Він уважно дивився на містера Бейнса, намагаючись вловити його реакцію.
Дбайливо добираючи слова, Бейнс сказав:
— Я занадто мало знаю про релігію. Це не моя сфера. Я вважаю за краще говорити про те, в чому я компетентний.
Він і справді не розумів до пуття, про що йдеться містерові Таґомі. «Напевно, це через утому. Відколи я прибув сюди, в усьому навколо відчуваю якусь карликовість. Щось таке, що не дотягує до життя, мов комічний фарс. Що це за книжка, якій п'ять тисяч років? Годинник із Міккі Маусом, сам містер Таґомі, крихка піала в його руках...» А ще, на стіні, навпроти містера Бейнса, висіла величезна голова буйвола, страхітлива і загрозлива.
— Що це за голова? — раптом запитав він.
— Це не що інше, як істота, яка підтримувала існування аборигенів за минулих часів.
— Ясно.
— Чи можу я продемонструвати вам мистецтво забиття буйволів?
Містер Таґомі поставив свою піалу на столик і звівся на ноги.
У себе вдома цієї пізньої години він був одягнений у шовковий халат, капці і білу краватку-шалик.
— Ось я їду на сталевому коні.
Він присів, імітуючи їзду верхи.
— Через коліно перекинутий мій добрий вінчестер 1866 року випуску з моєї колекції.
Він запитливо поглянув на містера Бейнса.
— Сер, здається, ви втомилися з дороги.
— Боюся, що так,— відповів Бейнс,— все це трохи тисне на мене. Багато ділових турбот...
«І не лише ділових»,— подумки додав він.
У нього боліла голова. Чи є тут якісні анальгетики «І. Г. Фарбен»? Він звик приймати їх від головного болю, що віддавав аж у носові пазухи.
— Усім нам потрібно у щось вірити,— сказав містер Таґомі,— ми не можемо знати відповіді. Не можемо зазирнути у майбутнє самостійно.
Містер Бейнс кивнув.
— У дружини має щось бути від головного болю,— сказав містер Таґомі, помітивши, як той зняв окуляри і розтирає чоло,— очні м'язи завдають болю. Даруйте.
Вклонившись, він вийшов.
«Що мені насправді потрібно, то це сон,— подумав Бейнс,— Проспати цілу ніч. Чи річ у тім, що я тікаю від ситуації? Ховаюся, бо це важко?»
Коли містер Таґомі повернувся зі склянкою води та якоюсь пігулкою, містер Бейнс сказав:
— Мені й справді час прощатися і повертатися у готель. Але спочатку маю дещо з'ясувати. Деталі ми можемо обговорити завтра, якщо вам зручно. Чи вам говорили, що до наших переговорів має приєднатися третя сторона?
По обличчю містера Таґомі промайнуло здивування, а потім зникло — і воно знову набрало безтурботного вигляду.
— Про це нічого не було сказано, однак, безумовно, це цікаво.
— Третя сторона прибуде з Рідних Островів.
— Он як.
Цього разу містер Таґомі не виявив жодного здивування. Він залишався цілковито незворушним.
— Бізнесмен поважного віку, на пенсії,— пояснив містер Бейнс.— Прибуває кораблем. Вирушив два тижні тому. Він недолюблює подорожі літаком.
— У літніх людей свої примхи,— зауважив містер Таґомі.
— З огляду на свої інтереси, він добре обізнаний із ринками Рідних Островів. Він зможе проконсультувати нас. І він усе одно їхав у Сан-Франциско на відпочинок. Це не так вже й важливо, але його інформація зробить нашу розмову більш ґрунтовною.
— Так, він зможе скоригувати помилки щодо вітчизняного ринку. Я не був на Рідних Островах уже два роки.
— Ви цю пігулку для мене принесли?
Містер Таґомі схаменувся і помітив, що й досі тримає в руках пігулку та склянку.
— Даруйте. Це сильні ліки. Називаються «Зарацен». Виготовлені фармацевтичною компанією у провінції Китай.
Простягаючи руку, він додав:
— Не викликають звикання.
— Ця літня людина,— сказав містер Бейнс, готуючись прийняти пігулку,— можливо, звернеться безпосередньо у ваше Торгове представництво. Я запишу вам його ім'я, щоб ваші люди не відмовили йому у зустрічі. Сам я з ним не бачився, але, наскільки я розумію, він дещо недочуває і трохи ексцентричний. Потрібно зробити все, щоб його не роздратувати.— Містер Таґомі, здавалося, розумів.— Він любить азалії. Ви б зробили йому приємність, якби прислали когось, хто знається на цих квітах, щоб скласти йому компанію на півгодини, поки ми підготуємо все для зустрічі. Зараз я напишу його ім'я.
Прийнявши пігулку, він дістав ручку і записав.
— Містер Шінджіро Ятабе,— прочитав містер Таґомі, беручи папірець. Він обережно вклав його у свій записник.
— Іще один момент.
Містер Таґомі слухав, повільно обертаючи в руках піалу.
— Трохи делікатний. Цей літній джентльмен... мені трохи незручно. Йому майже вісімдесят. Наприкінці його кар'єри деякі з його інвестицій були не дуже успішними. Ви розумієте?
— Він уже не такий заможний, — сказав містер Таґомі,— і, можливо, отримує пенсію.
— Саме так. А пенсія мізерна. Відтак, він трохи підзаробляє, коли трапляється така нагода.
— Порушуючи якусь дріб'язкову постанову уряду і його бюрократичної машини,— сказав містер Таґомі.— Я зрозумів ситуацію. Він отримує винагороду за надану нам консультацію і не звітує про це у пенсійну службу. Тому ми повинні тримати його відвідини у секреті. Їм відомо лише те, що він поїхав відпочивати.
— Ви дуже проникливі.
— Такі ситуації уже траплялися,— відповів містер Таґомі.— Ми в нашому суспільстві так і не вирішили проблему літніх людей, а з розвитком медицини їх стає дедалі більше. Китай справедливо навчає нас шанувати старість. Однак через німців здається, що наше недбале ставлення до них — ледь не чеснота. Наскільки я розумію, вони вбивають старих.
— Німці,— пробурмотів Бейнс, знову розтираючи чоло.
Пігулка почала діяти? Він почувався трохи сонним.
— Оскільки ви зі Скандинавії, то, поза сумнівом, не раз мали нагоду контактувати з Festung Europa[36]. Наприклад, ви летіли з аеропорту «Темпельгоф». Як вам таке ставлення? Ви — нейтральний. Було б дуже цікаво почути вашу думку.
— Не розумію, про яке ставлення ви говорите,— сказав містер Бейнс.
— До старих, хворих, слабких, божевільних, до всіх тих, хто не приносить користі. Один англосаксонський філософ якось запитав: «Яка користь від немовляти?» Це питання закарбувалося у мене в пам'яті, і я багато про це думав. Сер, немає жодної користі. Якщо говорити загально.
Містер Бейнс щось пробурмотів — цей звук радше був знаком ввічливості і не зобов'язував його ставати на чиюсь сторону.
— Жодна людина не повинна слугувати інструментом для цілей іншої — хіба ні? — запитав містер Таґомі, різко нахиляючись уперед,— будь ласка, скажіть, що думають про це у нейтральній Скандинавії.
— Я не знаю,— відказав Містер Бейнс.
— Під час війни я обіймав невелику посаду у провінції Китай. У Шанхаї. Там, у районі Гункоу, було гетто євреїв, інтернованих імперським урядом. Їхню життєдіяльність підтримувала єврейська благочинна організація «Джойнт»[37]. Нацистський міністр у Шанхаї вимагав, щоб ми вбили євреїв. Я пам'ятаю відповідь мого керівництва: «Це суперечить засадам людяності». Запит відхилили як варварський. На мене це справило враження.
— Ясно,— пробурмотів Бейнс.
«Він намагається викрити мене?» — подумав він. Тепер він був насторожі, його думки зібралися докупи.
— Нацисти,— продовжував містер Таґомі,— завжди описували євреїв як азіатів, що не належать до білої раси. Сер, впливові люди в Японії не могли не завважити цього, навіть члени Воєнного уряду. Я ніколи не говорив про це із громадянами Райху...
— Що ж, я не німець,— перервав містер Бейнс,— і не можу говорити за Німеччину.
Підвівшись, він попрямував до дверей.
— Продовжимо нашу розмову завтра. Прошу мені вибачити, я не можу зосередитися.
Але насправді зараз його думки набули абсолютної ясності. «Мені потрібно вибратися звідси,— усвідомив він,— цей чоловік веде мене на манівці».
— Пробачте глупоту фанатизму,— сказав містер Таґомі, одразу ж підводячись, щоб відчинити двері,— захоплення філософією зробило мене сліпим до потреб живої людини. Секунду.
Він щось крикнув японською, і вхідні двері відчинилися. Увійшов молодий японець, легенько вклонившись і позираючи на містера Бейнса.
«Мій водій,— подумав містер Бейнс.— Можливо, усе це через ту донкіхотську розмову в ракеті,— раптом спало йому на думку,— із цим... Як його? Лотце. Певне, якимось чином зумів повідомити про неї японцям. Через свої канали. Не треба було говорити цього Лотце. Шкодую, що так трапилось. Але вже надто пізно.
Я не придатний до цього. Абсолютно. Не для такої місії».
Але потім він подумав: «Швед сказав би Лотце те саме. Усе гаразд. Нічого не трапилося, я просто занадто уважний до дрібних деталей. Переношу старі звички у нову ситуацію, в якій опинився. Насправді зараз я маю змогу говорити досить-таки відверто. І саме до цього мені потрібно адаптуватися».
І все-таки саме його єство опиралося. Кров у жилах, кістки та органи бунтували. «Відкрий рота,— наказав він собі,— скажи що-небудь. Що завгодно. Ти повинен висловити якусь думку, якщо прагнеш завершити місію успішно».
— Можливо, їх підштовхує до цього якийсь розпачливий підсвідомий архетип. У юнгіанському сенсі.
— Я читав Юнга,— кивнув містер Таґомі.— Я розумію.
Вони потисли одне одному руки.
— Я зателефоную вам завтра вранці,— сказав містер Бейнс,— доброї ночі, сер.
Він вклонився, і містер Таґомі вклонився йому у відповідь.
Молодий усміхнений японець підійшов ближче і щось сказав містеру Бейнсу, але той не зрозумів.
— Що? — перепитав він, взявши в руку пальто і ступаючи за поріг.
— Він звертається до вас шведською, сер,— сказав містер Таґомі,— у Токійському університеті він вивчав Тридцятилітню війну і захоплюється вашим великим героєм, Ґуставом Адольфом[38].— Містер Таґомі поблажливо усміхнувся.— Однак, очевидно, що його спроби опанувати мову, настільки далеку від нашої, були безнадійними. Поза сумнівом, він вчить мову за одним із курсів, записаних на платівку. Він студент, а такі курси, з огляду на їхню невисоку вартість, популярні серед студентів.
Молодий японець, який явно не розумів англійської, вклонився й усміхнувся.
— Ясно,— пробурмотів містер Бейнс,— що ж, бажаю йому успіху.
«Здається, у мене власні лінгвістичні проблеми. І то величезні».
Господи! Цей японський студент, везучи його в готель, поза сумнівом всю дорогу намагатиметься розмовляти шведською. Мовою, яку містер Бейнс заледве розумів, та й то лише тоді, коли нею говорили винятково літературно й правильно. Явно не тоді, коли розмовляти нею намагався молодий японець, який вчив її з платівки.
«Зі мною порозумітися йому не вдасться,— подумав містер Бейнс,— а він намагатиметься знову і знову, бо це його шанс. Імовірно, він більше ніколи в житті не зустріне шведа». Містер Бейнс подумки застогнав. Попереду на них обох чекало важке випробування.
36
37
38