І нескінченні морепродукти. Він дійшов до того, що уже не міг дивитися на креветки чи на будь-яких інших ракоподібних і молюсків.
— Хотів би я знати, яким, на думку автора, став би світ, якби Німеччина та Японія зазнали поразки у війні,— сказав Роберт.
Пол і Бетті довго мовчали. Нарешті Пол відповів:
— Було б багато складних відмінностей. Краще прочитати книгу. Бо я своїм викладом можу все зіпсувати.
— Я маю усталені переконання щодо цього,— сказав Роберт.— Я часто думав про це. Світ був би набагато гіршим.— До нього долинув його власний голос — рішучий, майже жорсткий.— Набагато гіршим.
Здавалося, це їх здивувало. Можливо, його тон.
— Скрізь панував би комунізм,— продовжив Роберт.
— Автор, містер Готорн Абендсен, розглядає можливість безконтрольного розростання радянської Росії,— кивнув Пол,— але, як і у Першій світовій війні, відстала, майже повністю селянська Росія, навіть опинившись на боці переможців, звичайно ж, сходить на пси. Сміх та й годі, пригадати лише їхню війну проти Японії, коли...
— Нам довелося зазнати страждань, заплатити велику ціну,— сказав Роберт,— але заради доброї справи. Щоб зупинити захоплення світу слов'янами.
— Особисто я не вірю у всю цю істерію щодо захоплення світу хоч би ким,— тихо сказала Бетті.— Слов'янами, китайцями або японцями.
Вона спокійно дивилася на Роберта. Повністю володіла собою, жодних зайвих емоцій, просто хотіла висловити свої почуття. На її щоках проступили темно-червоні плями.
Протягом якогось часу всі їли мовчки.
«Знову я туди поліз,— відзначив подумки Чілден.— Неможливо уникнути цієї теми. Бо вона скрізь — у книзі, яку я випадково взяв до рук, у колекції музичних записів, у цих серветкових кільцях зі слонової кістки — у здобичі, захопленій завойовниками. Награбованій у мого народу.
Потрібно визнати. Я намагаюся удавати, ніби ми з цими японцями схожі. Але зауважмо: навіть коли я починаю гаряче вихваляти їхню перемогу у війні, в якій мій народ програв,— усе одно ми не знаходимо спільної мови. Значення слів для мене і для них кардинально відмінне. Їхній мозок працює інакше. І душі також. Он вони п'ють із англійської порцеляни, їдять американськими срібними приборами, слухають негритянську музику. Але це все лише на поверхні. Привілеї багатства та влади роблять ці речі доступними для них, однак вони — лише фальшивка, у цьому немає сумніву.
Навіть „І цзін“, яку вони запихають нам у горлянки,— китайська. Запозичена ще бозна-коли. Кого вони дурять? Себе? Скрізь крадуть звичаї, одяг, їжу, мову, ходу. Як-от із цією печеною картоплею зі сметаною та цибулею, яку вони споживають з таким апетитом. Старомодна американська страва також серед їхньої здобичі. Але скажу вам от що: нікого це не обдурить, і тим паче мене.
Лише біла раса наділена здатністю до творчості,— міркував він.— І все-таки мені, білій людині, доводиться ударяти чолом об підлогу перед цими двома. Лише подумати, як усе було б, якби ми перемогли! Стерли б їх на порох. Не було б зараз ніякої Японії, і в усьому світі сяяла б лише непорушна міць США.
Я маю прочитати „Сарану“. Якщо я правильно зрозумів, про що там ідеться, то це мій патріотичний обов'язок».
— Роберте, ви не їсте. Щось не так зі стравами? — тихо запитала Бетті.
Він одразу ж зачерпнув салату.
— Ні, це найсмачніша вечеря, яку мені доводилося куштувати за останні кілька років.
— Дякую,— сказала вона, явно втішена.— Я дуже старалася, щоб страва смакувала автентично... Наприклад, ретельно добирала продукти на крихітних американських риночках вздовж Мішн-стрит. Наскільки я розумію, там усе справжнє.
«Ви досконало готуєте місцеву їжу,— подумав Роберт Чілден.— Правду кажуть: ваша здатність імітувати — безмежна. Яблучний пиріг, кока-кола, прогулянка після кіно, Ґленн Міллер...[57] З бляшанок та рисового паперу ви могли б змайструвати довершену копію Америки. Мама з рисового паперу на кухні, тато з рисового паперу — читає газету. Щеня з рисового паперу біля його ніг. Геть усе».
Пол мовчки дивився на нього. Раптом помітивши це, Роберт Чілден обірвав свої міркування і взявся до їжі. «Чи може він читати мої думки? Бачити, про що я думаю насправді? Я знаю, що ніяк цього не виказав. У мене був пристойний вираз обличчя. Він не міг здогадатися».
— Роберте,— сказав Пол,— оскільки ви народилися та виросли тут і добре володієте місцевою говіркою США, можливо, ви допомогли б мені з книгою, з якою я ніяк не можу дати собі ради. Це роман тридцятих років, американського автора...
Роберт злегка вклонився.
— Доволі рідкісна книга,— сказав Пол,— однак я маю примірник. Називається «Міс Самотнє Серце». Автор Натаніель Вест[58]. Я залюбки прочитав її, але не зовсім розумію, що хотів сказати автор.
Він із надією подивився на Роберта.
— Боюся, я не читав цієї книги,— визнав той.
«І навіть ніколи не чув про неї»,— подумав він.
На обличчі Пола проступило розчарування.
— Шкода. Це тоненька книжечка. Про чоловіка, який веде колонку у щоденній газеті і постійно отримує від читачів листи про їхні душевні страждання, поки врешті не божеволіє від болю і починає вважати, що він — Ісус Христос. Не пригадуєте? Може, колись давно читали?
— Ні.
— Там викладений дивний погляд на страждання. Надзвичайно оригінальний підхід до сенсу безпричинного болю. До цієї проблеми звертаються усі релігії. Такі релігії, як християнство, часто стверджують, що причиною страждання є гріх. Мені здається, Натаніель Вест пропонує своє власне бачення, значно переконливіше за ці старі твердження. Він побачив, що страждання може існувати й без причини — можливо, тому, що сам він був євреєм.
— Якби Німеччина та Японія програли війну, світом би зараз правили євреї,— сказав Роберт.— З Москви та Волл-стрит.
Обоє японців, чоловік та дружина, немовби зіщулилися. Вони наче зблякли, стали холодними, замкнулися у собі. У кімнаті також війнуло прохолодою. Чілден почувався самотнім. Так, немовби їв сам-один, і їх не стало поруч. Де він схибив цього разу? Що вони не так зрозуміли? Їхня дурна нездатність вловлювати сенс іноземної мови, західної ментальності. Це змушувало їх борсатися у значеннях і ображатися. «Яка трагедія,— подумав він, продовжуючи їсти.— І водночас: що тут вдієш?»
Потрібно було за всяку ціну повернути ясність — ту, що була ще мить тому, хоча він так і не зумів відчути її вповні аж до цього моменту. Однак Роберту Чілдену не було аж так погано, як раніше, бо безглузді мрії почали вивітрюватися з його голови. «Я йшов сюди з такими очікуваннями,— пригадав він,— піднімався сходами, наче в романтичному дурмані, як у підліткові роки. Однак не можна заперечувати реальність, потрібно врешті вирости.
Ось чиста правда. Ці люди — не люди у повному сенсі цього слова. Міряють на себе одяг, а самі — мов мавпи у цирку. Вони кмітливі і можуть навчатися, але оце і все.
Чому я їм прислужую? Лише тому, що вони перемогли?
Ця зустріч виявила велику хибу мого характеру. Але так уже воно є. У мене жалюгідна схильність... Як би це сказати? Незмінно обирати те із двох лих, яке вимагає менше зусиль. Мов корова, яка помітила корито, я кидаюся до нього, не роздумуючи.
Що я роблю? Просто пливу за течією, бо так безпечніше. Врешті-решт, це переможці... Вони віддають накази. Гадаю, я чинитиму так і надалі. Бо навіщо ставати ковалем свого власного нещастя? Вони прочитали американську книгу і хочуть, щоб я їм її пояснив. Сподіваються, що я, біла людина, зможу дати їм відповідь. І я намагаюся! Але тут я не можу цього зробити, хоча, якби прочитав, то, поза сумнівом, зміг би».
— Мабуть, я якось прогляну цей роман, «Міс Самотнє Серце»,— сказав він Полу,— і тоді я зможу пояснити вам його значення.
Пол кивнув.
— Однак зараз я маю надто багато справ,— сказав Роберт.— Можливо, пізніше... Я впевнений, що це не забере в мене багато часу.
— Ні,— пробурмотів Пол,— книга зовсім маленька.
Роберту Чілдену здалося, що вони з Бетті посумнішали. «Цікаво, чи вони теж відчули неподоланну прірву поміж ними та мною? Сподіваюся, що так. Вони на це заслуговують. Шкода — їм доведеться докопуватися до значення книжки самотужки».
57
58