— Пробачте глупоту фанатизму,— сказав містер Таґомі, одразу ж підводячись, щоб відчинити двері,— захоплення філософією зробило мене сліпим до потреб живої людини. Секунду.
Він щось крикнув японською, і вхідні двері відчинилися. Увійшов молодий японець, легенько вклонившись і позираючи на містера Бейнса.
«Мій водій,— подумав містер Бейнс.— Можливо, усе це через ту донкіхотську розмову в ракеті,— раптом спало йому на думку,— із цим... Як його? Лотце. Певне, якимось чином зумів повідомити про неї японцям. Через свої канали. Не треба було говорити цього Лотце. Шкодую, що так трапилось. Але вже надто пізно.
Я не придатний до цього. Абсолютно. Не для такої місії».
Але потім він подумав: «Швед сказав би Лотце те саме. Усе гаразд. Нічого не трапилося, я просто занадто уважний до дрібних деталей. Переношу старі звички у нову ситуацію, в якій опинився. Насправді зараз я маю змогу говорити досить-таки відверто. І саме до цього мені потрібно адаптуватися».
І все-таки саме його єство опиралося. Кров у жилах, кістки та органи бунтували. «Відкрий рота,— наказав він собі,— скажи що-небудь. Що завгодно. Ти повинен висловити якусь думку, якщо прагнеш завершити місію успішно».
— Можливо, їх підштовхує до цього якийсь розпачливий підсвідомий архетип. У юнгіанському сенсі.
— Я читав Юнга,— кивнув містер Таґомі.— Я розумію.
Вони потисли одне одному руки.
— Я зателефоную вам завтра вранці,— сказав містер Бейнс,— доброї ночі, сер.
Він вклонився, і містер Таґомі вклонився йому у відповідь.
Молодий усміхнений японець підійшов ближче і щось сказав містеру Бейнсу, але той не зрозумів.
— Що? — перепитав він, взявши в руку пальто і ступаючи за поріг.
— Він звертається до вас шведською, сер,— сказав містер Таґомі,— у Токійському університеті він вивчав Тридцятилітню війну і захоплюється вашим великим героєм, Ґуставом Адольфом[38].— Містер Таґомі поблажливо усміхнувся.— Однак, очевидно, що його спроби опанувати мову, настільки далеку від нашої, були безнадійними. Поза сумнівом, він вчить мову за одним із курсів, записаних на платівку. Він студент, а такі курси, з огляду на їхню невисоку вартість, популярні серед студентів.
Молодий японець, який явно не розумів англійської, вклонився й усміхнувся.
— Ясно,— пробурмотів містер Бейнс,— що ж, бажаю йому успіху.
«Здається, у мене власні лінгвістичні проблеми. І то величезні».
Господи! Цей японський студент, везучи його в готель, поза сумнівом всю дорогу намагатиметься розмовляти шведською. Мовою, яку містер Бейнс заледве розумів, та й то лише тоді, коли нею говорили винятково літературно й правильно. Явно не тоді, коли розмовляти нею намагався молодий японець, який вчив її з платівки.
«Зі мною порозумітися йому не вдасться,— подумав містер Бейнс,— а він намагатиметься знову і знову, бо це його шанс. Імовірно, він більше ніколи в житті не зустріне шведа». Містер Бейнс подумки застогнав. Попереду на них обох чекало важке випробування.
6
Рано-вранці, насолоджуючись прохолодою і яскравим сонцем, місіс Джуліана Фрінк вийшла купити продукти. Простуючи тротуаром, вона несла два коричневі паперові пакети, зупиняючись перед кожним магазином, щоб роздивитися вітрину. Вона не поспішала.
Чи потрібно їй щось в аптеці? Вирішила зазирнути. Її зміна у школі дзюдо сьогодні починалася лише по обіді, а зараз у неї був вільний час. Сівши на стілець перед прилавком і поставивши пакети, вона почала гортати журнали.
У новому номері «Лайф» було надруковано велику статтю під заголовком «Телебачення в Європі: погляд у майбутнє». Зацікавившись, вона знайшла статтю і побачила фотографію німецької родини, яка дивиться телевізор у вітальні. У статті йшлося про те, що уже зараз із Берліна передають чотири години телетрансляцій щодоби. Колись телецентри будуть в усіх основних європейських містах. А до 1970-го телецентр побудують і в Нью-Йорку.
На одній із ілюстрацій до статті було зображено інженерів-електроніків Райху на місці будівництва телецентру в Нью-Йорку, які консультували місцевих фахівців. Легко було визначити, де на фотографії німці. У них був особливо здоровий, чистий, енергійний та впевнений у собі вигляд. Американці ж на вигляд були... звичайними людьми. Вони могли бути ким завгодно.
Видно було, як один із німецьких спеціалістів на щось вказує, а американці намагаються розгледіти, на що саме. «Мабуть, у них зір кращий, ніж у нас,— вирішила Джуліана.— Протягом останніх двадцяти років вони краще харчувалися. Нам про це розповідали. Вони здатні бачити таке, що нікому іншому не відкриється. Можливо, причина у вітаміні А?
Цікаво, як воно: сидіти вдома, у своїй вітальні, і бачити весь світ у сірій скляній коробочці. Якщо ці нацисти можуть літати туди-сюди між Землею і Марсом, то чому б їм не впоратися з телебаченням? Думаю, я б саме це і обрала — дивитися комедійні шоу, побачити, які насправді на вигляд Боб Гоуп[39] і Джиммі Дуранте[40], а не блукати десь Марсом».
«Може, цим все і пояснюється,— міркувала вона,— поклавши журнал на стійку,— у нацистів немає почуття гумору, то навіщо їм телебачення? Так чи інакше, вони вбили майже всіх справді класних коміків. Тому що більшість із них були євреями. Вони фактично винищили майже всіх, хто був дотичним до індустрії розваг,— збагнула Джуліана. І як Гоупу вдається виживати з усіма його жартами? Звісно, йому доводиться працювати з Канади. Там трохи вільніше. Однак Гоуп справді говорить дуже небезпечні речі. Як отой жарт про Ґеринґа, в якому він купує Рим, наказує доставити його у свій гірський маєток і там відбудувати заново. А також відроджує християнство, щоб його домашні леви мали...»
— Міс, ви хочете купити цей журнал? — підозріло запитав власник аптеки, висохлий старий чоловічок.
Вона винувато відклала «Рідерз дайджест», який вже почала гортати.
Знову крокуючи тротуаром з пакетами в руках, Джуліана подумала: «Мабуть, Ґеринґ стане наступним фюрером, коли помре цей Борман. Здається, він дещо відрізняється від інших. Борман вибився нагору лише завдяки тому, що вчасно підібрався до Гітлера, коли той зрозумів, як мало йому лишилося. Старий Ґеринґ був далеко, у своєму гірському палаці. Після Гітлера фюрером мав стати Ґеринґ, адже саме його люфтваффе знищило англійські радіолокаційні станції, а тоді покінчило з Королівським повітряним флотом. Гітлер, натомість, розбомбив би Лондон, як це трапилось із Роттердамом».
«Однак, ймовірно, посаду отримає все-таки Ґеббельс,— вирішила вона.— Усі про це говорять. Аби лише не це чудовисько Гайдрих. Він нас усіх повбиває. Справжній псих».
«Хто мені подобається,— міркувала вона далі,— то це Бальдур фон Ширах[41]. Принаймні серед них усіх лише він з вигляду нормальний. Але в нього немає шансів».
Звернувши з вулиці, вона піднялася сходами до дверей старого дерев'яного будинку, в якому мешкала.
Відімкнувши двері квартири, вона побачила, що Джо Чіннаделла й досі лежить у такій самій позі, в якій вона його залишила: на животі посеред ліжка, розкинувши руки. Він досі спав.
«Ні,— подумала вона.— Він не може бути й досі тут. Вантажівка поїхала. Він спізнився? Очевидно, що так».
Зайшовши на кухню, вона поставила пакети з продуктами на стіл біля посуду, що лишився після сніданку.
«Але чи він спізнився навмисне? — запитала вона себе.— От що мене цікавить».
Дивний чоловік... Він був таким невтомним із нею, не міг вгамуватися майже всю ніч. І все ж здавалося, ніби він не тут, ніби усе робить несвідомо. Мабуть, думав про щось інше.
Вона почала автоматично складати продукти у старий холодильник «Дженерал електрик». А потім взялася прибирати зі столу.
«Може, це тому, що раніше він це робив дуже часто,— вирішила вона.— І це стало його другою натурою. Тіло просто рухається, як моє зараз, коли я складаю посуд і столове приладдя в мийку. Він міг би це робити, навіть якби йому видалили три п'ятих мозку, мов та жаб'яча лапка на уроці біології».
— Агов,— гукнула вона,— прокидайся!
38
39
40
41