— Я не маю часу на белетристику. У мене забагато роботи.
«Секретарки читають цей мотлох,— уїдливо подумав він,— вдома, на самоті, лежачи в ліжку посеред ночі. Це їх розпалює. Замість зайнятися чимось справжнім. Бо воно їх лякає. Хоча, насправді, вони цього й жадають».
— Любовна історія? — запитав він, похмуро відчиняючи двері.
— Ні. Це про війну.
Дорогою до ліфта вона додала:
— Він говорить те ж саме, що і мої мама з татом.
— Хто? Цей Абботсон?
— У нього є теорія. Якби Джо Занґара не влучив у Рузвельта, той би витягнув Америку з Депресії, і так би її озброїв, що...
Рита вмовкла на півслові. Вони підійшли до ліфта, де чекали інші люди.
Потім, коли вони вже їхали нічними вулицями у мерседес-бенц Віндема-Метсона, вона повернулася до своєї розповіді:
— Теорія Абендсена полягає в тому, що Рузвельт був би дуже сильним президентом. Таким сильним, як Лінкольн. Він це показав усіма своїми нововведеннями за той рік, що пробув при владі. Ця книга — вигадка. Я маю на увазі, що художня. Рузвельта не вбили в Маямі. Він живе й далі, і його переобирають у 1936 році, тобто він лишається президентом до 1940-го, коли уже йде війна. Розумієте? Він досі президент, коли Німеччина нападає на Англію, Францію та Польщу. І він усе це бачить. Він зміцнює Америку. Ґарнер був направду жахливим президентом. Багато з того, що трапилося, на його совісті. А тоді, у 1940-му, обирають не республіканця Брикера, а демократа...
— Ну, це за тим Абельсоном,— перебив її Віндем-Метсон.
Він глянув на дівчину, яка сиділа поруч. «Господи. Прочитають книжку, а потім розводяться без кінця-краю».
— Згідно з його теорією, після Рузвельта президентом став би не прихильник політики невтручання, Брикер, а Рексфорд Таґвел.
Її гладеньке обличчя, вкрите миготливими відблисками автомобільних фар, світилося від збудження. Широко розплющивши очі, вона супроводжувала свої слова жестами.
— І він дуже активно продовжував би антинацистську політику Рузвельта. Тому у 1941-му Німеччина побоялася б прийти на допомогу Японії. Вони порушили б угоду. Розумієте?
Розвернувшись до нього, вона енергійно вчепилася йому в плече і сказала:
— І тому Німеччина та Японія програли б війну!
Він розсміявся.
Впиваючись у нього очима, намагаючись щось відшукати у виразі його обличчя — він не знав, що саме, та й узагалі треба було стежити за потоком машин, — вона сказала:
— Це не смішно. Усе так і трапилося б. Сполучені Штати могли розчавити японців. І...
— Як? — перервав він.
— У книзі якраз про це і йдеться.
Вона помовчала і продовжила:
— У художній формі. Звісно, там багато вигаданих епізодів. Ну, тобто він мав зробити книгу захопливою, інакше люди б її не читали. Там і любовна лінія є. Про одну молоду пару. Хлопець служить в американській армії. Дівчина... Ну, в будь-якому разі, президент Таґвел направду тямущий. Він розуміє, що збираються зробити японоси.
З тривогою в голосі, вона додала:
— Говорити про це не заборонено. Японоси дозволили продавати цю книгу в Тихоокеанії. У газетах пишуть, що вони й самі охоче її читають. Вона популярна і на Рідних Островах. Там вона спричинила велику дискусію.
— Слухай, а що він говорить про Перл-Гарбор?
— Президент Таґвел дуже розумний, тому наказує відвести всі кораблі у море. Таким чином флот США було врятовано.
— Ясно.
— Тобто взагалі-то не було ніякого Перл-Гарбору. Вони нападають, але їм вдається знищити лише кілька малих човників.
— А назва — «Сарана...», чи як там її?
— «І обтяжіє сарана». Це з Біблії.
— І Японія зазнає поразки, бо не було Перл-Гарбору. Послухай: Японія б усе одно перемогла. Навіть без Перл-Гарбору.
— Флот США — у цій книзі — не дає їм захопити Філіппіни й Австралію.
«Вони б усе одно їх захопили. У них був кращий флот. Я непогано знаю японців. Їм долею було призначено здобути владу у Тихоокеанському регіоні. А Сполучені Штати потроху занепадали ще від Першої світової війни. Та війна духовно й морально зламала всі країни-союзниці».
Дівчина уперто продовжувала:
— А якби німці не захопили Мальту, Черчилль лишився би при владі і повів Англію до перемоги.
— Як? Де?
— У Північній Африці. Черчилль врешті розбив би Роммеля.
Віндем-Метсон розреготався.
— І розбивши Роммеля, англійці одразу ж отримали б змогу перекинути всю свою армію через Туреччину і приєднатися до залишків російської армії, щоб зайняти оборону. За сюжетом, вони зупиняють просування німців на схід, у глибину Росії, в якомусь містечку на Волзі. Назва містечка маловідома, але воно й справді існує, я знайшла його в атласі.
— І як воно називається?
— Сталінград. І там британці переломлюють хід війни. Отже, у книзі Роммелю так і не вдається об'єднатися з німецькими силами, які просуваються згори, з Росії. З армією фон Паулюса, пам'ятаєте? Відтак німці не можуть вдертися на Близький Схід, щоб дістатися до нафти, яка їм так потрібна, а також прорватися до Індії, як трапилося насправді, щоб об'єднатися з японцями. І...
— Немає у світі такої стратегії, яка б перемогла Ервіна Роммеля,— сказав Віндем-Метсон.— І всі вигадані цим хлопцем події, і це російське містечко, героїчно охрещене Сталінградом, і затята оборона — усе це могло хіба що відтягнути розв'язку, але не змінити її. Послухай: я зустрічав Роммеля. У Нью-Йорку, коли їздив туди у справах, у 1948-му.
Насправді, він лише здаля бачив Воєнного губернатора Сполучених Штатів Америки на прийомі в Білому Домі.
— Яка людина! Яка гідність і постава! Тому я знаю, про що говорю,— підсумував він.
— Просто жах, що замість генерала Роммеля призначили цього страхітливого Ламмерса,— сказала Рита.— Ось коли насправді почалися всі ці вбивства та концентраційні табори.
— Вони існували і за правління Роммеля.
— Але... — вона махнула рукою,— не на державному рівні. Може, ці відморозки-есесівці тоді щось таке й робили... Але він не з їхньої когорти. Він більше скидався на прусаків старого Гарту. Такий суворий...
— Я скажу тобі, хто справді добре потрудився у США,— мовив Віндем-Метсон,— і на кого можна покладати надії, коли йдеться про економічне відродження. Альберт Шпеєр. Не Роммель і не Організація Тодта[34]. Шпеєр був найбільш вдалим кадровим рішенням Партії у Північній Америці. Він знову ввів у дію усі підприємства, корпорації та фабрики — усе! — і змусив їх працювати ефективно. Хотів би я, щоб у нас так було. Натомість маємо в кожній галузі по п'ять конкуруючих організацій, а це страшне марнування ресурсів. Немає нічого безглуздішого за економічну конкуренцію.
— Я не змогла б жити у цих робочих таборах, у цих бараках, там, на Сході,— сказала Рита.— Одна моя подруга мешкала там деякий час. Її пошту перевіряли. Вона не могла нічого мені розповісти, поки знову не повернулася сюди. Вони мали прокидатися о шостій тридцять під оркестрову музику.
— Ти б звикла до цього. Мала би чисте помешкання, повноцінне харчування, дозвілля, гарантований медичний догляд. Чого тобі ще? Вишеньку на торті?
Його велика німецька машина тихо котилася крізь прохолодний нічний туман Сан-Франциско.
Містер Таґомі сидів на підлозі, підігнувши під себе ноги. Він тримав у руках піалу з улуном[35], час від часу дмухаючи на нього і посміхаючись містеру Бейнсу.
— У вас тут чудово,— сказав нарешті той.— Тут, на Західному Узбережжі, панує такий спокій. Абсолютно не так, як там.
Він не став уточнювати, де саме.
— Бог говорить з людиною під знаком Пробудження,— прошепотів містер Таґомі.
— Прошу?
— Оракул. Даруйте. Випадково вирвалося, це я думкою десь у хмарах.
«Витати у хмарах,— подумав Бейнс,— ось що він хотів сказати». Він усміхнувся сам до себе.
— Ми просто сміховинні,— сказав містер Таґомі,— бо живемо за порадами книги, якій уже п'ять тисяч років. Ми досі ставимо їй питання, наче живій істоті. І вона справді жива. Так само, як християнська Біблія. Багато книг насправді живі. Не у метафоричному сенсі, їх оживлює дух. Розумієте?
34