— А моя от-от має вийти заміж.
Японець повернув йому гаманець та вичікувально подивився.
— Я тут уже два тижні, а містера Ятабе досі немає,— сказав Бейнс.— Я хочу дізнатися, чи він досі має намір приїхати. І якщо ні, то що мені робити.
— Повертайтеся завтра по обіді,— сказав японець. Вони з містером Бейнсом підвелися.— На все добре.
— На все добре,— відповів Бейнс.
Він вийшов із кабінки, повісив брюки на вішак і вийшов з універмагу «Фуга».
«Це забрало небагато часу,— думав він, ідучи людним тротуаром разом з іншими пішоходами.— Чи він справді зможе роздобути для мене інформацію до завтра? Зв'язатися з Берліном, передати моє запитання, усе зашифрувати та розшифрувати — з усіма цими етапами?
Очевидно, так.
Шкода, що я не звернувся до агента раніше. Мені б не довелось аж так турбуватися і зазнати таких тривог. Схоже, великого ризику у цьому не було. Здається, все пройшло дуже гладко. Усього п'ять-шість хвилин на все».
Містер Бейнс крокував далі, позираючи на вітрини. Тепер він почувався набагато краще. Невдовзі спіймав себе на тому, що роздивляється фотографії дешевих кабаре: брудні, засиджені мухами знімки білих оголених жінок, чиї груди звисали, мов наполовину спущені волейбольні м'ячі. Його це розважило, і на певний час він затримався на цьому місці, заважаючи перехожим, що поспішали по Маркет-стрит у своїх справах.
Він принаймні щось нарешті зробив.
Яке полегшення!
Зручно спершись на дверцята кабіни, Джуліана читала. Поруч із нею, виставивши лікоть у вікно, сидів Джо, недбало поклавши одну руку на кермо. З кутика губ у нього звисала сигарета. Він був хорошим водієм, і машина вже подолала значну відстань від Каньйон-Сіті.
Сентиментальна мелодія по радіо. Таку народну музику крутили в пивницях. Акордеонний ансамбль грав одну з незліченних польок чи шотландок — Джуліана завжди їх плутала.
— Кітч,— сказав Джо, коли мелодія закінчилася.— Слухай, я багато знаю про музику. Я скажу тобі, хто був великим диригентом. Артуро Тосканіні. Ти, мабуть, не пам'ятаєш його.
— Ні,— відповіла вона, читаючи далі.
— Він був італійцем. Але після війни нацисти не дозволили йому працювати через його політичні погляди. Він уже помер. Мені не подобається цей фон Караян, головний диригент нью-йоркської філармонії. Нас, робочих, водили усім гуртожитком на його концерти. Оскільки я макаронник, можеш здогадатися, що я люблю,— він зиркнув на неї.— Подобається книга?
— Затягує.
— Я люблю Верді і Пуччіні. У Нью-Йорку ми можемо слухати лише помпезних німців — Вагнера та Орфа, і щотижня мусимо ходити на ці драматичні видовиська із прапорами, барабанами, трубами та смолоскипами, які влаштовує нацистська партія Сполучених Штатів на Медісон-сквер-гарден. Історія готичних племен чи ще якийсь просвітницький мотлох, який не проговорюють, а співають, щоб це вважалося «мистецтвом». Ти бачила Нью-Йорк до війни?
— Так,— відповіла вона, не відриваючись від книги.
— У них тоді був чудовий театр, правда? Так мені говорили. А тепер із театром те саме, що з кіно: всім заправляє великий картель із Берліна. За всі тринадцять років, що я пробув у Нью-Йорку, жодного хорошого нового мюзиклу чи п'єси, лише ці...
— Дай мені почитати.
— І з книжками та ж історія,— незворушно продовжував Джо.— Великий картель зі штаб-квартирою у Мюнхені. У Нью-Йорку лише друкують, це просто велика друкарня, а до війни Нью-Йорк був центром світового книговидавництва. Принаймні так говорять.
Заткнувши пальцями вуха, щоб не чути голос Джо, вона зосередилася на розгорнутій на колінах книжці. Вона дійшла до того розділу, де описувалося диво телебачення, і це її просто ошелешило, особливо частина про недорогі маленькі приймачі для відсталого населення Африки й Азії.
«...лише технології янкі та система конвеєрного виробництва — Детройт, Чикаго, Клівленд, яка магія у самих цих назвах! — могли забезпечити такі досягнення, невпинно, майже альтруїстично відправляючи стабільний потік дешевих однодоларових телевізорів (у китайських „торгових“ доларах) до кожного Богом забутого села та найдальших закутків Сходу. І коли в селі якийсь змарнілий молодий відлюдник-ентузіаст, спраглий до шансу, до того, що давали йому щедрі американці, збирав телеприймач, цей крихітний пристрій із вбудованою батареєю завбільшки з м'ячик,— починалася трансляція. І що ж він показував? Скупчившись перед екраном, сільська молодь — а часто і старше покоління,— бачили слова. Інструкції. Перш за все, як читати. Потім усе інше. Як викопати глибший колодязь. Глибше прокласти борозну в полі. Як очищати воду, як лікувати хворих. А в небі крутився американський супутник, поширюючи сигнал, транслюючи його на всю планету... Спраглим народам Сходу, які так давно на це чекали».
— Ти все підряд читаєш чи перескакуєш? — запитав Джо.
— Це чудово! Він пише, що ми відправляли їжу і навчали усіх цих азіатів, мільйони людей.
— Соціальна допомога в світових масштабах,— сказав Джо.
— Так. Новий курс Таґвела. Щоб покращити рівень життя мас, от послухай.
Вона прочитала вголос:
«...Чим раніше був Китай? Бідним, спраглим, безладним скупченням людей, які позирали в бік Заходу. Їхній великий президент-демократ, Чан Кайші, провів китайський народ через роки війни до мирних часів, у Десятиліття відбудови. Однак у Китаї йшлося не про відбудову, адже ця майже неправдоподібно простора, пласка країна так ніколи й не була збудована, вона досі лежала у полоні стародавніх снів. Це було пробудження. Так, це безмежжя, цей велетень мав нарешті повністю прийти до тями, прокинутися для сучасного світу з його реактивними літаками, атомною енергетикою, автобанами, заводами та ліками. І звідки мав долинути удар грому, який розбудив би велетня? Чан знав це, ще коли боровся за перемогу над Японією. Грім мав долинути зі Сполучених Штатів. І до 1950 року американські технічні спеціалісти, інженери, вчителі, лікарі та агрономи заполонили кожну провінцію, немовби якась нова життєва форма...»
Джо перервав її:
— Ти ж бачиш, що він зробив, правда? Він узяв найкраще з нацизму: його соціалістичну складову, Організацію Тодта і економічні здобутки Шпеєра. І кому він віддав всі ці заслуги? Новому курсу. І він викинув усе погане: СС, расові чистки та сегрегацію. Це утопія! Гадаєш, якби союзники перемогли, Новий курс зміг би оживити економіку і уможливити всі ці досягнення у соціальній сфері, як він каже? Господи, ні! Він говорить про різновид державного синдикалізму, корпоративну державу, таку, яка склалася у нас за правління Дуче. Він каже: ви могли б мати всі переваги і жодних...
— Можна я почитаю? — роздратовано сказала вона. Він знизав плечима, проте все-таки замовк. Вона одразу ж продовжила читати, але не вголос.
«... і для цих ринків, цих незліченних мільйонів китайців, загули фабрики у Детройті та Чикаго; це величезне жерло ніколи не можна було б заповнити, цих людей навіть за сто років не вдалося б забезпечити достатньою кількістю вантажівок, цегли, сталевих балок, одягу, друкарських машинок, консервованого гороху, годинників, радіоприймачів чи крапель для носа. У 1960 році американські робітники мали найвищий рівень життя у світі, а все завдяки тому, що вони скромно називали параграфом про „націю з найбільшими преференціями у світі“, який містився у кожній комерційній операції зі Сходом. Сполучені Штати уже припинили окупацію Японії, а Китай вони ніколи й не скуповували; і все ж важко було б заперечити цей факт: Гуанчжоу, Токіо та Шанхай не купували у британців, вони купували лише американські товари. І з кожним продажем робочий люд у Балтиморі, Лос-Анджелесі чи Атланті ставав трошки заможнішим.
Планувальникам, людям, які відповідали за стратегічні рішення у Білому домі, здавалося, що вони майже досягли своєї мети. Ракети вже незабаром мали почати обачливі дослідження космічної порожнечі, вирушаючи зі світу, в якому нарешті поклали край віковічним бідам: голоду, епідеміям, війні, неписьменності. Аналогічні заходи Британської імперії, спрямовані на соціальний та економічний прогрес, полегшили життя мас в Індії, Бірмі, Африці, на Близькому Сході. Фабрики Руру, Манчестера, Саару, нафта з Баку — усе об'єднувалося у складну, але дієву гармонію; населення Європи процвітало від того, що здавалося...»