— Не турбуйтеся, сер. Ніхто про це не дізнається. Адміралу я скажу, що, на жаль, ваша крамниця була сьогодні зачинена. Врешті-решт,— чоловік зупинився у дверях,— ми з вами обоє білі.
Він іще раз вклонився і вийшов.
Чілден залишився сам. Він стояв, тримаючи зброю в руках.
«Цього не може бути,— подумав він.— Але, мабуть, так воно й є. Боже милий, мені кінець. Я втратив угоду на п'ятнадцять тисяч доларів. І свою репутацію, якщо це випливе на поверхню. Якщо цей чоловік, офіцер адмірала Харуші, не дотримає слова.
Я вб'ю себе,— вирішив він.— Я втратив своє місце. Далі працювати я не можу, це факт».
«З іншого боку, можливо, цей чоловік помилився.
Можливо, він збрехав.
Його підіслали „Старожитності Сполучених Штатів“, щоб знищити мене.
Або ж „Ексклюзивні витвори мистецтва Західного Узбережжя“.
Інакше кажучи, хтось із моїх конкурентів.
Зброя, поза сумнівом, автентична.
Як це перевірити? — Чілден напружив мозок.— Ага. Я віддам кольт на аналіз у Каліфорнійський університет. У мене є знайомий на факультеті пенології. Принаймні був. Якось це вже траплялося. Намагалися довести, що старовинна, дульнозарядна зброя — несправжня».
Не втрачаючи ні хвилини, він зателефонував до однієї з кур'єрських служб і наказав негайно прислати йому людину. Потім запакував кольт і написав записку до лабораторії університету із проханням якнайшвидше провести експертизу, визначити вік зброї і одразу ж повідомити йому телефоном. Прийшов кур'єр. Чілден дав йому записку, пакунок та адресу, наказавши летіти гелікоптером. Кур'єр вирушив, а Чілден почав міряти кроками свою крамницю, чекаючи... Чекаючи.
О третій годині зателефонували з університету.
— Містере Чілден,— сказав голос у слухавці,— ви хотіли перевірити автентичність кольту 44-го калібру армійської моделі 1860 року.
Пауза. Чілден із острахом вчепився у слухавку.
— Ось звіт із лабораторії. Це копія, відлита на прес-формі, за винятком деталей із горіхового дерева. Серійні номери неправильні. Для загартування корпусу не використовувався ціанід. Коричневого та синього кольору поверхонь було досягнуто сучасним прискореним методом. Зброю було штучно зістарено, щоб здавалося, ніби вона довго перебувала у вжитку.
— Чоловік, який приніс його мені на оцінювання...— хрипким голосом мовив Чілден.
— Скажіть йому, що його обдурили,— відповів університетський спеціаліст,— і то дуже вправно. Це хороша робота. Виконував її професіонал. Бачте, справжня зброя набувала свого... Знаєте оці металеві частини, в яких синюватий відтінок? Так от, свого часу їх клали у герметичну коробку зі смужками шкіри, запускали туди аміак і нагрівали. Зараз це надто марудно. Але цей револьвер було виготовлено у доволі добре обладнаній майстерні. Ми знайшли частки кількох полірувальних компонентів, деякі доволі незвичні. Хоча ми й не можемо цього довести, але знаємо, що є ціла індустрія виготовлення таких підробок. Має бути, адже ми бачили їх дуже багато.
— Ні,— сказав Чілден,— це лише плітки. Сер, я можу абсолютно точно це стверджувати.— Він підвищив голос і зірвався на виск.— Моє становище зобов'язує мене знати такі речі. Чому, як ви думаєте, я надіслав револьвер до вас? Я одразу ж визначив, що це фальшивка, у мене роки досвіду. І такі фальшивки — це рідкість. Виняток. Це взагалі якийсь жарт. Розіграш,— він раптово вмовк, задихаючись.— Дякую, що підтвердили мої власні спостереження. Надішлете мені рахунок. Дякую.
Не чекаючи відповіді, він повісив слухавку.
Потім одразу ж дістав свою документацію, шукаючи все, що стосувалося цього револьвера. Як він до нього потрапив? Від кого?
Виявилося, що револьвер йому продав один із найбільших у Сан-Франциско гуртових постачальників. «Рей Келвін і компаньйони». На Ван-Несс-авеню. Він одразу ж зателефонував туди.
— Я хотів би поговорити з містером Келвіном,— сказав він.
Тепер голос у нього звучав трохи впевненіше.
— Так,— невдовзі заклопотано сказав той хрипким голосом.
— Це Боб Чілден. З крамниці «А. X. Р.», на Монтґомері. Рею, я до вас у делікатній справі. Я хочу зустрітися з вами. Наодинці, сьогодні. У вашому офісі чи деінде. Повірте мені, сер, краще вам дослухатися до мого прохання.
Він помітив, що кричить у слухавку.
— Гаразд,— відповів Рей Келвін.
— Нікому не кажіть. Це абсолютно конфіденційна справа.
— О четвертій підходить?
— О четвертій. У вашому офісі. На все добре.
Він так люто пожбурив слухавку, що апарат впав із прилавка на підлогу. Опустившись на коліна, Чілден підняв його і поставив на місце.
До виходу лишалося півгодини, і тепер він міг лише міряти кроками крамницю, безпорадно чекаючи. Що робити? Ідея. Він зателефонував у редакцію токійської газети «Геральд» у Сан-Франциско, на Маркет-стрит.
— Скажіть, будь ласка, чи авіаносець «Шокаку» досі в порту. І якщо так, то як довго він там пробуде. Я був би дуже вдячний вашій шанованій газеті за цю інформацію.
Нестерпне очікування. Потім дівчина знову заговорила. У її голосі бринів сміх.
— Сер, згідно з інформацією нашої довідкової служби, авіаносець «Шокаку» лежить на дні Філіппінського моря. У 1945 році його потопив американський підводний човен. Ми ще чимось можемо вам допомогти, сер?
Очевидно, вся редакція надривала животи з того, як химерно над ним покепкували.
Він повісив слухавку. Ніякого авіаносця «Шокаку» не існує уже сімнадцять років. Імовірно, адмірала Харуші також не існує. Той чоловік — самозванець. І все-таки...
Він сказав правду. Його кольт — підробка. Щось не сходилося.
Можливо, той чоловік був спекулянтом, який намагався взяти під контроль ринок персональної зброї періоду Громадянської війни. Експерт. І він розпізнав підробку. Професіонал найвищого ґатунку.
Бо лише професіонал міг визначити це. Хтось, хто довго у цьому варився. Не просто колекціонер.
Чілден трохи заспокоївся. Мало хто інший зможе здогадатися. Можливо, ніхто. Таємниця надійно прихована.
Так усе й залишити?
Він задумався. Ні. Потрібно докопатися до суті. Перш за все, повернути свої гроші — отримати відшкодування від Рея Келвіна. І віддати на експертизу в університетську лабораторію усі інші артефакти. Але що як багато з них виявляться несправжніми?
Складна справа.
«Є лише один шлях»,— вирішив він. Чілден відчував пригнічення і навіть розпач. «Піти до Рея Келвіна. Відверто все йому розповісти. Нехай простежить, звідки прийшла ця зброя. Можливо, він також ні про що не здогадується. Можливо, знає. У будь-якому разі сказати йому: віднині жодних підробок, інакше я більше ніколи в нього нічого не купуватиму.
Нехай він бере на себе збитки,— вирішив Чілден.— Не я. Якщо він не погодиться, я піду до інших роздрібних торговців і розкажу їм. Знищу його репутацію. Чому я повинен іти на дно сам? Нехай із цим розбираються ті, хто має за це відповідати. Передам гарячу картоплину далі. Але потрібно все робити цілком таємно. У жодному разі не можна допустити розголошення».
5
Телефонний дзвінок від Рея Келвіна спантеличив Віндема-Метсона. Він ніяк не міг зрозуміти, про що тому йшлося. Частково через манеру Келвіна говорити швидко, а частково через пізню годину — Келвін зателефонував о пів на дванадцяту ночі, коли Віндем-Метсон розважав гостю у своїх апартаментах в готелі «Муромачі».
— Слухайте, друже мій,— сказав Келвін,— ми повертаємо усю останню партію, що надійшла від вас. Я би відіслав назад й отримане раніше, але ми вже все оплатили, окрім останньої партії. Тієї, за яку потрібно розрахуватися до вісімнадцятого травня.
Звичайно, Віндем-Метсон запитав чому.
— Бо це жалюгідні підробки.
— Але ж ви знали про це.— Віндем-Метсон був ошелешений.— Рею, ви ж завжди були в курсі ситуації.
Він роззирнувся довкола. Дівчина кудись вийшла. Мабуть, пудрила носик.
— Я знав, що це підробки,— сказав Келвін.— Я не про це. Я про їхню жалюгідну якість. Слухайте, мені все одно, чи зброя, яку ви нам надсилаєте, справді використовувалася під час Громадянської війни. Мені лише потрібно, щоб вона була пристойної якості. Кольт 44-го калібру, такий-то номер у вашому каталозі. Усе повинно відповідати стандартам. Знаєте, хто такий Роберт Чілден?