Джо згорнув книгу, перевернув її і подивився на зворот обкладинки.
— Абендсен. Я його не звинувачую. Він пише фантастику. Уявляє, яким був би світ, якби держави Осі програли. А як іще вони могли б програти, якщо не внаслідок зради Італії? — сказав він скрипучим голосом.— Дуче був клоуном, ми всі це знаємо.
— Я маю перевернути бекон.
Вона вивернулася і поспішила на кухню.
Джо пішов за нею, не випускаючи книгу з рук.
— І у війну вступають Сполучені Штати. Після того, як розбивають японосів. А після війни Сполучені Штати і Британія ділять між собою світ. Точнісінько так, як Німеччина та Японія зробили це насправді.
— Німеччина, Японія та Італія,— сказала Джуліана.
Він витріщився на неї.
— Ти пропустив Італію.
Вона спокійно зустріла його погляд.
«Чи ти й сам забув, як і всі інші? Імперійка на Близькому Сході... Оперетковий Третій Рим».
Тим часом вона поставила перед ним каву і дерев'яну тарелю з беконом, яєчнею, тостами і мармеладом. Він їв охоче.
— А у Північній Африці чим вас годували? — запитала вона, теж сівши за стіл.
— Дохлими віслюками.
— Який жах!
Криво усміхнувшись, Джо сказав:
— Asino Morte[43]. М'ясні консерви з літерами AM на бляшанці. Німці називали їх Alter Mann — «старий чоловік».
Він знову почав запихатися їжею.
«Хотіла б я прочитати її,— подумала Джуліана, простягнувши руку і взявши книгу, яка лежала біля Джо.— Чи достатньо часу він тут пробуде?»
Книга була масною, з надірваними сторінками. Уся у відбитках пальців. «Далекобійники читали її у довгих рейсах, у дешевих забігайлівках, пізніми вечорами... З тебе, безумовно, повільний читач. Не сумніваюся, що ти сидів над цієї книгою багато тижнів, якщо не місяців». Розгорнувши книгу навмання, вона прочитала:
«...тепер, у літньому віці, він пізнав спокій. Таких величезних володінь у стародавні часи лише жадали, але не могли об'єднати, а тепер кораблі пливуть з Криму до Мадрида, а навкруги — одна Імперія з однією валютою, мовою, прапором. Старий добрий Юніон Джек[44] — усюди, від сходу до заходу, нарешті це здійснилося: хоч де би світило сонце, майоріє прапор».
— Я з собою тягаю лише одну книгу,— сказала Джуліана,— і це насправді оракул, а не книга. «І цзін». Мене підсадив на неї Френк, і я завжди користуюся нею, коли треба прийняти рішення. Повсякчас маю її під рукою. Завжди.
Вона закрила «Сарану».
— Хочеш поглянути? Спитати поради?
— Ні.
Склавши руки на столі і спираючись на них підборіддям, вона запитала, скоса поглядаючи на нього:
— То ти назавжди сюди перебрався? Що плануєш робити?
Вона думала про плітки та обмови. «Я просто ціпенію від твоєї ненависті до життя. Але... У тобі щось є. Ти як тваринка. Не загрозлива, але кмітлива». Вдивляючись у його чітко окреслене розумне смагляве обличчя, вона подумала: «Як мені могло здатися, ніби ти молодший за мене? Але навіть в цьому є правда — твоя дитинність. Ти все ще молодший братик, який і досі обожнює обох своїх старших братів, свого майора Парді та генерала Роммеля, і аж обливається потом, щоб врешті дістати томмі[45]. Чи вони й справді задушили твоїх братів дротом? Про таке говорили. Після війни публікували страшні історії та фотографії...» Вона здригнулася. Але британських диверсантів давно судили й покарали.
Музика припинилася, схоже, розпочався випуск новин, невиразна радіотрансляція на коротких хвилях з Європи. Голос переривався і пропадав. Довга пауза, цілковита тиша. Потім денверський диктор заговорив дуже ясно і чітко, ніби був десь поруч. Вона потягнулася до радіо, щоб перемкнути станцію, але Джо зупинив її руку.
«...звістка про смерть канцлера Бормана стала ударом для приголомшеного німецького народу, який іще вчора запевняли, що...»
Вони з Джо зірвалися на ноги.
«...усі радіостанції Райху скасували заплановані програми, замінивши їх піднесеним гімном Партії, Horst Wessel Lied[46], в урочистому виконанні хору дивізії СС Das Reich. Пізніше, у Дрездені, де чинний Секретар Партії та керівники Sicherheitsdienst, Служби безпеки, яка прийшла на зміну гестапо в результаті...»
Джо зробив голосніше.
«...реорганізація уряду, до якої закликали колишній райхсфюрер Гіммлер, Альберт Шпеєр та інші. Було оголошено двотижневу національну жалобу, і вже повідомляється про закриття багатьох магазинів та підприємств. Поки нічого не відомо про очікуване засідання Райхстагу, який є формальним парламентом Третього Райху, чиє схвалення необхідне для...»
— Це буде Гайдрих,— сказав Джо.
— Я б хотіла, щоб це був той високий блондин, Ширах,— сказала Джуліана,— Боже, то він нарешті помер. Як гадаєш, у Шираха є шанс?
— Ні,— відрізав Джо.
— Можливо, тепер почнеться громадянська війна,— сказала вона,— але всі вони уже такі старі, ці Ґеринґ та Ґеббельс, усі ці ветхі партійні діячі.
Із радіо лунало: «...звістка долетіла до його прихистку в Альпах поблизу Бреннера...»
— Це про товстуна Германа,— докинув Джо. «...сказав лише, що спустошений горем від втрати не лише солдата, патріота й вірного лідера Партії, а й — як часто повторював раніше,— свого друга, якого, як ми пригадуємо, він підтримував у чварах періоду міжвладдя невдовзі після війни, коли протягом певного часу здавалося, що елементи, які протистояли сходженню гера Бормана до вершин влади...»
Джуліана вимкнула радіо.
— Вони просто переливають з пустого у порожнє,— сказала вона.— Для чого всі ці слова? Про страшних убивць говорять так, наче вони звичайні люди, такі, як ми.
— Вони й справді такі, як ми,— заперечив Джо. Він знову сів і повернувся до сніданку. — Усе, що вони чинили, вчинили б і ми, опинившись на їхньому місці. Вони врятували світ від комунізму. Якби не Німеччина, ми б усі жили під червоними, і нам велося б гірше.
— Ти просто повторюєш слова радіо,— сказала Джуліана,— переливання з пустого в порожнє.
— Я жив під владою нацистів,— сказав Джо,— і знаю, як воно. Хіба це лише порожні розмови — прожити так дванадцять, тринадцять — ні, довше, майже п'ятнадцять років? Я отримав робочу картку в ОТ. Працював в Організації Тодта з 1947 року. У Північній Африці та США. Слухай,— він ткнув у неї пальцем,— у мене суто італійський хист до будування. ОТ присвоїла мені високу кваліфікацію. Я не лопатив асфальт і не місив бетон для автобанів. Я допомагав проектувати. Був інженером. Одного дня прийшов доктор Тодт проінспектувати роботу нашої бригади. Він сказав мені: «У тебе хороші руки». Це грандіозна мить, Джуліано. Велич праці. Це не просто слова. Раніше, до нацистів, усі зневажали фізичну працю. Я також. Аристократія. Робітничий фронт поклав цьому край. Тоді я вперше побачив власні руки.— Він заговорив так швидко, що через акцент вона його ледь розуміла.— Ми всі жили в лісах, на півночі штату Нью-Йорк, мов брати. Співали пісень, марширували на роботу. Нами оволодів дух війни, але метою його була відбудова, а не руйнування. То були взагалі найкращі дні — відбудова після війни. Гарні, чисті, непохитні ряди будівель, повністю оновлений центр міста, у Нью-Йорку та в Балтиморі. Тепер, звісно, така праця в минулому. Усім заправляють великі картелі, як-от «Нью-Джерсі Крупп енд Зонен». Але це не нацисти, а просто старі європейські грошові мішки. Кажеш, вони гірші? Та нацисти, як Роммель і Тодт, у мільйон разів кращі за промисловців на кшталт Круппа й банкірів, за всіх цих прусаків. Усіх їх потрібно було подушити газом, усіх цих джентльменів у піджаках.
46