— Спершу я візьмуся за крамницю Чілдена,— сказав Ед,— щоб швидше покінчити з цим питанням. А потім ти зможеш зазирнути до кількох інших. Ти ж зі мною, правда? Посидиш у вантажівці, я припаркуюся за рогом.
Коли вони вже залізли у пікап зі своїм плетеним кошиком, Фрінк подумав: «Бог його знає, чи хороший продавець із Еда або з мене. Чілдену можна продати, але потрібно, як то кажуть, зуміти його переконати».
«Якби Джуліана була зараз тут,— подумав він,— то зайшла б туди і все провернула, навіть оком не змигнувши. Вона гарна, вміє знайти спільну мову з ким завгодно; і вона жінка. Врешті-решт, це жіночі прикраси. Вона могла б показати їх на собі».
Заплющивши очі, він намагався уявити, який вигляд вона б мала з одним із цих браслетів. Або з одним із масивних срібних намист. З її чорним волоссям, світлою шкірою, меланхолійним проникливим поглядом... у сірому светрі із джерсі, трохи тіснуватому. Срібло лежало б на оголеній плоті, піднімаючись та опадаючи в такт із її диханням...
Господи, зараз вона поставала в його уяві так виразно, немов була поряд. Беручи своїми сильними тонкими пальцями кожну зроблену ними прикрасу, роздивляючись її, відкинувши голову назад, високо піднімаючи кожну річ. Джуліана оцінювала. Вона завжди була свідком того, що він робив.
«Найбільше їй би пасували сережки,— вирішив він.— Яскраві, довгі, особливо ті, що з латуні. Зібрати її волосся на потилиці або коротко підстригти, щоб шия та вуха були відкритими. Ми могли б використовувати її фотографії для реклами та оздоблення вітрин». Вони з Едом уже обговорювали ідею зробити каталог, щоб розсилати його поштою до крамниць по всьому світі. Вона мала б чудовий вигляд... У неї гарна шкіра, дуже здорова, пружна, без зморшок, красивий колір обличчя.
«Чи погодилася б вона, якби мені вдалося її відшукати? Хоч би що вона про мене думала, це не має нічого спільного із нашим особистим життям. Це була б суто ділова домовленість.
Та я б навіть не став її фотографувати! Ми б найняли професійного фотографа. Їй би це сподобалося. Мабуть, вона лишилася такою ж марнославною. Їй завжди подобалося, коли люди на неї дивляться, милуються нею — байдуже хто. Гадаю, більшість жінок такі. Вони весь час жадають уваги. У цьому вони як діти».
«Джуліана ніколи не могла бути сама,— подумав він.— Я весь час мав бути поряд і робити компліменти. З маленькими дітьми так. Їм здається, що коли батьки не дивляться на те, що вони роблять, то цього мовби не існує. Поза сумнівом, якийсь хлопець дивиться на неї зараз. Говорить їй, яка вона гарна. Її ноги. Її гладенький плаский живіт...»
— Що трапилося? — запитав Ед, зиркаючи на нього.— Страх бере?
— Ні,— відказав Фрінк.
— Я не збираюся просто стовбичити там,— сказав Ед,— я маю декілька власних ідей. І скажу тобі ще дещо: я не боюся. Мене не лякає це модне місце і те, що мені довелося нап'ясти цей модний костюм. Так, мені не подобається такий вишуканий одяг. Так, мені незручно. Але це не має анінайменшого значення. Все одно я туди зайду і переконаю того бовдура.
«Радий за тебе»,— подумав Фрінк.
— Господи, якщо ти зміг отак зайти туди і розповісти йому, що служиш на кораблі японського адмірала, то вже я повинен якось спромогтися викласти йому чисту правду — що це дійсно якісні, оригінальні ручні прикраси, які...
— Прикраси ручної роботи,— поправив Фрінк.
— Ага. Я саме це мав на увазі. Я зайду туди і не облишу його, допоки він не викладе переді мною свої гроші. Він повинен це купити, якщо має бодай якусь клепку в голові. Я всюди шукав: ніде не продається нічого подібного. Господи, варто лише мені подумати, що він може поглянути на них і не купити — просто дах зносить і трусити починає.
— Обов'язково скажи йому, що це справжні метали, а не покриття. Суцільна мідь і суцільна латунь.
— Дозволь мені працювати по-своєму,— сказав Ед,— у мене декілька справді гарних ідей.
«Я можу зробити от що,— подумав Фрінк,— взяти кілька прикрас — Ед нічого не матиме проти — запакувати і надіслати їх Джуліані. Щоб вона побачила, над чим я працюю. Служба доставки знайде її, я відправлю посилку на її останню відому мені адресу. Що вона скаже, відкривши коробку? Я маю написати записку і пояснити, що зробив це сам, що став партнером у невеличкому бізнесі з виготовлення оригінальних прикрас. Підживлю її уяву, розкажу трохи, щоб їй захотілося дізнатися більше, щоб вона зацікавилася. Напишу про коштовні камені та метали. Про модні крамниці, де продаються наші вироби...»
— Це десь тут? — запитав Ед, пригальмовуючи. Вони були у центрі міста, у жвавому потоці машин. Будівлі заступали небо.— Краще припаркуватися.
— Ще п'ять кварталів,— сказав Фрінк.
— Є сигаретка з марихуаною? Мене б це заспокоїло.
Фрінк передав йому пачку T'ien-lais, «Небесної музики». Він почав курити ці сигарети у корпорації «В.-М.».
«Я знаю, що вона з кимось живе,— сказав собі Фрінк.— Спить із ним. Наче його дружина. Я знаю Джуліану. По-іншому їй не вижити. Я знаю, яка вона надвечір. Коли стає темно і холодно, і всі збираються у своїх вітальнях. Вона не створена для самотності. Як і я»,— раптом усвідомив він.
«Можливо, він справді непоганий хлопець. Якийсь сором'язливий студент, якого вона підчепила. З неї була б хороша партнерка для якого-небудь молодого хлопця, який досі не мав сміливості підійти до жінки. Вона не жорстка, не цинічна. Йому це піде на користь. Дуже сподіваюся, що вона не знайшла собі когось старшого. Цього я б не витримав. Щоб нею попихав якийсь досвідчений мерзотник із зубочисткою в роті».
Він піймав себе на тому, що важко дихає. Лише уявити собі товстого волохатого мужика, який не дає Джуліані спуску, перетворює її життя на пекло...
«Я знаю, що вона врешті-решт накладе на себе руки,— подумав він.— У неї це на роду написано, якщо не знайде собі такого чоловіка, як треба: справді ніжного, чутливого, доброго, когось на кшталт студента, з яким вона зможе ділитися усіма тими своїми думками.
Я був надто грубим для неї. А я ж не такий і поганий. Є багато хлопців, набагато гірших за мене. Я доволі точно вгадував, що вона думає, чого хоче, коли їй самотньо чи погано, коли в неї депресія. Я багато піклувався про неї, бігав навколо. Але недостатньо. Вона заслуговувала більшого. Вона багато чого заслуговує».
— Я паркуюся,— сказав Ед.
Він знайшов вільне місце і тепер задкував, позираючи через плече.
— Слухай, а можна я надішлю кілька прикрас дружині?
— Я не знав, що ти одружений,— машинально відповів Ед, зосереджений на паркуванні.— Звісно, тільки не срібні.
Ед заглушив мотор.
— Приїхали,— сказав він.
Він випустив димок марихуани, загасив сигарету об приладову панель і кинув недопалок на підлогу автомобіля.
— Побажай мені удачі.
— Щасти,— сказав Френк Фрінк.
— Ти диви, на звороті пачки один із цих японських віршів, вака[68].
Ед прочитав уголос, перекрикуючи шум авто, що проїжджали поруч:
— Господиии! — сказав він, передаючи пачку Фрінку, поплескав його по спині, вишкірився і, відчинивши дверцята, взяв вербовий кошик та вийшов з машини.
— Кинь десятицентовик у паркувальний автомат,— сказав він і рушив тротуаром.
За мить він загубився у натовпі.
«Джуліано,— подумав Фрінк,— ти така ж самотня, як і я?»
Він вийшов з машини і опустив монету у паркувальний автомат.
«Страшно,— подумав він.— Уся ця затія з ювеліркою. А що як не вигорить? Що як не вигорить?» Саме таким було віщування. Голосіння, плач, руїна.
«Чоловік бачить, як над його життям згущається темрява. Він наближається до могили. Якби вона була тут, було б легше. Було б зовсім добре».
68