Выбрать главу

— Я б не звертав увагу на чутки,— сказав Чілден.— Ви про такого собі Ернста Рема? Це стара, давно забута історія.

— Я радше про Германа Ґеринґа,— сказав Пол, відпиваючи зі склянки маленькими ковтками і уважно вдивляючись у неї.— Кажуть, він влаштовує оргії, подібні до римських, фантастично збочені і вигадливі. Мороз йде по шкірі від самих лише описів.

— Брехня,— сказав Чілден.

— Ця тема не варта розмови,— тактовно втрутилася Бетті, поглянувши на обох чоловіків.

Вони допили віскі, і Бетті вийшла, щоб знову наповнити склянки.

— Від політичних дискусій закипає кров,— сказав Пол.— Хоч куди б ви пішли. Важливо зберігати ясність розуму.

— Так,— погодився Чілден.— Спокій і порядок. І тоді все повернеться до звичної стабільності.

— Для тоталітарного суспільства період після смерті вождя дуже складний,— сказав Пол,— брак традицій та інституцій середнього класу, поєднаний із...— він раптово замовк.— Напевно, досить політики,— усміхнувся він,— бо це вже схоже на старі студентські часи...

Роберт Чілден відчув, що червоніє. Він схилився над знову наповненою склянкою, щоб приховати обличчя від господарів. Який жахливий початок! Так галасливо і безглуздо сперечатися про політику. Виказати неввічливість своєю незгодою. І лише вправність і тактовність господарів врятувала вечір.

«Як багато я ще маю засвоїти,— подумав Чілден.— Вони такі вишукані і ввічливі. А я... Я білий варвар. Так воно і є».

Протягом певного часу він лише мовчки пив, вдаючи насолоду. «Я повинен у всьому наслідувати їх,— говорив він собі.— Завжди погоджуватися».

Але одразу ж запанікував, думаючи: «У мене в голові все плутається від алкоголю. А ще через утому й нерви. Чи мені це вдасться? Мене ніколи не запросять знову, вже запізно цьому зарадити». Його охопив відчай.

Повернувшись із кухні, Бетті знову сіла на килим. «Яка вона приваблива,— вкотре подумав Роберт Чілден.— Струнке тіло. У них набагато досконаліші тіла — не гладкі, не мішкуваті. Їм не потрібні ліфи чи корсети. Я повинен приховати своє бажання — за всяку ціну». І все ж подеколи він дозволяв собі крадькома поглянути на неї. «Такий прекрасний смаглявий відтінок шкіри, темні очі та волосся. Ми порівняно з ними якісь недороблені. Нас витягнули з печі ще напівсирими. Старий міф аборигенів. У цьому є своя правда.

Треба відволіктися. Знайти якусь світську тему для розмови, що завгодно». Його погляд блукав, шукаючи, за що зачепитись. Повисла важка тиша, від якої його напруга ставала пекучою. Нестерпною. «Що, в біса, сказати?» Щось безпечне. Він вихопив поглядом книгу, яка стояла у низькій чорній шафці із тикового дерева.

— Бачу, ви читаєте «І обтяжіє сарана». Цей роман у всіх на вустах, але справи ніяк не дають мені з ним ознайомитися.

Підвівшись, він підійшов до шафи і взяв книгу, уважно спостерігаючи за їхніми виразами облич. Здавалося, вони схвально сприйняли цю його спробу розпочати розмову, і він продовжив:

— Це детектив? Даруйте мою страшну необізнаність.

Він перегорнув декілька сторінок.

— Аж ніяк не детектив,— сказав Пол.— Це цікава художня проза, яку можна визначити як наукову фантастику.

— Ні,— не погодилася Бетті,— там немає наукової складової. Дія відбувається не в майбутньому. У науковій фантастиці йдеться про майбутнє, особливо таке, де наука просунулася далі, ніж зараз. А у книжці нічого такого немає.

— Але там ідеться про альтернативне теперішнє,— сказав Пол.— Є багато відомих науково-фантастичних романів такого типу. Даруйте, що наполягаю на цьому,— пояснив він Роберту,— але, як відомо дружині, я довго був шанувальником наукової фантастики. Я захопився нею давно, ще коли мені ледь виповнилося дванадцять. Це було на самому початку війни.

— Розумію,— ввічливо сказав Роберт Чілден.

— Хочете взяти почитати «Сарану»? — запитав Пол.— Ми скоро закінчимо, за день-два, не більше. У мене офіс у центрі, неподалік від вашої шанованої крамниці, я залюбки заніс би вам книжку під час обідньої перерви.— Він помовчав, а тоді Бетті подала йому якийсь знак,— принаймні так здалося Чілдену — і він продовжив: — Роберте, ми з вами, ви і я, могли б пообідати разом з цієї нагоди.

— Дякую,— відповів Роберт.

Сказати більше він був не спроможний. Обід. У центрі міста, в одному із фешенебельних ресторанів для бізнесменів. Він і цей стильний молодий японець із сучасної еліти. Це було занадто. Він відчув, як все пливе перед очима, однак продовжив роздивлятися книгу і кивати.

— Так,— сказав він,— здається, і справді цікаво. Мені б дуже хотілося прочитати її. Я намагаюся стежити за тим, про що говорять люди.

Чи правильно було так говорити? Він визнав, що книга цікавить його лише як модна новинка. Можливо, це було по-плебейськи. Він точно не знав, але відчував, що так воно і є.

— Не можна судити про книгу за тим, бестселер вона чи ні,— продовжив він.— Ми всі це розуміємо. Багато бестселерів — просто сміття. Однак ця книга...

Він запнувся.

— Справді,— сказала Бетті.— Смак у більшості направду жахливий.

— Як у музиці,— підхопив Пол.— Наприклад, ніхто не цікавиться автентичним американським народним джазом. Роберте, вам подобаються, скажімо, Банк Джонсон, Кід Орі та подібні виконавці?[53] Старий джаз Діксіленду?[54] Я маю колекцію таких платівок, оригінальні записи Genet[55].

— Боюся, що не тямлю в негритянській музиці,— відповів Роберт.

Здавалося, їм не дуже сподобалися ці слова.

— Я надаю перевагу класиці. Баху та Бетховену.

Безумовно, це було прийнятно. Зараз він відчував гіркоту. Невже він мав відмовитися від великих європейських майстрів заради новоорлеанського джазу із дешевих барів та бістро у чорних кварталах?

— Можливо, якщо я поставлю збірку мелодій джаз-бенду New Orleans Rhythm Kings — почав Пол, прямуючи до виходу з кімнати, але Бетті поглядом застерегла його.

Він завагався, потім знизав плечима.

— Вечеря майже готова,— сказала вона.

Повернувшись до кімнати, Пол знову сів. Дещо похмуро, як здалося Роберту, він пробурмотів:

— Джаз із Нового Орлеана — це найбільш автентична американська музика. Вона народилася на цьому континенті. Усе інше прийшло з Європи, як, наприклад, старомодні балади в англійському стилі.

— Це у нас постійний привід для суперечок,— сказала Бетті, усміхаючись Роберту,— я не поділяю його любові до оригінального джазу.

Досі тримаючи в руках примірник роману «І обтяжіє сарана», Роберт запитав:

— А про яку альтернативну версію теперішнього йдеться у цій книзі?

Бетті, трохи помовчавши, відповіла:

— Про ту, в якій Німеччина і Японія програли війну.

Усі мовчали.

— Час вечеряти,— сказала Бетті, легко зводячись на ноги,— будь ласка, за мною, двоє голодних джентльменів-бізнесменів.

Вона привітно запросила Роберта та Пола за стіл, уже вкритий білою скатертиною, заставлений срібним столовим приладдям та порцеляною. На величезні шорсткі серветки були нанизані кільця, які Роберт визначив як староамериканські вироби зі слонової кістки. І столове приладдя було виготовлене із чистого американського срібла. Чашки та блюдечка «Роял Альберт», темно-сині та жовті. Виняткові речі. Він не міг стримати професійного захоплення.

Лише тарілки не були американськими. Можливо, японські. Точно сказати він не міг, це виходило за межі його компетенції.

— Це порцеляна імарі,— сказав Пол, зауваживши його цікавість,— з Аріти[56]. Вважається першокласним посудом. Японія.

Вони сіли за стіл.

— Кави? — запитала Бетті Роберта.

— Так, спасибі,— відповів він.

— Наприкінці вечері,— сказала вона, виходячи по візок для сервірування.

Невдовзі вони вже їли. Вечеря здалася Роберту дуже смачною. Бетті надзвичайно добре готувала. Особливо йому сподобався салат. Авокадо, серцевини артишоків, якийсь соус із блакитним сиром... Дякувати Богу, вони не пригостили його японською стравою, сумішшю овочів та м'яса, якою він так часто харчувався після війни.

вернуться

53

Знамениті американські джазові музиканти першої половини XX століття.

вернуться

54

Діксіленд (англ. Dixieland, від неформальної назви американського Півдня «Dixie») — назва джазових ансамблів новоорлеанського стилю, в яких грали білі музиканти.

вернуться

55

Gennett Records — американська компанія звукозапису, популярна у 1920-ті роки. Орфографія змінена в оригіналі.

вернуться

56

Порцеляна імарі — традиційний японський посуд із порцеляни, яку європейці назвали імарі або арітаякі. Місто Аріта було центром виробництва порцеляни на острові Кюсю, а Імарі — порт, з якого порцелянові вироби експортували до Європи.