«Але цих джентльменів у піджаках ніяк не позбутися,— подумала Джуліана.— А твої ідоли, Роммель і доктор Тодт, просто прийшли після війни, щоб прибрати сміття, побудувати автобани, відновити промисловість. Вони навіть євреям дозволили жити — приємна несподіванка. Амністували їх, щоб ті могли зробити свій внесок. Принаймні до 49-го... А потім — прощавайте Тодт і Роммель, ідіть на пенсію.
Хіба я не знаю? Хіба я не чула про все це від Френка? Що ти можеш мені розповісти про життя під нацистами? Мій чоловік був — є — євреєм. Я знаю, що доктор Тодт був найскромнішою, найдобрішою людиною у світі. Я знаю, що він лише хотів дати роботу — чесну шановану роботу мільйонам зневірених і похмурих американців та американок, які сновигали посеред руїн після війни. Я знаю: він хотів, щоб всі, незалежно від раси, мали медичне обслуговування, санаторії для відпочинку і достойні умови проживання. Він був будівничим, а не мислителем... І у більшості випадків йому вдавалося втілити задумане... Справді вдавалося. Але...»
У глибині душі дещо турбувало її, а тепер піднялося з новою силою.
— Джо, ця книга, ця «Сарана», хіба вона не заборонена на Східному Узбережжі?
Він кивнув.
— Тоді як ти міг її читати? — Щось у цьому непокоїло Джуліану.— Вони ж досі розстрілюють людей за читання...
— Залежить від раси. Від старої доброї нарукавної пов'язки.
І справді. Слов'яни, поляки, пуерториканці мали найменше свободи у тому, що читати, робити і слухати. Англосаксам пощастило набагато більше: їхнім дітям була доступна середня освіта, і вони могли відвідувати бібліотеки, музеї та концерти. Але все одно... «Сарана» була не просто частково доступною, а саме забороненою. І то для всіх.
— Я читав її у туалеті. Ховав у подушці. Власне, я й прочитав її саме тому, що вона була заборонена.
— Ти дуже сміливий.
— Це сарказм? — недовірливо запитав він.
— Ні.
Він трохи розслабився.
— Вам тут легко. Ви живете безпечно, не маєте жодної мети. Вам нема що робити. Нема про що хвилюватися. Вас несе течія подій, ви залишки минулого, хіба не так?
Він глузливо дивився на неї.
— Ти сам себе вбиваєш своїм цинізмом,— сказала вона.— Твоїх ідолів відібрали у тебе одного за одним, і тепер тобі нема куди спрямувати свою любов.
Вона подала йому виделку, він узяв. «їж,— подумала вона,— або ж відмовся і від біологічних процесів».
Пережовуючи їжу, він кивнув на книгу і сказав:
— Якщо обкладинка не бреше, цей Абендсен живе десь неподалік. У Шаєнні. Озирає цілий світ із такої безпечної місцинки, уявляєш? От прочитай, що там пишуть, прочитай уголос.
Узявши книгу, вона прочитала текст, уміщений на звороті обкладинки:
— Він — колишній військовий. Під час Другої світової війни служив у морській піхоті, поранений нацистським танком «Тигр» в Англії. Сержант. Тут сказано, що він перетворив місце, в якому пише, мало не на фортецю, усюди кулемети і таке інше.
Відклавши книгу, вона сказала:
— Тут про це не написано, але я чула, що він мало не параноїк. Огородив свій будинок колючим дротом і живе у горах. До нього важко дістатися.
— Мабуть, воно й правильно, якщо він написав таку книгу,— сказав Джо,— німецькі високі чини просто шаленіють, прочитавши її.
— Він і раніше так жив. Спочатку облаштував усе це, а вже потім написав книгу. Своє помешкання він називає,— вона поглянула на обкладинку,— «Високий Замок». Так він його охрестив.
— Їм не дістати його,— сказав Джо, швидко пережовуючи їжу,— він насторожі. Розумний.
— Я вважаю, що він дуже сміливий, якщо написав цю книгу,— сказала Джуліана.— Якби країни Осі програли війну, ми могли б говорити і писати що завгодно, як колись. Жили б в одній країні і мали б чесну систему правосуддя, однакову для всіх.
На її подив, він розважливо кивнув.
— Не розумію я тебе. У що ти віриш? Чого прагнеш? Захищаєш цих монстрів, цих потвор, які винищили євреїв, а потім...
Вона у відчаї схопила його за вуха. Він кліпав очима від подиву й болю, поки вона підводилась, тягнучи його доверху.
Важко дихаючи, вони дивилися одне на одного. Обоє не могли мовити й слова.
— Можна я доїм сніданок, який ти для мене приготувала? — вимовив нарешті Джо.
— Ти не скажеш? Не скажеш мені? Ти знаєш, про що я, ти розумієш і просто продовжуєш собі їсти, вдаючи, що й гадки не маєш, про що мені йдеться.
Джуліана відпустила його вуха. Вона так їх нам'яла, що тепер вони побуряковіли.
— Пусті балачки,— сказав Джо,— це не має значення. Те саме, що ти сказала про новини по радіо. Знаєш старе словечко, яким коричневі сорочки називали тих, хто надмірно вдавався в філософію? Eierkopf. Яйцеголові. Тому що великі високочолі порожні голови так легко розбивати... У вуличних бійках.
— Якщо я викликаю в тебе таке відчуття, чому б тобі не піти? Навіщо ти лишився тут?
Від його загадкової гримаси в неї мороз пішов по шкірі.
«Даремно я привела його до себе,— подумала вона,— а тепер вже запізно. Я не зможу позбутися його, він надто сильний. Відбувається щось страшне. Воно лізе з нього. А я, здається, допомагаю цьому».
— Що з тобою?
Він простягнув руку, провів пальцями по її підборіддю та шиї, запустив руку під блузку і лагідно натиснув на плечі.
— Зміна настрою. Твоя проблема полягає у... Я можу безкоштовно тебе проаналізувати.
— Тебе б назвали єврейським психоаналітиком,— мляво усміхнулася вона,— хочеш закінчити своє життя у печі?
— Ти боїшся чоловіків, правильно?
— Не знаю.
— Минулої ночі легко було здогадатися. Просто через те, що я...— він урвав себе на півслові.— Через те, що я завдав собі клопоту звернути увагу на твої бажання.
— Через те, що ти переспав із дуже багатьма дівчатами,— ось що ти хотів сказати.
— Але я знаю, що маю рацію. Послухай, Джуліано, я ніколи не скривджу тебе. Клянуся пам'яттю моєї матері. Даю тобі слово. Я буду вкрай обережним, і якщо ти хочеш роздути проблему з моїх попередніх зв'язків, то я не заперечуватиму. Так ти позбудешся своєї нервовості. Зі мною ти розслабишся і станеш досконалішою. І це не забере багато часу. Тобі просто колись не пощастило.
Вона кивнула, трохи збадьорившись, але їй все ще було холодно та сумно, і вона й досі не зовсім розуміла чому.
На початку робочого дня містер Нобусуке Таґомі виділив трохи часу на те, щоб побути на самоті. Він сидів у своєму офісі у «Ніппон-таймс», поринувши у роздуми.
Він іще не встиг виїхати з дому, а вже отримав повідомлення Іто про містера Бейнса. Молодий студент не мав жодного сумніву в тому, що містер Бейнс не швед, а, швидше за все, громадянин Німеччини.
Однак навички Іто у царині германських мов ніколи не справляли особливого враження ані на Торгові представництва, ані на токкока, японську таємну поліцію. «Можливо, цей дурень так нічого й не рознюхав»,— подумав містер Таґомі. Незграбний ентузіазм, підкріплений романтичними доктринами. Постійні підозри і бажання викривати.
У будь-якому разі переговори за участі містера Бейнса та літньої особи з Рідних Островів мали розпочатися вже незабаром, хоч би якої національності був містер Бейнс. До того ж він сподобався містеру Таґомі. Він вирішив, що це, можливо, найнеобхідніший талант для людей на таких високих посадах, як у нього: вміння визначити хорошу людину при знайомстві. Інтуїція щодо людей. Здатність прозирати крізь церемонії та зовнішню форму. Проникати у самісіньке серце.
Серце, замкнене темною пристрастю Інь. Інколи задушене, і все-таки навіть тоді — спалах світла Ян, мерехтіння в самому центрі. «Німець він чи швед, але він мені подобається,— вирішив містер Таґомі.— Сподіваюся, „Зарацен“ допоміг йому. Маю запитати, щойно зустрінемося».
На столі загудів переговорний пристрій.
— Ні,— різко сказав він.— Ніяких обговорень. Зараз час для внутрішньої істини. Самозаглиблення.
Із крихітного динаміка долинув голос містера Ремзі: