Тепер він їв веселіше.
Жодні незгоди уже не псували вечір. Залишивши о десятій помешкання Касоура, Роберт Чілден досі відчував упевненість, яка охопила його під час вечері.
Він неквапно спустився сходами, що вели від помешкання, особливо не переймаючись випадковими японськими перехожими, які могли побачити його дорогою до комунальних лазень і витріщатися на нього. Вийти на темний вечірній тротуар, потім зупинити велотаксі. І от він уже їхав додому.
«Мені завжди було цікаво — як воно, зустрітися з певними клієнтами неофіційно. Не так уже й погано, врешті-решт. А ще,— думав він,— цей досвід може допомогти мені у справах.
Така собі терапія: зустрітися з людьми, перед якими звик лякливо схилятися. І побачити, які вони насправді. Тоді лякливість зникає».
Отак розмірковуючи, він дістався до свого району і врешті до дверей своєї квартири. Він заплатив китайозі-таксисту і піднявся знайомими сходами.
У вітальні на нього чекав якийсь незнайомець. Білий чоловік у плащі сидів на дивані і читав газету. Ошелешений Роберт Чілден застиг у дверях, а чоловік відклав газету, неквапливо підвівся і потягнувся рукою до нагрудної кишені. Вийнявши звідти гаманець із посвідченням, він показав його Чілдену.
— Кемпейтай.
Пінок. Співробітник уряду в Сакраменто та його державної поліції, запровадженої японською окупаційною владою. Який жах!
— Ви Роберт Чілден?
— Так, сер.
У нього калатало серце.
— Нещодавно,— почав поліцейський, проглядаючи папери, які він видобув із теки на дивані,— вас відвідав чоловік. Білий, який назвався представником офіцера імператорського флоту. Подальше розслідування виявило, що це неправда. Такого офіцера не існувало. І такого судна теж.— Він подивився на Чілдена.
— Саме так,— сказав Чілден.
— Ми отримали інформацію щодо шахрайства в районі затоки. Очевидно, цей чоловік — один із учасників. Ви могли б його описати?
— Низенький, доволі смаглявий,— почав Чілден.
— Єврей?
— Так! Зараз я це розумію, хоча тоді мені це якось не спало на думку.
— Ось фото.
Поліцейський передав йому фотографію.
— Це він,— сказав Чілден.
Поза сумнівом, він його упізнав. Його трохи налякали пошукові можливості кемпейтаю.
— Як ви його знайшли? Я на нього не заявляв, хоча зателефонував своєму оптовому постачальнику, Рею Келвіну, і сказав йому...
Поліцейський помахом руки наказав йому замовкнути.
— Ви маєте підписати один документ і все. Вам не доведеться з'являтися у суді. Це формальність, на якій ваша участь у справі завершується.
Він простягнув Чілдену документ і ручку.
— Тут зазначено, що до вас прийшов цей чоловік і намагався ввести вас в оману, подаючи неправдиву інформацію про себе, і так далі. Прочитайте.
Поліцейський закатав рукав і поглянув на годинник, поки Роберт Чілден читав документ.
— Загалом правильно?
Загалом все було правильно. Роберт Чілден не мав часу вивчити документ ретельно та й у будь-якому разі він пам'ятав події того дня не зовсім чітко. Однак він знав, що той чоловік видавав себе за іншого, що це було якось пов'язано з шахрайством і що, як сказав співробітник кемпейтаю, той чоловік був євреєм. Роберт Чілден поглянув на ім'я під фото. Френк Фрінк. Уроджений Френк Фінк. Так, явно єврей. Це одразу видно з прізвища Фінк. І тому він його змінив.
Чілден підписав документ.
— Дякую,— сказав поліцейський.
Він зібрав свої речі, торкнувся кашкета, побажав Чілдену доброї ночі і пішов. Усе відбулося дуже швидко.
«Гадаю, його піймали,— подумав Чілден,— що б він затівав».
Величезне полегшення. Вони працюють швидко, цього не заперечиш.
«Ми живемо у суспільстві, де панує закон і порядок, і де євреї не можуть дурити невинних своїми хитрощами. Ми в безпеці.
Не розумію, чому я не помітив расові характеристики, побачивши його. Очевидно, мене легко обдурити.
Я просто не здатний обманювати і через це безпомічний,— вирішив він.— Якби не закон, я був би у них в руках. Він переконав би мене в чому завгодно. Це різновид гіпнозу. Вони можуть контролювати ціле суспільство».
«Завтра треба піти і купити цю „Сарану“. Цікаво, як автор описує світ, в якому заправляють євреї та комуністи, де Райх лежить в руїнах, а Японія, поза сумнівом, стала провінцією Росії. Ще б пак — Росія б розкинулася від Атлантичного до Тихого океану. Цікаво, чи описує він — як там його? — війну між Росією та США? Цікава книжка,— подумав він.— Дивно, що ніхто не здогадався написати щось таке раніше.
Вона допоможе нам зрозуміти, як нам поталанило. Попри всі очевидні труднощі... Могло б бути набагато гірше. У цій книзі великий моральний урок. Так, тут при владі японці, і ми маємо все відбудувати. Це шлях до великих звершень, як-от колонізація інших планет.
Зараз має розпочатися трансляція новин»,— згадав він.
Сівши, він увімкнув радіо. Можливо, вже обрали нового райхсканцлера. Чілдена охопило збудження та нетерпляче очікування. «Мені найперспективнішим видається отой Зейс-Інкварт. Він найбільше здатний втілювати сміливі плани».
«От би мені бути там,— подумав він.— Можливо, колись я матиму достатньо грошей, щоб поїхати до Європи і на власні очі побачити всі тамтешні досягнення. Просто сором усе пропустити. Застрягнути тут, на Західному Узбережжі, де нічого не відбувається. Історія проходить повз нас».
8
О восьмій ранку фрайгер Г'юґо Райс, консул Райху у Сан-Франциско, вийшов зі свого авто «Мерседес-Бенц 220-Е» і швидко піднявся сходами консульства. За ним ішли двоє молодих співробітників Міністерства закордонних справ. Підлеглі Райса відчинили перед ним двері, і він зайшов усередину, піднятою рукою вітаючи двох телефоністок, віце-консула — гера Франка,— а потім, вже у кабінеті, свого секретаря, гера Пфердегуфа.
— Фрайгере,— мовив Пфердегуф,— щойно ми отримали зашифровану радіограму з Берліна. На початку цифра 1.
Це означало, що справа термінова: потрібно зняти пальто і віддати Пфердегуфу, щоб він його повісив.
— Десять хвилин тому телефонував гер Кройц фон Мере. Він попросив, щоб ви передзвонили.
— Дякую,— сказав Райс.
Він сів за столик біля вікна і підняв кришку з тарілки зі своїм сніданком — булочка, яєчня та ковбаса. Налив собі гарячої чорної кави зі срібного кавника і розгорнув ранкову газету.
Кройц фон Мере, який телефонував, був головою Служби безпеки у регіоні Тихоокеанських Штатів Америки. Його таємна штаб-квартира розмістилася у терміналі аеропорту. Стосунки між Райсом та Кройцем фон Мере були доволі напруженими. Їхні сфери діяльності перетиналися у незліченних питаннях — поза сумнівом, це була свідома політика достойників у Берліні. Райс мав почесне офіцерське звання в СС, був майором, і тому формально вважався підлеглим Кройца фон Мере. Звання йому присвоїли кілька років тому, і Райс уже тоді розумів, навіщо це зробили, але нічого вдіяти не міг. І це досі його дратувало.
Райс уважно прочитав першу шпальту газети «Франк-фуртер цайтунґ», яку щоранку о шостій доставляли «Люфтганзою». Фон Ширах під домашнім арештом. Можливо, уже мертвий. Погано. Ґеринґ на тренувальній базі люфтваффе в оточенні досвідчених ветеранів війни, вірних Товстуну. Ніхто не прослизнув би до нього. Жодні вбивці зі Служби безпеки. А що з доктором Ґеббельсом?
Мабуть, він у самому серці Берліна. Як завжди покладається на свою кмітливість, на свою здатність виплутатися з будь-якої ситуації за допомогою добре підвішеного язика. «Якщо Гайдрих пришле загін, щоб його порішити,— міркував Райс,— Маленький Доктор не лише відрадить їх від цього, а й, імовірно, вмовить перейти на свій бік. Завербує у Міністерство пропаганди та суспільної просвіти».
Він уявляв собі, як цієї миті доктор Ґеббельс в апартаментах якоїсь розкішної кіноакторки презирливо позирає на біганину вермахту по вулицях. Цього Kerl[59] ніщо не могло налякати. Ґеббельс лише глумливо усміхнувся б, лівою рукою пестячи груди розкішної дами, а правою пишучи статтю для сьогоднішнього випуску «Анґріф»...