Джо заворушився в ліжку, фиркнув.
— Слухав останнє шоу Боба Гоупа кілька днів тому? Там був дуже смішний жарт про німецького майора, який допитує марсіан. Ті не можуть надати документи на підтвердження того, що їхні предки були арійцями. І німецький майор надсилає у Берлін звіт, що Марс населений євреями.
Зайшовши до вітальні, де лежав Джо, вона додала:
— А вони близько фута заввишки і мають по дві голови... Ну, ти знаєш Боба Гоупа.
Джо розплющив очі. Він нічого не казав, лише пильно дивився на неї. Чорне від щетини підборіддя, сповнені болю очі. Під цим поглядом вона теж затихла.
— Що таке? — запитала врешті вона.— Ти боїшся?
«Ні, це Френк боїться. А тут — я не знаю, в чому річ».
— Фура поїхала без мене,— сказав Джо, сідаючи на ліжку.
— І що ти робитимеш?
Вона сіла на краєчку ліжка, витираючи руки рушником для посуду.
— Перехоплю його на зворотному шляху. Він нікому нічого не скаже. Знає, що я для нього зробив би те саме.
— З тобою таке вже траплялося?
Джо не відповів. «Ти навмисне залишився,— подумала Джуліана.— Я одразу здогадалася».
— А якщо він повертатиметься іншим шляхом?
— Він завжди їде п'ятдесятою трасою, ніколи не користується сороковою. На сороковій він якось потрапив в аварію. На дорогу вибігли коні, і він у них врізався. У Скелястих Горах.
Узявши зі стільця свої речі, він почав одягатися.
— Скільки тобі років, Джо? — запитала вона, роздивляючись його оголене тіло.
— Тридцять чотири.
«Тоді ти мав воювати». Вона не бачила явних каліцтв. Взагалі-то у нього було доволі гарне струнке тіло з довгими ногами. Помітивши її уважний погляд, він насупився і відвернувся.
— Ти не хочеш, щоб я тебе розглядала? — запитала вона, не розуміючи, чому ні.
«Цілу ніч були разом, а тут така цнотливість».
— Хіба ми блощиці? Не можемо дивитися одне на одного вдень і заповзаємо у щілини?
Щось похмуро пробурчавши, він подався до ванної в самих трусах і шкарпетках, потираючи підборіддя.
«Це мій дім,— подумала Джуліана,— я дозволила тобі залишитися, а тепер мені не можна дивитися на тебе. Тоді навіщо ти захотів лишитися?»
Вона пішла за ним до ванної. Він почав набирати в раковину гарячу воду, щоб поголитися.
На плечі в нього вона побачила татуювання, синю літеру К.
— Що це означає? Ім'я твоєї дружини? Конні? Коринна?
— Каїр,— вмиваючись, відповів Джо.
«Яке екзотичне ім'я,— заздрісно подумала Джуліана». А потім відчула, як червоніє.
— Оце я дурна,— сказала вона.
Італієць, тридцять чотири роки, з нацистської частини світу... Звісно, він воював. Але за країни Осі. І брав участь у битві за Каїр. Татуювання засвідчувало їхнє братерство — німецьких та італійських ветеранів цієї кампанії, в якій британська та австралійська армія генерала Ґотта зазнала поразки від Африканського корпусу Роммеля.
Вона вийшла з ванної, повернулася до вітальні і почала застеляти постіль. Її руки плавно рухалися.
Речі Джо були акуратно складені на стільці — одяг, валізка і різний дріб'язок. Джуліана помітила обтягнутий оксамитом футляр, трохи схожий на футляр для окулярів. Вона взяла його до рук, відкрила і зазирнула всередину.
«Ти й справді брав участь у тій битві за Каїр,— подумала вона, побачивши Залізний хрест другого ступеня із назвою міста і датою — 10 червня 1945 року,— вигравіюваними згори.— Таке не всім давали, а лише винятково мужнім. Що ж ти такого зробив?.. Тобі тоді було лише сімнадцять років».
Джо з'явився у дверях ванної, саме коли вона виймала орден із оксамитового футляра. Помітивши його, вона здригнулася, відчуваючи провину. Але він, здавалося, не злився.
— Я просто дивилася,— сказала Джуліана,— ніколи ще не бачила Залізного хреста. Його сам Роммель вручав?
— Вручав генерал Баєрляйн. Роммеля тоді вже перевели до Англії, щоб усе там завершити.
Говорив спокійно, але рука вже вкотре потягнулася до чола. Він запускав пальці у волосся, немовби пригладжуючи його, — це схоже було на хронічний нервовий тик.
— Розкажеш? — запитала Джуліана, коли він знову подався до ванної і продовжив голитися.
Голячись, а потім довго стоячи під гарячим душем, Джо Чіннаделла трохи їй розповів. Однак аж ніяк не таку історію, яку вона хотіла б почути. Двоє його старших братів служили ще під час Ефіопської кампанії, а він, тоді тринадцятирічний, був членом фашистської молодіжної організації у своєму рідному місті, Мілані. Потім його брати вступили до елітної артбатареї майора Рикардо Парді. І коли почалася Друга світова війна, Джо зміг до них приєднатися. Вони воювали під командуванням Ґраціані[42]. Техніка, особливо танки, була у жахливому стані. Англійці відстрілювали їх, навіть офіцерів найвищого рангу, мов кроликів. Під час бою люки танків доводилося підпирати мішками з піском, щоб не відчинялися. Проте майор Парді збирав стріляні артилерійські снаряди, чистив та змащував їх і знову ними стріляв. Його батарея зупинила великий відчайдушний наступ танків генерала Вейвелла у 43-му.
— Твої брати ще живі? — запитала Джуліана.
Їх убили у 44-му. Задушили колючим дротом британські диверсанти із Пустельної групи далекої розвідки. Вони діяли в тилу військ Осі і просто знавісніли під час останнього етапу війни, коли стало ясно, що союзники не переможуть.
— А як ти ставишся до англійців тепер?
Голос у Джуліани тремтів.
— Я хотів би, щоб в Англії зробили те саме, що й в Африці,— без жодних емоцій сказав Джо.
— Але минуло вже вісімнадцять років,— почала Джуліана.— Я знаю, союзники, особливо британці, чинили страшні речі, але...
— Говорять про те, що нацисти робили з євреями. Англійці чинили ще гірше. У битві за Лондон,— Джо помовчав.— Ці їхні снаряди, фосфор і нафта. Я потім бачив декілька німецьких загонів. Корабель за кораблем згорали на попіл. Підводні трубопроводи перетворювали море на вогонь. І те, що вони робили з цивільним населенням — ці масові бомбардування, коли Черчилль думав, що хід війни вдасться зламати в останню мить. Ці нещадні нальоти на Гамбург, Ессен та...
— Давай не будемо про це.
Джуліана пішла на кухню і почала смажити бекон. Вона ввімкнула маленький білий радіоприймач «Емерсон» — подарунок Фрінка на день народження.
— Я приготую тобі щось поїсти.
Вона намагалася піймати якусь радіостанцію з легкою приємною музикою.
— Поглянь,— сказав Джо.
Сидячи на ліжку у вітальні, він відкрив свою валізку і дістав рвану зім'яту книжку, яку явно часто тримали в руках. Він вишкірився до Джуліани.
— Ходи сюди. Знаєш, що дехто стверджує? Ось цей чоловік... — він вказав на книжку.— Це дуже кумедно. Сідай.
Він взяв її за руку і посадовив поруч.
— Я хочу тобі зачитати. Припустімо, вони б перемогли. Яким був би світ? Можна не напружуватися, цей чоловік усе вже за нас продумав.
Розгорнувши книгу, Джо почав неквапно гортати сторінки.
— Британська імперія контролювала б усю Європу. Усе Середземномор'я. Італії взагалі не існувало б. Як і Німеччини. Британські полісмени і ці смішні солдатики у хутряних шапках — все під владою короля аж до Волги.
— А хіба це було б так погано? — тихо запитала Джуліана.
— Ти читала книгу?
— Ні,— визнала вона, намагаючись розгледіти обкладинку.
Однак вона чула про цю книгу, багато хто її читав.
— Але ми з Френком — моїм колишнім чоловіком — часто говорили про те, яким був би світ, якби перемогли союзники.
Здавалося, Джо її не чує. Він пильно вдивлявся у примірник роману «І обтяжіє сарана».
— А тут,— продовжував він,— знаєш, як Англія перемагає? Як вона розбиває країни Осі?
Джуліана заперечно похитала головою, відчуваючи, як у чоловікові поруч із нею наростає напруга. У нього затремтіло підборіддя. Він знову і знову облизував губи, впивався пальцями у голову... Коли він заговорив, голос звучав хрипко.
— У нього Італія зраджує Вісь.
— Он як.
— Італія переходить на бік союзників. Приєднується до англосаксів і підставляє під удар те, що він називає «м'яким черевом» Європи. Але нічого дивного, що він так думає. Усі знають, що італійська армія — боягузи, які тікали, варто їм було лише побачити британців. Впивалися дешевим червоним вином. Гультіпаки, не створені для того, щоб воювати. Цей тип...
42