився до каси. Сягнувши рукою у кишеню пальта, він видобув маленьку візитницю з лискучої шкіри і показав кольорову візитівку з вигадливим шрифтом.
Емблема Імперії. Флот. Адмірал Харуша. Роберт Чілден роздивлявся візитівку. Вона справила на нього враження.
— Корабель адмірала,— пояснив відвідувач,— зараз у бухті Сан-Франциско. «Шокаку», авіаносець.
— Он як.
— Адмірал Харуша ніколи досі не був на Західному Узбережжі,— говорив далі відвідувач.— Поки він тут, хоче багато чого побачити, зокрема особисто відвідати вашу знамениту крамницю. На Рідних Островах йому неодноразово доводилось чути про «Американські художні ремесла».
Чілден із захватом вклонився.
— Однак,— продовжував чоловік,— через насичений графік адмірал не може навідати вашу знамениту крамницю особисто. Натомість він прислав мене. Я офіцер з його ескорту.
— Адмірал колекціонер? — запитав Чілден.
Його мозок працював на шалених обертах.
— Він поціновувач мистецтва. Знавець. Але не колекціонер. Йому потрібні речі для подарунків: він хоче вручити кожному офіцерові на своєму кораблі цінний історичний артефакт, особисту зброю часів героїчної Громадянської війни в Америці. Офіцерів дванадцять,— додав відвідувач після паузи.
«Дванадцять револьверів часів Громадянської війни,— подумав Чілден.— Ціна для клієнта — майже десять тисяч доларів».
Його пройняв дрож.
— Добре відомо,— продовжував чоловік,— що у вашій крамниці продаються безцінні старожитні артефакти зі сторінок американської історії, яка, на жаль, швидко зникає у лімбі часу.
Надзвичайно обережно добираючи слова — він не міг дозволити собі втратити таку нагоду, зробити бодай одну-єдину помилку,— Чілден сказав:
— Так, це правда. З-поміж усіх крамниць Тихоокеанських Штатів Америки у нас найкраща колекція зброї часів Громадянської війни, все, що лише можна собі уявити. Буду радий прислужитися адміралові Харуші. Я можу підібрати справді неперевершені взірці і принести на борт «Шокаку». Можливо, сьогодні ввечері?
— Ні, я огляну їх тут,— сказав відвідувач.
«Дванадцять,— подумки підраховував Чілден». Дванадцяти револьверів він не мав. Насправді у нього було лише три. Але, якби пощастило, він міг би зібрати дванадцять, придбати через різні канали протягом тижня. Повітряна швидкісна пошта зі Сходу, наприклад. Місцеві контакти серед оптовиків.
— Ви знаєтеся на такій зброї, сер? — запитав Чілден.
— Більш-менш. Я маю невелику колекцію особистої зброї, зокрема крихітний пістолет, подібний на пластинку доміно. Приблизно 1840 рік.
— Унікальна річ,— сказав Чілден, підходячи до сейфа, щоб дістати декілька револьверів на огляд офіцеру адмірала Харуші.
Повернувшись, він побачив, що відвідувач виписує чек. Спинившись на мить, чоловік сказав:
— Адмірал хоче заплатити наперед. П'ятнадцять тисяч доларів Тихоокеанських Штатів Америки.
У Чілдена все закрутилося перед очима. Проте йому вдалося вимовити спокійно і навіть трохи знуджено:
— Якщо бажаєте. Це не обов'язково. Проста бізнесова формальність.
Поклавши шкіряний, підбитий фетром футляр, він сказав:
— Ось винятковий екземпляр. Кольт 44-го калібру 1860 року,— він відкрив футляр.— Чорний порох і куля. Озброєння армії Сполучених Штатів. Хлопці в синій уніформі йшли з цим, наприклад, у другу битву під Булл-Ран.
Відвідувач протягом тривалого часу вивчав кольт.
— Сер, це копія,— врешті сказав він спокійним голосом, підводячи погляд.
— Як? — не розуміючи, промовив Чілден.
— Цьому виробу шість місяців, не більше. Сер, ви продаєте підробку. Мені дуже шкода. Але погляньте сюди. Ось ця деревина. Штучно зістарена кислотою. Яка прикрість!
Він поклав кольт. Чілден підібрав зброю. Він стояв, тримаючи револьвер обома руками, не знаючи, як відповісти. Крутячи кольт у руках, він врешті сказав:
— Цього не може бути.
— Це копія автентичної історичної зброї. Не більше. Боюся, вас обманули, сер. Можливо, якийсь шахрай. Ви повинні звернутися в поліцію Сан-Франциско.— Чоловік вклонився.— Мені страшенно прикро. Можливо, у вашій крамниці є й інші копії. Сер, хіба може бути, щоб ви, власник магазину, торговець такими речами, не відрізнили підробку від оригіналу?
Мовчанка.
Чоловік простягнув руку і взяв напівзаповнений чек, який почав був виписувати. Він поклав його до кишені, сховав ручку і вклонився.
— Мені шкода, сер, але, очевидно, після такого я, на жаль, не можу мати справу з «Американськими художніми ремеслами». Адмірал Харуша буде розчарований. Однак ви повинні мене зрозуміти.
Чілден опустив очі додолу і втупився у револьвер.
— На все добре, сер,— сказав покупець.— Дозвольте дати вам пораду: найміть якогось експерта, щоб перевірити ваш асортимент. Ваша репутація... Упевнений, що ви розумієте.
— Сер, чи можу я попросити вас... — пробелькотів Чілден.