«Мені страшно, — усвідомив він.— А що як Ед нічого не продасть? Що як вони посміються з нас?
Що тоді?»
На простеленому на підлозі простирадлі у вітальні своєї квартири лежала Джуліана, тримаючи в обіймах Джо Чіннаделлу. Повітря в кімнаті було теплим і задушливим від післяобіднього сонця. Її тіло і тіло чоловіка були вологими від поту. Крапля скотилася по чолі Джо, на мить затрималася на його вилиці і впала їй на горло.
— З тебе досі тече,— пробурмотіла вона.
Він нічого не відповів. Його дихання — довге, повільне, розмірене... «Як океан,— подумала вона.— Усередині ми складаємося з самої лише води».
— Тобі сподобалося? — запитала вона.
Він пробурмотів, що все було гаразд.
«Я так і думала. Я бачила. Тепер нам обом треба встати і зібрати себе докупи. Чи, може, було дуже погано? Знак підсвідомого несхвалення?»
Він ворухнувся.
— Встаєш?
Вона міцно обхопила його руками.
— Ні. Полеж іще.
— Хіба ти не маєш іти у спортзал?
«Я не йду у спортзал,— сказала собі Джуліана.— Хіба ти цього не знаєш? Ми кудись поїдемо, надовго ми тут не залишимося. Поїдемо кудись, де ще ніколи не були. Уже час».
Вона відчула, що він випручується і стає на коліна. Її руки ковзнули по його вологій слизькій спині. Потім почула, як він віддаляється, ступаючи босими ногами по підлозі. Звісно, до ванної. Прийняти душ.
«Отже, все закінчилося,— подумала вона.— Ну що ж». Вона зітхнула.
— Я все чую,— кинув Джо із ванної.— Знову ниєш? Завжди не в настрої, хіба ні? Тривога, страх і підозра — щодо мене і взагалі щодо цілого світу...
Він визирнув із ванної, весь у бризках мильної води. Обличчя в нього сяяло.
— Хочеш кудись поїхати?
У неї швидше забилося серце.
— Куди?
— До якогось великого міста. Наприклад, на північ, у Денвер, як тобі? Я виведу тебе у світ, куплю квиток на виставу. Хороший ресторан, таксі, придбаємо вечірню сукню чи що там тобі треба. Згода?
Вона ледь могла повірити у це, однак хотіла вірити, намагалася.
— Цей твій студебеккер подолає такий шлях? — запитав Джо.
— Звісно.
— Купимо собі трохи гарного одягу,— сказав він.— Розважимося. Може, вперше у житті. Не дамо тобі сказитися.
— А гроші?
— Я маю,— сказав Джо,— зазирни у валізку.
Він причинив двері ванної, і його слова потонули у шумі води.
Відкривши комод, вона дістала його пошарпану брудну валізку і, звісно, знайшла у кутку конверт із банкнотами Райхсбанку великого номіналу. Їх приймали скрізь. «Отже, можемо їхати,— усвідомила вона.— Мабуть, він все ж не морочить мені голову. Хотіла б я зазирнути йому в голову і побачити, що там»,— подумала вона, перераховуючи гроші...
Під конвертом вона знайшла величезну авторучку циліндричної форми чи принаймні те, що видавалося авторучкою. У будь-якому разі там був пружинний затискач. Однак предмет здавався надто важким. Джуліана боязко взяла його в руки і зняла ковпачок. Так, там було золоте перо, але...
— Що це? — запитала вона Джо, коли той знову вийшов із ванної.
Він забрав у неї ручку і поклав у валізу.
«Як обережно він її тримає»,— помітила вона і стурбовано почала розмірковувати про це.
— Додаткова гризота? — запитав Джо.
Він видавався безтурботним, навіть безтурботнішим, аніж був упродовж усього часу, відколи вони зустрілись. Із радісним криком він обхопив її за талію, відірвав від землі і закружляв, розгойдуючи вперед і назад, вдивляючись у її обличчя, зігріваючи своїм теплим подихом, стискаючи її, аж поки вона не запищала.
— Ні,— сказала вона,— просто я... повільно змінююся.
«Досі трохи боюся тебе,— подумала вона.— Так боюся, що навіть не можу сказати, розповісти тобі про це».
— У вікно! — закричав Джо, стрибаючи по кімнаті і тримаючи Джуліану в обіймах.— Ми вийдемо у вікно!
— Будь ласка, не треба.
— Жартую. Слухай, ми вирушаємо у похід. Як похід на Рим[69]. Ти ж пам'ятаєш. Їх вів Дуче, мого дядька Карло, наприклад. А тепер і у нас буде маленький похід, не такий масштабний, про нього не згадають у підручниках історії. Гаразд?
Нахиливши голову, він поцілував її в губи з такою силою, що аж стукнулися їхні зуби.
— Які ми обоє будемо гарні в нашому новому одязі!
І ти ж зможеш пояснити мені, як треба говорити, як поводитися? Навчиш мене манер, гаразд?
— Ти й так нормально говориш, навіть краще, ніж я.
— Ні,— він раптом спохмурнів.— Я говорю дуже кепсько. З жахливим акцентом макаронника. Ти хіба не помітила, коли ми вперше зустрілися у кафе?
— Здається, так.
Їй це не здавалося чимось важливим.
— Лише жінки знаються на світських тонкощах,— промовив Джо.
Він відніс її назад і кинув, налякану, на ліжко.
— Без жінок ми б теревенили про коней та спортивні машини і розповідали б одне одному брудні жарти. Не було б цивілізації.
«Дивний у тебе настрій,— подумала Джуліана,— ти не знаходив собі місця і ходив похмурий, поки не вирішив рухатися далі, а тепер тебе опосіла нестримна гарячковість. Чи ти й справді хочеш бути зі мною? Ти можеш кинути мене, лишити мене тут. Таке вже траплялося. Я б кинула тебе, якби мала куди рухатися далі».
— Ти заробив це все? — запитала вона, тоді як він одягався.— Заощаджував?
Грошей було так багато. Звичайно, на Сході багато грошей.
— Ніхто з далекобійників, яких я зустрічала, ніколи не...
— Кажеш, я далекобійник? — перервав її Джо.— Слухай, я їхав у тій вантажівці не як водій, а як охоронець. Прикидався водієм, який сопе в кабіні.
Заскочивши у крісло в кутку кімнати, він відкинувся назад, удаючи, що спить, відкривши рот і розслабивши все тіло.
— Бачиш?
Спочатку вона не бачила. Аж раптом усвідомила, що в руці у нього лезо, тоненьке, мов кухонний ніж для чищення картоплі.
«Господи,— подумала вона,— звідки він узяв цей ніж? Витягнув його з рукава, просто з повітря».
— Ось чому мене найняв «Фольксваґен». Я маю неабиякий досвід. Ми захищалися від Гейзельдена[70] і диверсантів, якими він командував.
Чорні очі Джо блиснули, він криво усміхнувся Джуліані.
— Вгадай, хто врешті-решт взяв полковника. Коли ми захопили їх на Нілі — його та чотирьох інших з групи далекої розвідки в пустелі, за кілька місяців після Каїрської кампанії. Однієї ночі вони налетіли на нас, щоб захопити пальне. Я саме стояв на чатах. Гейзельден прокрався до нас, увесь вимащений у чорне, обличчя й тіло, ба навіть руки. Того разу у них не було дроту, лише гранати й пістолети-кулемети. Забагато шуму. Він намагався задушити мене. І я піймав його.
Джо підскочив з крісла і засміявся.
— Давай збиратися. Скажеш у спортзалі, що береш відпустку на кілька днів. Зателефонуй їм.
Його розповіді вона не повірила. Можливо, він узагалі не був у Північній Африці, взагалі не воював на боці Осі або й зовсім не воював. «Яка ще охорона?» — подумала вона. На її пам'яті ще жодну з вантажівок зі Східного Узбережжя, які проїжджали через Каньйон-Сіті, не охороняв озброєний професіонал, колишній військовий. Може, він навіть не зі Сполучених Штатів, може, він із самого початку все це вигадав, щоб заманити її, зацікавити, здатися романтичним.
«Може, він божевільний,— подумала вона.— Яка іронія... Може, мені врешті доведеться по-справжньому зробити те, що я не раз уявляла собі: використати мої навички дзюдо для самооборони. Щоб врятувати — що? Мою цноту? Ні, життя. Однак імовірніше, що він просто злиденний макаронник із робочого класу, невдаха з манією величі. Він хоче розгулятися на повну, витратити всі свої гроші, пожити яскраво, а потім повернутися до свого монотонного існування. І для цього йому потрібна дівчина».
— Гаразд,— мовила вона,— я зателефоную у спортзал.
Ідучи до передпокою, вона подумала: «Він купить мені дорогий одяг і винайме для нас якийсь розкішний готель. Кожен чоловік прагне хоча б раз у житті мати поруч по-справжньому добре вдягнену жінку, навіть якщо йому доведеться купити цей одяг самому. Можливо, Джо Чіннаделла все життя чекав на таку можливість. І він тямовитий. Готова посперечатися, що він дійшов правильних висновків щодо мене — у мене невротичний страх перед чоловічим началом. Френк також про це знав. Саме тому ми з ним розійшлися, саме тому я й зараз відчуваю цю тривогу, цю недовіру».
69
Мається на увазі
70