— Неперевірений товар ми завжди беремо виключно на реалізацію.
Якийсь час продавець ніяк не міг зрозуміти. Він припинив свої балачки, але погляд його лишався порожнім.
Чілден усміхнувся.
— На реалізацію,— врешті повторив продавець.
— Не хочете? — запитав Чілден.
Запинаючись, чоловік врешті сказав:
— Тобто я лишаю це вам, а ви платите мені пізніше, коли...
— Ви отримаєте дві третини прибутку. Коли прикраси буде продано. У такий спосіб ви заробите набагато більше. Звичайно, доведеться почекати, але...— Чілден знизав плечима.— Вирішуйте самі. Можливо, я міг би виставити їх у якійсь віконній вітрині. І якщо справа піде, тоді, може, десь за місяць, під час оформлення наступного замовлення, у нас буде нагода поговорити про те, щоб купувати одразу.
«Продавець витратив більше години, щоб показати свій товар»,— усвідомив Чілден. Усе витягнув. Усі його вітрини в повному безладі. Ще година роботи, щоб знову все впорядкувати і показати комусь іншому. Запанувала тиша. Обоє мовчали.
— Прикраси, які ви відклали,— тихо запитав продавець,— ви хочете їх узяти?
— Так, я дозволяю вам залишити їх усі,— Чілден рушив до свого кабінету у глибині крамниці.— Я складу для вас перелік. Щоб ви знали, що лишили в мене.
Повертаючись із гросбухом, він додав:
— Ви розумієте, якщо товар прийнято на реалізацію, магазин не несе відповідальності за його можливу крадіжку або пошкодження.
Продавець мав підписати невелику віддруковану на мімеографі форму про відмову від претензій. Крамниця не нестиме відповідальність за товари, які він лишав. «Коли повертається непродана частина і чогось не вдається знайти, то це вкрали,— мовив до себе Чілден.— У крамницях завжди щось крадуть. Особливо такі невеликі предмети, як прикраси».
Роберт Чілден нічого не втрачав. Йому не потрібно було платити за ці прикраси, не потрібно було щось інвестувати, щоб виставити їх на продаж. Якщо щось продасться, він отримає прибуток, якщо ні, то просто все поверне. Принаймні все, що зможе знайти. Колись пізніше.
Чілден склав список товарів, підписав його і віддав копію продавцеві.
— Можете зателефонувати мені,— сказав він,— десь за місяць. Дізнаєтесь, як ідуть справи.
Забравши відкладені прикраси, він пішов у глибину крамниці, залишивши продавця з тими, які його не зацікавили.
«Не думав, що він погодиться,— міркував він,— але ніколи не знаєш. Ось чому завжди варто спробувати».
Знову підвівши погляд, Чілден побачив, що продавець уже готується виходити. Він узяв кошик під пахву, на прилавку було чисто. Продавець підійшов до нього, щось простягаючи йому.
— Що таке? — запитав Чілден. Він переглядав листи.
— Хочу залишити вам нашу візитівку.
Продавець поклав на стіл Чілдену якийсь дивний сіро-червоний квадратний папірець.
— «Едфренк — ювелірні вироби на замовлення». Там наша адреса і телефонний номер, якщо потрібно буде з нами зв'язатися.
Чілден кивнув, мовчки посміхнувся і повернувся до своєї роботи.
Коли він знову підвів погляд, магазин був порожній. Продавець пішов.
Кинувши монетку у настінний автомат, Чілден отримав чашку гарячого розчинного чаю і почав замислено пити.
«Цікаво, чи воно продаватиметься,— міркував він.— Шансів дуже мало. Але зроблено добре. І нічого схожого ніде немає».
Він роздивився одну зі шпильок. Вражаючий дизайн. Безумовно, професіонали.
«Зміню етикетки. Поставлю набагато вищі ціни. Зроблю акцент на тому, що це ручна робота. А також на унікальності. Оригінальні вироби. Маленькі скульптури. Ви носитимете на собі витвір мистецтва. Ексклюзив на вашому піджаку чи зап'ясті».
І ще одна думка кружляла десь на межі його свідомості, набираючи сили: «Тут не виникне проблеми з автентичністю. А ця проблема має усі шанси колись зламати карк американському антикварному бізнесу. Не сьогодні і не завтра, однак далі — хтозна.
Краще не складати всі яйця в один кошик. Прихід цього єврейського шахрая — можливо, це перша звістка. Якщо я потихеньку зберу запас не стародавніх, а сучасних витворів, без жодного історизму, реального чи уявного, то зможу отримати перевагу над конкурентами. І оскільки це нічого мені не коштує...»
Відкинувшись у своєму кріслі так, щоб воно спиралося на стіну, він пив чай і міркував.
«Ситуація змінюється. Потрібно бути готовим до того, щоб змінитися разом із нею. Або опинитися біля розбитого корита. Потрібно адаптуватися.
Правило виживання. Широко розплющеними очима дивитися навколо. Вивчати запити. І реагувати на них. Бути у потрібному місці, роблячи те, що необхідно.
Бути іньським. Азіати це вміють. Розумні чорні іньські очі...»
Йому раптом спала на думку гарна ідея, і він одразу сів прямо. «Двох птахів одним пострілом. Ах». Він зірвався на ноги. Обережно запакувати найкращі прикраси — звісно, знявши цінники. Шпильку, підвіску чи браслет. У будь-якому разі щось гарне. Потім — адже все одно доведеться залишити крамницю, замкнутись о другій — податися до помешкання Касоура. Містер Касоура, Пол, буде на роботі. Однак дуже ймовірно, що місіс Касоура, Бетті, вдома.
Піднести їй подарунок. Новий оригінальний витвір американського мистецтва. Звісно ж, від себе особисто, щоб отримати найкращу реакцію. Ось як варто запускати нову товарну лінію. «Хіба вона не чудова? Повна колекція у крамниці, завітайте тощо. А це вам, Бетті».
Він затремтів. Лише я та вона, опівдні, у квартирі. Чоловік на роботі. Однак нема до чого причепитися, прекрасний привід.
Бездоганно!
Узявши коробочку, пакувальний папір та стрічку, Роберт Чілден почав готувати подарунок для місіс Касоура. Темноволоса приваблива жінка, струнка у її шовковій східній сукні, на високих підборах і так далі. Або, можливо, сьогодні вона у довгій піжамі з блакитної бавовни у китайському стилі, легенькій, зручній та домашній.
«Чи я заходжу занадто далеко? — подумав він.— Її чоловік, Пол, роздратується. Пронюхає і погано відреагує. Може, варто рухатися повільніше: віднести подарунок йому, в його офіс? Розповісти приблизно те саме, але йому. Потім нехай сам передасть їй подарунок; жодної підозри. А тоді, завтра чи післязавтра, я зателефоную Бетті і запитаю, чи їй сподобалося».
Просто ідеально!
Побачивши на тротуарі свого компаньйона, Френк Фрінк одразу здогадався, що справи обернулися погано.
— Що трапилося? — запитав він, забираючи кошик і ставлячи його у кузов.
— Господи Боже, тебе півтори години не було. Йому треба було аж стільки часу, щоб відмовити?
— Він не відмовився,— сказав Ед.
Він заліз у машину і сів. Вигляд у нього був виснажений.
— Тоді що він сказав?
Відкривши кошик, Фрінк побачив, що багатьох прикрас не вистачало. Багатьох їхніх найкращих прикрас.
— Він багато взяв. То у чому ж проблема?
— Він узяв на реалізацію.
— І ти йому дозволив? — Фрінк не міг повірити.— Ми ж усе обговорили...
— Я не знаю, як так трапилось.
— Господи.
— Вибач. Він поводився так, наче збирався купити. Відібрав багато прикрас. Я думав, він купить.
Вони довго мовчки сиділи у вантажівці.
10
Для містера Бейнса це були страшенно важкі два тижні. Він щодня опівдні телефонував зі свого готелю в офіс Торгового представництва, щоб дізнатись, чи не з'являвся джентльмен поважного віку, і отримував незмінно заперечну відповідь. Голос містера Таґомі ставав дедалі прохолоднішим та офіційнішим. Готуючись зателефонувати ушістнадцяте, містер Бейнс подумав: «Рано чи пізно мені скажуть, що містера Таґомі немає на місці. Що він більше не відповідатиме на мої дзвінки. І тоді всьому кінець».
Що трапилося? Де містер Ятабе?
Він мав доволі переконливе пояснення. Смерть Мартіна Бормана паралізувала життя Токіо. Містер Ятабе, поза сумнівом, уже прямував до Сан-Франциско, ще приблизно день — і він був би у порту, аж тут надійшли нові розпорядження. Йому довелося повернутися на Рідні Острови для подальших консультацій.